Він ледь втримався, щоб не накинутися на недолугу бабку Марисю. От як би поруч був, нічого б цього не трапилось. Адже потрібно було тільки голову на
подушку покласти та укол зробити. Ампула для цього в нього завжди напоготові була, бо траплялося
таке не рідко. А палахлива бабка не на допомогу до хворої побігла, а від неї.
Але що тепер? Так вже сталося, і не слід нікого звинувачувати. Він підійшов до
бабки Марисі ледь торкнувся її руки і промовив, хоч і тремтячим, але стриманним
голосом:
- Заспокойтеся! Так вже
сталося. І не побивайтеся. Ви ж ні у
чому не винні. А за те, що із матір’ю посидіти погодилися, я
вам дуже вдячний. Спасибі вам.
Бабка Марися припинила
хлюпати і шмигати великим, мов та
картоплина носом і всілася на присьбі низко опустивши сиву скуйовджену голову.
А він увійшов до хати, мати лежала на ліжку рівно і нерухомо. Очі в неї були
вже закриті, про це вже потурбувався лікар. Раніше обличчя в неї було все у
зморшках, неприємного темного кольору, а тепер жодної зморшки на ньому не було
помітно, і шкіра посвтлішала. І на вигляд мала тепер не більш двадцяти років –
майже його перевесниця. Йому стало і боляче і солодко водночас. Якою ж красунею
вона була. Куди там йому до неї? Та тепер мертва і це назавжди. І проти цього
нічого не полієш. Із цим треба тільки коритися. Та коритися він не бажав і не
міг. Адже він так любив її, єдину рідну у цьому світі істоту, він так намагався
підтримувати її вгасаюче життя і попри все це йому вдавалося. і вдавалося би ще не один рік, як би не загибель Валерика.і все
пов’язане із нею. Йому на мить і
здалось раптом, що саме Валерикі є той єдиний, хто звів її до могили. Адже його безглузде вбивство спочатку прикувало її до
ліжка, а сьогоднішня загибель спричинила передчасну смерть. Він блукав по хаті, до якої
набилося чимало людей, в переважній більшості жінок. Всі співчували йому, всі
вмовляли триматися, всі пропонували допомогу, а він тільки знизував плечима і
слів для будь-якої відповіді в нього не було.
- Ти дивись, - казала сусідці
маленька худорлява жіночка у великих важких окулярах, що увесь час сповзали на
самісенький кінчик її тонкого довгого носу, - який дивовижний у хаті лад. І це
із матір’ю, прикутою до ліжка. От хазяїн комусь дістанеться – на усі сто.
- А яка небіжниця чиста і
навіть запаху від неї ніякого, оце догляд скажу я вам був.
- Не син, а золото!
- Та тепер перетворився на
сироту.
- Нічого! І він вже майже
дорослий, і тітка рідна поруч, у біді не кине.
- Та ось і вона сама.
Пропустіть! Не перетинайте путь!
- Нехай до рідної сестри
підійде.
Та тітка Тамара підійшла в
першу чергу не до мертвої сестри, а до нього:
- Ну як ти тут?
Він тільки знизав плечима, а
слів ніяких не знайшлося.
- Та що це ти так? – гримнула
на племінника невитримана тітка, - хіба так можна? Ти ж впадеш от, от. Йди но
сюди!.
Він покірно пішов за тіткою,
а та налила йому майже повну склянку того самого самограйчику, яким він
пригощав Валерика під час його останнього приходу.
- Пий! Та одним духом! –
наказала тітка. Він випив і вже за мить голова його з незвички так
запаморочалася, що його повело убік
- Ой, лишечко! Впадеш! Та
присуньте до нього якогось стільця.
Люди заметушилися, всадовили,
а потім ще і підтримували, щоб не сповз на підлогу.
- Ну, що сказати? – звела очі
угору тітка Тамара, - за все життя жодної чарки не перехилив. А то як же?
Режим!
Він сидів і кліпав вузенькими
поросячими очиськами. Від запамарочення вони зробились і зовсім крихітними.
- Що він тільки бачить крізь
такі? – майнуло в голові у тітки Тамари, та тільки на мить. Бо треба вже було
за начальницькою звичкою надавати усім накази, прилучати усіх до нехгайних
невідкладних справ, без яких не обходиться жодна смерть. Хоча здавалось би,
нащо і куди тепер поспішати? Людина пішла – їй вже нічим не допоможеш. Це
раніше треба було, та у всіх, крім старшого сина, руки не доходили. А тепер він
сидить непорушний, його навіть підтримують, щоб не впав і поступово приходить
до тями.
Поховали матір через три дні
на новому сільскому кладовищі, бо на старому вже місць не залишилося. Зійшлися
не тількі сусіди, а багато і просто цікавих чужих людей, деякі з них з’явилися для того, щоб досхочу випити і поласувати на
поминках.
Вантажну автівку, вимиту до блиску, надало правління. Старенькі
хотіли і священика єдиної на три села церкви запросити, та Тамара не дозволила
із ідеологічних міркувань, вона ж партійна була. Та все одно якась бабця вклала
до труни хрест, і всі, в тому числі і партійна тітка зробили вигляд, що не
помітили цього.
У той день він був вдягнений
у новенький темний костюмчик, який тітка Тамара привезла йому із обласного
центру для випускного вечора. Та на жаль він знадобився значно раніше. Труну
зняли з кузова і обережно поклали на на привезені з хати стільці.
- Ой, і легенька! Немов тая
пушинка, - шепотіли старенькі і швидко дрібно хрестилися, - І де тільки в ній
стільки років душа трималася?
- Відмучилась бідолашна! Та
тепер вже мабуть на небі, - сказала
зігнута стара із суковитим кійком.
- Та що ти таке кажеж? –
заперечила інша, - сорок діб ще не минуло, біля синочка вона, цілує його та
плаче, бо дуже вже він опікувався нею – це навіть і нечувано, адже такий ще
молодий!
Він чув і йому було ніяково,
та припинити усі ці розмови не міг – не
той був день.
А в той час до труни
підходили якісь люди – одні щось промовляли, інші просто мовчки цілували
небіжницю у чоло. А він все не наважувавсь, все чекав чогось, можлво дива, та у
дорослому житті дива не трапляються. Нарешті тітка Тамара легенько підштовхнула
його у спину: - . Підійди! Вже всі попрощалися.
І він підійшов. Горло душив
якийсь ковалок, навіть дихати не давав, та він на мить проковтнув його і
нахилився. Поцілував у чоло. Ой, яке ж воно було холодне, немов крижане. Він
випрямивсь і подивився на матір. Яка ж
вона була худа, майже безтілесна, та обличчя її продовжувало дивувати його.
Немов наостаннє вирішила показати вона усім,
яка насправді гарна і витончена.
- Та як же це так? – рвалося
із душі, - як же я тепер без неї?
Та тітка Тамара знову була
поруч:
- Попрощався і йди. Не терзай
ні себе, ні інших.
Але він не погодивсь. Як
робив це звичайно, а знову нахилився і поцілував матір у витончені, мов
вирізблені, але такі вже холодні мертві вуста. І раптом сльози полилися з його
вузеньких поросячих очисьок. Плечі
здригнулися, руки обхопили тіло
мертвої матері. Своїми грудьми він тісно притисся до її грудей, а запеклі губи
шепотіли ледь чутно одне тільки слово:.
- Мамо, мамо, мамо...
Тітка Тамра ледь помітно повела головою, а до нього вже кинулось
кілька чоловіків - підвели на ноги
відвели убік. А далі він заплющив очі і більше не дивився, як забивать цвяхи у
кришку труни, як труну на рушниках
опускають у рудувату від свіжої глини могилу. А далі почувсь якийсь стукіт... Розплющив очі і
побачив, як підходять люди і кидають шматочки глини на кришку труни. Тітка
Тамара вказала йому очима, що він теж забов’язан так зробити. І він слухняно
нахилився набрав у долоню кілька шматочків рудої глини і один за однив вкинув
їх у могилу..
На поминках він побув хіба що
кілька хвилин. Нахилив одну неповну чарку, вимовив, як і всі навколо за
звичаєм: - Нехай земля їй буде пухом, - і пішов до своєї кімнати. Ліг, як був одягнений
у ліжко, і вже за мить проваливсь у міцний глибокий сон. Бо тільки сон і
втримує живих на межі прірви, коли найрідніші уходять від них назавжди.
| 
у Вас 
1
