Десь дня за три чи чотири, вже під вечір завітав до його хати дільничий і
запитав з порогу: - не заважу, якщо зайду?
Він схвально хитнув головою,
і дільничий увійшов до кімнати: - Ну, як маєшся і не питаю, бо бачу ти не із слабеньких А тепер у мене до
тебе кілька питань.
- Запитуйте, - відказав він,
- це торкається Валерика?
- Валерика, та не тільки.
Дещо і тебе торкається. Що ж ти не повідомив мене, що Валерик навідувавсь до
вашої хати. Як би вчасно перехопили його, усього б подальшого можливо було і
уникнути. А тепер сам бачиш... .
- Та я...
- Розумію, що це твоя єдина
відповідь, а я... Ну, а мені, як із тобою бути? Не повідомивши нас про прихід
свого брата, ти вчинив злочин і мусиш за це відповідати.
- Тут він вже не витримав і
скрикнув: - А мені тепер однаково – відповідати так відповідати, а тільки
виказати Валерика я ніяк не міг.
- Та він же небезпечний, він
людину вбив. І у колонії його навіть наглядачі боялися. Казали, що він на все
здатний і ніщо його не зупинить
- Та помилялися ж вони. Валерик вже давно перегорів
і ні на які злочини більш не наважився б. А лють до всіх тільки демонстрував,
бо так легше у закритих закладах перебувати.
- А звідки ти знаєш про це?
- Та як звідки? Він сам
мені докладно усе розповів. А чому він втік звідти, це також
зрозуміти можна. Поперше, втомився –
увесь час за гратами та за гратами. Хоч в кого терпець увірветься А подруге.
Жити мій молодший брат не бажав більше. Гадаєте, легко йому було тягар вбивства
на собі носити. Адже він же ще зовсім малий. А його зімкнули за грати, мов
хижого звіра. І розумів він добре, що довірятися йому люди після цього вже не
стануть. Ця думка пекла його не один рік. І ось нарешті він зважився на втечу.
І не тіьлки із закладу, але й взагалі із життя, від якого так втомився. А наостанок бажав подивитися, як
люди по-справжньому у світі живуть. Він навіть план собі накреслив. І, гадаю,
увесь його виконав, завдяки своїй впертості. А прихід до матері то вже останній
пункт плану того був. А все інше його на ту мить вже не цікавило.
- Усе до ладу розповідаєш. А
тепер скажи, що після побігу втримувало його від подальших насильницьких дій.
Адже за увесь цей час, він нікого не те що не вбив, а навіть пальцем не
торкнувся. Тільки залякував і грабував. А всі чомусь не опиралися і віддавали
йому усе.
- Та це ж простіше простого.
У нього за поясом завжди сокира загострена була. Така сама, якою він хлопчика
того вбив.
- Ти щось таке несеш у що і сам
мабуть не віриш.
-І дуже навіть вірю. Тут дуже
все просто – з одного боку, сокира постійно про злочин йому нагадувала, і він
завжди вчасно втримувався, а з другого сокири тієї всі вкрай лякалися, том і
віддвали йому усе до останнього..
- Ну, ти і психолог, справжній!
Дивись, як усе по поличках расклав. Я майже і повірив. Та тільки маячня все це.
Настала б мить, і рубанув би твій брат сокирою будь-кого. В нього ж спадковість. Це приблизно так, як один народжується тигром і його
потрібно у клітці тримати, щоб всіх навкруги не загриз. А ось інший мишею
народжується та його теж у клітці тримати потрібно, щоб інші не загризли.
- Інтересна у вас позиція, -
схвально хитнув головою хлопець. Тільки тут ось у чому відміна - справжній тигр і справжня миша живуть за
інстинктами, які, як не намагайся, а повністю не знищиш. Ось скільки вже
дресурувальники хижих тварин від своїх вихованців потерпіли, бо завжди настає мить, коли
інстинкт перевищує дресуру. А людина, та хоч яка хижа, живе все ж за власним розумом
і розсудом і усі свої інстинкти може приборкати, звичайно, коли сама цього
схоче. Мій Валерик схотів, тому внутрішньо і змінився. Та навкруги ніхто не повірив. І я відразу не повірив. А
коли, помислив трішечки, все для мене з’ясувалось. Вже при останніх
побаченнях він був не той, що раніше.
Випитував про матір, яка вона і як. Цікавивився звичайним життям, що як і для
чого роблять люди – він же цього ніколи не бачив і не відчував по-справжньому.
І якось сором’язливо зізнався, що листується із однією дівчиною, та не може
зізнатися, за що саме відбуває покарання. І до хати б, ніколи не завітав, коли б колишнім був. Але
що сталося, то сталося, а інакше і бути
не могло. Від старого відійшов, а до нового його не пустили. .
- Ну, ти і жук! – похитав
головою дільничий. Тобі б адвокатом буть. Будь якого злочинця, від вироку б відмазав. Ну, добре, всі знають,
що твій Валерик тут побував, що ти із ним спілкувався, що дозволив йому
відіспатися і відпустив із миром. За це тебе б було слід покарати. Та серед
живих твого брата вже немає, том злочинів ніяких вже не скоїть, а начальство
районе тебе не те, що цінує, а обожнює. Бесіду із тобою провів, на майбутнє
попередив. А тепер піду.
- Та погодьте, - підхопився
хлопчик, - ви ж знаєте, як загинув Валерик, розкажіть – мені потрібно це знати.
Дільничий знов всівся на
рипучий старенький стілець і наморщив лоба.
- Ну, сам я там, звичайно не
був, та вивчати матеріали справи довелося. Так ось, слухай. Твій брат і троє
тих, з ким він втік із закладу, переховуалися у сусідньому районі. Там було
велике молочне господарство, а тому цілком зрозуміло, що поблизу нього заготовляли багато сіна. Ось у ньому
втікачі частіше за все і переховувалися між своїми набігами на місцевих
мешканців. Настали холоди. Ось двоє і не витримали. Втекли від своїх і
повернулися із повиною до закладу. Там їх звичайно допитали, як завжди
прискіпливо у подібних випадках. І вони розповіли де саме переховується твій
брат і останній із втікачів. Відрядили двох оперативників і вже за тиждень коло
пошуків зімкнулося – залишилося тільки брати. Ночували вони усередені стогів,
проривши у них довгі нори, там було тепло і ані холод , і ані вітер їм майже не
дошкуляли. Коли їх оточили, один з оперативників вигукнув: ..
Здавайтеся! Ви оточені з усіх
боків. Подальший спротив безглуздий, а тому виходьте по одному. Руки за голову!
І ось сидять оперативники і
бачать, як на тлі нічного похмурого неба наближається до них постать.
Підкралися тихенько, повалили на землю, скрутили руки і запитують:
- А де той, що із тобою?
Спійманий мовчить. Вони йому
стусана під бік, а він все одно мовчить. Вирішили вислати двох уперед, щоб
роздивитися що і як. Поповзли по стерні,
а стерня ж колюча, том підвелися на ноги і пішли зігнувшись. Вдивлялись,
вдивлялись, та нічого не побачили. Підійшли до стогу упритул. І тут раптом, як
пихне, і увесь стог, мов той смолоскип. Обпалило трішки оперативників, та все ж
встигли відскочити, майже неушкоджені. Відбігли на безпечну відстань,зупинились
А тут із самого полум’я щось вистрибує палаюче
і кричить: - Що, узяли? І не візьмете,
бо слабо вам! -
Прокричало, виматюгалось
наостаннє - і знову у полум’я. Там і зникло. Гасити
пожежу було неможливо, так і згорів стог вщент. І тільки значно пізніше вже на
світанку відшукали обгорілий труп твого брата. А той другий, що здався, втік
дорогою, і як не шукали його, так і не знайшли.
Ось так мені розповіли, а я тобі переказав. .А тепер прощавай, піду, бо
справи. Гадаю, викликати тебе більш не будуть. Все і так з’ясовано. А тепер останнє. Завершать слідство, і твого
брата можна буде поховати біля матері. Так якось по-дюдськи буде.
Так в решті решт і зробили.
Привезли Валерика у закритій труні вже надвечір і тихенько поховали без зайвого
галасу і юрбища, без якого за звичай не
обходяться жодні похорони. Та на цей раз був особливий випадок і з його
обставинами потрібно було рахуватися.
Узимку він нарешті виконав
норматив кандидата у майстри спорту, а одна з його перемог над чинним чемпіоном
України чистим нокаутом привернула до нього увагу усієї спортивної громади. Ця
звістка донеслась до обласного центру і про неї дізнався Микола Опанасович, що
вже рік мешкав там. Він зателефонував і вони мали довгу дружню розмову,
наприкінці якої Микола Опанасович запропонував йому поступати до медичного
інстититуту, де у нього, як у тренера були потрібні для цього зв'язки.. Хлопець подякував, та відмовився, бо давно вже
вирішив вступати до универсітету на фізтех. На чому грунтувався такий вибір він
і сам не міг пояснити, та йому чомусь здавалося, що саме там його місце..
А тим часом голова відшукав
справжнього тренера на заміну йому. Був той тренер кремезний, невеликий на
зріст, із пронизлвими сірими очима під густими чорними бровами. Хлопцеві тренер
не сподобався, а тренеру так само не сподобався хлопець. На першому ж тренуванні між ними відбулась
сутичка. Він мав необережність зробити новому тренеру зауваження стосовно
відпрацювання одного з ударів. Тренер почервонів, мов рак, і заверещав
неочикуванно для його поважної зовнішності високим тремтячим фальцетом:
- Так ти мене вчити? Ану
збирайся геть звідси і щоб тебе я тут
більше не бачив..
Хлопці стояли, втупивши очі у
підлогу, та ніхто не вступивсь за нього,
боячись псувати стосунки із суворим поважним наставником, а свого колишнього п’ятнадцятирічного капітана, що привів їх до багатьох
перемог, кинули на призволяще. Він довго стояв, пильно вдивляючись в обличчя
тренера, обличчя хлопців, мабуть чекав хоч якогось продовження, та всі мовчали.
І він раптово відчув себе зайвим тут, у залі, що кілька років вважав своїм
другим домом. І тому розвернувшись швидкою ходою покрокував до роздягальні. Вже
через кілька днів до нього прийшов дядько Дмитро, вмовляв гримав та марно.
Пізніше з’явився на порозі і сам голова та
успіх був той же. Повертатися до секції він відмовився категорично.
- Набрид мені бокс, і чути
навіть не хочу про нього. Я до вузу вступаю, мені готуватися треба. Серйозно.
Так минув місяць. І раптом
трапилась несподіванка. На його адресу прийшло офіційне запршення на особисту
першість області. Він поїхав і став чемпіоном. Дівчата з класу, що про все
дізнавался першими, звичайно також побували на тій першості, а потім рознесли по
усьому селу розповіді про те, який він молодець, як легко дійшов до финалу, а
потім переграв головного суперника по усіх статях. І коли б відбувся четвертий
раунд, скоріш за все опинився би цей суперник на підлозі у глибокому нокауті.
Знову прийшов до нього голова, знову мав із ним довгу розмову, навіть обіцяв
звільнити нахабу-тренера, який до того ж виявився недолугим і необізнаним. Та
він знову послась на вступ до вузу і до секції не повернувся. Хоча коли
траплялась нагода, виступав у турнирах самостійно і майже завжди отримував
перемоги. Тітка Тамара схвалювала позицію племінника..
- Він же із поважної родини,
том і не дозволяє різним нахабам об себе, мов об гончирку, ноги обтирати.
|
у Вас 
0
