Спогади мого дитинства 2

Сьгодні з ранку, коли сонечко вже випило вранішні роси , але ще не обпікає безжально- гарячим промінням, біжу на пайку. Звивистою стежиною через берег, між зеленого, духмяного йору.

Перестрибую одним махом жвавий струмочок. Струмок цей до липня місяця зовсім пересохне.Але поки що він біжить, біжить вперед, щоби поєднатися з водами річки Дернова.

Дернова- річка мого дитинства. Дорослі називали її образливим словом"канава". Але нам, дітлахам, було вдосталь води щоб плескатися в ній, коли батьки не пускали до ставка.

Так от... я маю підворушити, вчора зранку кошену і розтрушену травичку. В руках у мене грабельки із деревяними зубчиками. Мама наказала бути обережною. Зазвичай на бережняку кроти полюбляють рити свої горбочки- можно і не помітити, як втратиш частину знаряддя. В сизон сінокосу косИ, граблі та вила на ціну золота.

Враз беруся за діло. Де росли густі трави-товсті, важкі покоси. Не біда, лише чоло вкривють солоні краплини. Але за половину пайки- трави бідніші- робота йде швидше.

І до чого ж мені подобається цей легенький вітерець, що куйовдить моє волосся, кутає ноги у поділ спіднички.За роботою поринаю в думки, мрії, і тому час летить стрімко. Сінце приємно шелестить - підсохло. Терпко -духмяні пахощі... роздивляюся це пахуче море:розпізнаЮ листочки подорожника, куль- баби, травичка із чоловічим йменням- Тимофіївка, де-не-де трапляється конюшина.

Все довкола гучно сюрчить, шарудить, стибають коники. Ой!...мишка-полівка вискочила з під самих граблів. фуф! налякала прудка.

Робоа зроблена.  

Але до дому не поспішаю.

Присідаю на горбочку під розлогими вербами, ні, не стомилася. Очі пють навколишню красу, і її струмочок протікає... не знаю куди... просто десь в мені наче є глибоке, глибоке озеро, яке живиться всим побаченим, почутим, відчутим. У озера круті береги і воно ще майже порожнє( не відчуваю важкості). Але ж і мені лише 12 років...