ПОПЕЛЮШКА 2-27

Десь дня за три чи чотири, вже під вечір завітав до його хати дільничий і запитав з порогу: - не заважу, якщо зайду?

         Він схвально хитнув головою, і дільничий увійшов до кімнати: - Ну, як  маєшся і не питаю, бо  бачу ти не із слабеньких А тепер у мене до тебе кілька питань.

         - Запитуйте, - відказав він, - це торкається Валерика?

         - Валерика, та не тільки. Дещо і тебе торкається. Що ж ти не повідомив мене, що Валерик навідувавсь до вашої хати. Як би вчасно перехопили його, усього б подальшого можливо було і уникнути. А тепер сам бачиш...  . 

         - Та я...

         - Розумію, що це твоя єдина відповідь, а я... Ну, а мені, як із тобою бути? Не повідомивши нас про прихід свого брата, ти вчинив злочин і мусиш за це відповідати.

         - Тут він вже не витримав і скрикнув: - А мені тепер однаково – відповідати так відповідати, а тільки виказати Валерика я ніяк не міг.

         - Та він же небезпечний, він людину вбив. І у колонії його навіть наглядачі боялися. Казали, що він на все здатний і ніщо його не зупинить

         - Та  помилялися ж вони. Валерик вже давно перегорів і ні на які злочини більш не наважився б. А лють до всіх тільки демонстрував, бо так легше у закритих закладах перебувати.

         - А звідки ти знаєш про це?

         - Та як звідки? Він сам мені  докладно усе  розповів. А чому він втік звідти, це також зрозуміти можна. Поперше,  втомився – увесь час за гратами та за гратами. Хоч в кого терпець увірветься А подруге. Жити мій молодший брат не бажав більше. Гадаєте, легко йому було тягар вбивства на собі носити. Адже він же ще зовсім малий. А його зімкнули за грати, мов хижого звіра. І розумів він добре, що довірятися йому люди після цього вже не стануть. Ця думка пекла його не один рік. І ось нарешті він зважився на втечу. І не тіьлки із закладу, але й взагалі із життя, від якого  так втомився. А наостанок бажав подивитися, як люди по-справжньому у світі живуть. Він навіть план собі накреслив. І, гадаю, увесь його виконав, завдяки своїй впертості. А прихід до матері то вже останній пункт плану того був. А все інше його на ту мить вже не цікавило.

         - Усе до ладу розповідаєш. А тепер скажи, що після побігу втримувало його від подальших насильницьких дій. Адже за увесь цей час, він нікого не те що не вбив, а навіть пальцем не торкнувся. Тільки залякував і грабував. А всі чомусь не опиралися і віддавали йому усе.

         - Та це ж простіше простого. У нього за поясом завжди сокира загострена була. Така сама, якою він хлопчика того вбив.

         - Ти щось таке несеш у що і сам мабуть не віриш.

         -І дуже навіть вірю. Тут дуже все просто – з одного боку, сокира постійно про злочин йому нагадувала, і він завжди вчасно втримувався, а з другого сокири тієї всі вкрай лякалися, том і віддвали йому усе до останнього..

         - Ну, ти і психолог, справжній! Дивись, як усе по поличках расклав. Я майже і повірив. Та тільки маячня все це. Настала б мить, і рубанув би твій брат сокирою будь-кого.  В нього ж спадковість. Це приблизно  так, як один народжується тигром і його потрібно у клітці тримати, щоб всіх навкруги не загриз. А ось інший мишею народжується та його теж у клітці тримати потрібно, щоб інші не загризли.

         - Інтересна у вас позиція, - схвально хитнув головою хлопець. Тільки тут ось у чому відміна -  справжній тигр і справжня миша живуть за інстинктами, які, як не намагайся, а повністю не знищиш. Ось скільки вже дресурувальники хижих тварин від своїх вихованців  потерпіли, бо завжди настає мить, коли інстинкт перевищує дресуру. А людина, та хоч яка хижа, живе все ж за власним розумом і розсудом і усі свої інстинкти може приборкати, звичайно, коли сама цього схоче. Мій Валерик схотів, тому внутрішньо і змінився. Та навкруги  ніхто не повірив. І я відразу не повірив. А коли, помислив трішечки, все для мене з’ясувалось. Вже при останніх побаченнях він був  не той, що раніше. Випитував про матір, яка вона і як. Цікавивився звичайним життям, що як і для чого роблять люди – він же цього ніколи не бачив і не відчував по-справжньому. І якось сором’язливо зізнався, що листується із однією дівчиною, та не може зізнатися, за що саме відбуває покарання. І до хати б,  ніколи не завітав, коли б колишнім був. Але що сталося, то сталося, а  інакше і бути не могло. Від старого відійшов, а до нового його не пустили.   .

         - Ну, ти і жук! – похитав головою дільничий. Тобі б адвокатом буть. Будь якого злочинця,  від вироку б відмазав. Ну, добре, всі знають, що твій Валерик тут побував, що ти із ним спілкувався, що дозволив йому відіспатися і відпустив із миром. За це тебе б було слід покарати. Та серед живих твого брата вже немає, том злочинів ніяких вже не скоїть, а начальство районе тебе не те, що цінує, а обожнює. Бесіду із тобою провів, на майбутнє попередив. А тепер піду.

         - Та погодьте, - підхопився хлопчик, - ви ж знаєте, як загинув Валерик, розкажіть – мені потрібно це знати.

         Дільничий знов всівся на рипучий старенький стілець і наморщив лоба.

         - Ну, сам я там, звичайно не був, та вивчати матеріали справи довелося. Так ось, слухай. Твій брат і троє тих, з ким він втік із закладу, переховуалися у сусідньому районі. Там було велике молочне господарство, а тому цілком зрозуміло, що поблизу  нього заготовляли багато сіна. Ось у ньому втікачі частіше за все і переховувалися між своїми набігами на місцевих мешканців. Настали холоди. Ось двоє і не витримали. Втекли від своїх і повернулися із повиною до закладу. Там їх звичайно допитали, як завжди прискіпливо у подібних випадках. І вони розповіли де саме переховується твій брат і останній із втікачів. Відрядили двох оперативників і вже за тиждень коло пошуків зімкнулося – залишилося тільки брати. Ночували вони усередені стогів, проривши у них довгі нори, там було тепло і ані холод , і ані вітер їм майже не дошкуляли. Коли їх оточили, один з оперативників вигукнув: ..

         Здавайтеся! Ви оточені з усіх боків. Подальший спротив безглуздий, а тому виходьте по одному. Руки за голову!

         І ось сидять оперативники і бачать, як на тлі нічного похмурого неба наближається до них постать. Підкралися тихенько, повалили на землю, скрутили руки і запитують:

         - А де той, що із тобою?

         Спійманий мовчить. Вони йому стусана під бік, а він все одно мовчить. Вирішили вислати двох уперед, щоб роздивитися що і як. Поповзли  по стерні, а стерня ж колюча, том підвелися на ноги і пішли зігнувшись. Вдивлялись, вдивлялись, та нічого не побачили. Підійшли до стогу упритул. І тут раптом, як пихне, і увесь стог, мов той смолоскип. Обпалило трішки оперативників, та все ж встигли відскочити, майже неушкоджені. Відбігли на безпечну відстань,зупинились А тут із самого полум’я щось вистрибує палаюче і кричить: -  Що, узяли? І не візьмете, бо слабо вам! -

         Прокричало, виматюгалось наостаннє - і знову у полум’я. Там і зникло. Гасити пожежу було неможливо, так і згорів стог вщент. І тільки значно пізніше вже на світанку відшукали обгорілий труп твого брата. А той другий, що здався, втік дорогою, і як не шукали його, так і не знайшли.  Ось так мені розповіли, а я тобі переказав. .А тепер прощавай, піду, бо справи. Гадаю, викликати тебе більш не будуть. Все і так з’ясовано. А тепер останнє. Завершать слідство, і твого брата можна буде поховати біля матері. Так якось по-дюдськи буде.

         Так в решті решт і зробили. Привезли Валерика у закритій труні вже надвечір і тихенько поховали без зайвого галасу і  юрбища, без якого за звичай не обходяться жодні похорони. Та на цей раз був особливий випадок і з його обставинами потрібно було рахуватися.

         Узимку він нарешті виконав норматив кандидата у майстри спорту, а одна з його перемог над чинним чемпіоном України чистим нокаутом привернула до нього увагу усієї спортивної громади. Ця звістка донеслась до обласного центру і про неї дізнався Микола Опанасович, що вже рік мешкав там. Він зателефонував і вони мали довгу дружню розмову, наприкінці якої Микола Опанасович запропонував йому поступати до медичного інстититуту, де у нього, як у тренера були потрібні для цього зв'язки.. Хлопець подякував, та відмовився, бо давно вже вирішив вступати до универсітету на фізтех. На чому грунтувався такий вибір він і сам не міг пояснити, та йому чомусь здавалося, що саме там його місце..

         А тим часом голова відшукав справжнього тренера на заміну йому. Був той тренер кремезний, невеликий на зріст, із пронизлвими сірими очима під густими чорними бровами. Хлопцеві тренер не сподобався, а тренеру так само не сподобався хлопець.  На першому ж тренуванні між ними відбулась сутичка. Він мав необережність зробити новому тренеру зауваження стосовно відпрацювання одного з ударів. Тренер почервонів, мов рак, і заверещав неочикуванно для його поважної зовнішності високим тремтячим фальцетом: 

         - Так ти мене вчити? Ану збирайся геть звідси і щоб тебе я тут  більше не бачив..

         Хлопці стояли, втупивши очі у підлогу, та ніхто не вступивсь за нього,  боячись псувати стосунки із суворим поважним наставником, а  свого колишнього п’ятнадцятирічного капітана, що привів їх до багатьох перемог, кинули на призволяще. Він довго стояв, пильно вдивляючись в обличчя тренера, обличчя хлопців, мабуть чекав хоч якогось продовження, та всі мовчали. І він раптово відчув себе зайвим тут, у залі, що кілька років вважав своїм другим домом. І тому  розвернувшись  швидкою ходою покрокував до роздягальні. Вже через кілька днів до нього прийшов дядько Дмитро, вмовляв гримав та марно. Пізніше з’явився на порозі і сам голова та успіх був той же. Повертатися до секції він відмовився категорично.  

         - Набрид мені бокс, і чути навіть не хочу про нього. Я до вузу вступаю, мені готуватися треба. Серйозно.

         Так минув місяць. І раптом трапилась несподіванка. На його адресу прийшло офіційне запршення на особисту першість області. Він поїхав і став чемпіоном. Дівчата з класу, що про все дізнавался першими, звичайно також  побували на тій першості, а потім рознесли по усьому селу розповіді про те, який він молодець, як легко дійшов до финалу, а потім переграв головного суперника по усіх статях. І коли б відбувся четвертий раунд, скоріш за все опинився би цей суперник на підлозі у глибокому нокауті. Знову прийшов до нього голова, знову мав із ним довгу розмову, навіть обіцяв звільнити нахабу-тренера, який до того ж виявився недолугим і необізнаним. Та він знову послась на вступ до вузу і до секції не повернувся. Хоча коли траплялась нагода, виступав у турнирах самостійно і майже завжди отримував перемоги. Тітка Тамара схвалювала позицію племінника..

         - Він же із поважної родини, том і не дозволяє різним нахабам об себе, мов об гончирку, ноги обтирати.