На цьому все звичайно не
закінчилося. Їх ще довго опитував слідчий на предмет того, що як і у якій
послідовності відбулось. Коли черга дійшла до подряпини від кулі на його
маківці, слідчий поплескав його по плечу і розчулено вимовив:
- Ну, хлопче, ти і
насправл\ді у сорочці народився. Тебе потрібно по всіх усюдах возити і
показувати, мов диво..
Дід після цих слів неабияк
заметушився:
- Ну, цю подію обов’язково відзначити треба,
а інакше удруге так не поталанить. Ну, почекайте, я миттю.
Він підхопився і побіг. Всі
дивилися йому услід, ніхто не
заперечував. Розійшлися пізно, коли він вже ледь тримався на ногах. Друга
безсонна ніч давала свої ознаки. Дільничий і слідчий разом із дідом ледь примусили його нахилити півсклянки
смердючої пекучої рідини, посилаючись на те, що за прикметою це вкрай потрібно,
щоб надалі лиха доля обминала його. Та коли дід, вже на доброму підпитку, почав
хапати його за рукав і хрипко і пронизливо вигукати: - Та що ти, мов та дівчина
на виданні, носом крутиш. Старші від тебе наказують пити – ти і пий, а руку мою
не відхиляй, бо самограйчик може на стіл пролитися, а він чогось та коштує ось
так.!
Та
хлопець і після цих слів навідріз відмовився. На що слідчий схвально хитнув
головою і сказав: - Оце хлопець, оце кремінь! З мсця:не зрушиш, якщо щось
вирішив! Полюбляю таких, саме таких і не висточає у нас!
Ще трішки посиділи, нахилили ще одну пляшку, доїли
чималенький шмат сала, що виклав на стіл дільничий і розійшлися задоволені, як
собою, так і виканоною важкою справою..
. Прийшов до порожньої хати, впав до ліжка, та сон все не йшов до нього,. А ще кілька хвилин
тому здавалося, невідмінно засне, ледь торкнеться подушки. Та не сталося
так, бо важке, болюче питання, що мучило його цілий довгий день нарешті
дозріло, луснуло, мов той нарив і отруїло своєю гіркотою. І вся ця історія із затримкою злодіїв, та участь, яку він приймав у ній, , чим далі,
тим меньш йому подобалась. Він навіть
відчував неабиякий сором із цього приводу. І сам для себе намагався розібратися
– а чому так. Адже напочатку він усе робив, як належно. На нього було здійснено
напад, і він не тільки уник ушкоджень, а ще й і обеззброїв досвічених озброєних
злочинців. І усіма ціми вчинками мав би тільки пишатися, та а ось,
коли тих же небезпечних злодіїв пов’язали і повезли на
підводі, міцно прикручених до колод, йому раптово стало якось ніяково. Вигляд
цих, хоч і винних, але беззахисних закривавлених людей, позбавлених жодної
можливості хоча б ворухнутися, викликали у нього з одного боку огиду, а з
іншого навіть і співчуття, якого він неабияк соромився, бо добре розумів, що
таке поводження із ними у данній ситуації, хоч і жорстоке, але єдине можливе. А
як так, то виходить, що він слабак і слюнтяй, раз рознюнився у перших же серйозних
випробуваннях, яких і у подальшому житті
може трапитися чимало. Дивно, але так
- боротися із злом, коли воно упритул ,
коли невідомо, чи ти пан , чи пропав, він здатен, а ось довести справу до
кінця, позбавивши для цього злочинців, але ж на вигляд звичайних
людей, можливості не те що рухатися, а і
ворушитися, і довгий час тримати їх у такому стані здавалася йому вкрай огидною
і неприємною справою.
- Я
ж не кат якийсь небудь, - казав він
собі, - я не можу і не хочу бачити усе це, але ж який вихід? Та немає його –
том замовкни і заспокойся, ти усе зробив вірно, тобі нічого соромитися! Та попри
все гіркота подій, що відбулись за його
участю і на його очах, не вщухала. Він був до мозока і кісток справжнім
боксером. Під час бою, не вагаючись
наносив потужні, болючі удари, не двічі і не трічі відправляв суперників до
глибокого нокаута. Та все це відбувалось за обопільною домовленістю, у всіх цих
подіях і обставинах для жодної сторони не було нічого принизливого, а перемогу
чи поразку вирішали суцільно майстерність і невловиме , але вирішальне у
більшості випадків чуття бою, яким він володів у найвищій мірі. А коли бій
добував кінця і рефері підіймав переможну руку не виникало ніяких взаємних
образ, потискали один одному руку відходили, не тримаючи у серці і краплини
невдоволення. Та це все гра. Захоплююча, збуджуюча, навіть, де в яких випадках
корисна, та все ж гра. А у житті все не так,
все серйозно, все по-справжньому,
і як часто не обходиться у ній
без жостокості. Чи не так трапилося і із
Валериком. Він повністю змінився, та чи міг увесь світ повірити у це. А, як
щось знову спрацює у його схильній до агресії голові і знов хтось загине.
Небезпечно, і його продовжували тримати за гратами, повністю позбавляючи усіх
можливостей. . Ось він і не
витримав, утік і загинув нарешті, та при
цьому хоча б частково здійснив свій план пізнання життя. .
. Так він думав тієї
безсонної ночі, та жодної людини поруч не було, а тому і поділитися сумнівами не було з ким. Та, якщо уявити, що
знайшлась би раптом така людина, та чи
наважився б він поділитися із нею своїми крамольними, як здавалось йому самому
думками. Він розумів, і майже не помилявся у тому, що ніхто
співчуття до злочинців, дивної і
незрозумілої жалості до них не підтримає.. Хлопець ще довго мучивсь. Питання, на які він
намагався знайти відповідь, були вічними, а тому риторичними. А все ж, а все ж!
І його думки зосередились на
постаті діда Петра, на тому, як
він діяв і як поводивсь під час
випробувань у лісі. І йому раптом пригадалася хижа жорстока посмішка,
недобрий блиск в очах, нічим невиправдана жорстокість до людей, що вже були
безсилі опиратися йому, переможцеві. А з яким задоволенням він шмагав їх, як
міцно скручував, із якою насолодою володарював ними. Ось мабуть саме в цьому і
крилася головна причина його поганого настрою, не дивлячись на блискучу
перемогу. Такого діда він ще не знав. Він вважав його не злим балакучим, трохи
смішним. А ось сталася нагода, і дід виказав своє справжнє обличчя жорстокого
хижого звіра. І у цьому обличчі його справжня сутність. Розібравшися із своїми
думками, він трохи заспокоївсь. А що? Може і справді його оточує чимало
прихованих жорстоких людей із садистськими нахилами. Він якось ніколи не думав
про це, бо не зіткався ще. І ось дід Петро... та чому ж він такий? Може з того,
що завжди займав найнижчі щаблі у суспільстві, а мріяв про найвищі, яких так і
не досягсь. А може це спадковість, така,
наприклад, як у Валерика, тільки більш утаємничена, і стримувана, але все ж і
вона нарешті виказалася у всій своїй огидності. На щастя, він не такий, йому
притамані і співчуття і жалість .Бити лежачого, навіть винного, він нездатний.
І це добре. А із дідом Петром що? Та нічого. Який є, такий є. Його не змінити.
Спілкуватися надалі із ним йому буде неприємно, але необхідно. Ось за день, чи
за два прийдеться знову їхати до нього по колоди для тітки Тамари. Вона все рівно
від нього не відчепиться, бо такою вже уродилася. Поступово сон нарешті
зжалівсь над ним і вже під ранок він міцно заснув і жоден сон не докучав
йому...
Прокинувсь він вже
пообіді. Поніживсь трохи, але потім підхопивсь, зійшов з ганку і вилив на себе
повну цеберку крижаної води із криниці. Сів за сніданок чи за обід – він вже і
сам не розумів, що і у якій послідовності відбувається. І тут до фірти увійшла
тітка Тамара, була вона у літній квітчастій сукні і з великим чоловічим брилем
на голові. У руці ж тримала маленький кошик, який аж ніяк не личив її поважній
огрядній постаті..
- Ну, що племіничку, -
звернулася вона до нього, - як тобі у героях ходити? Подобається? Та тобі ж і
не звикати. Ти ж колись не трьох, а цілих чотирьох рецедивистів затримав, хоч і
був значно меньший.
- Та, тоді, - зняковів
хлопець, - хіба я затримав тоді? Так,
просто вирубив двох, а їнших затримала вже міліція . Та я і забув про це
майже.
- А ось у відповідних органах
не забули. Дільничий про це голові майже годину переказував. А той від
задоволення тільки руки потирав та промовляв:
- За це його цінним подарунком нагородити слід – ну,
наприклад, годинником іменим із відповідним карбуванням, А що? Непогано
буде..
Так що готуйся племіничку, не
пройде і року, як кажуть, і отримаєш. Та це ще у кращому випадку, бо голова у
голови нашого, мов те решето, ніколи вода не втримується. Ну, це таке....
далеке.... А ось вже значно більше. Сьогодні ще до сніданку Софійка до мене
забігала.
- З паралельного класу? – запитав хлопець.
- Та сама! – підтвердила
тітка, - Та насправді, їй зовсім не я потрібна, а ти. А до тебе напряму
звертатися вона соромиться, бо дуже вже великим цебе ти останнім часом став.
Ну, так от, ти ж знаєш, що вона до різних газет пописує, навіть до обласних. І
їй доручили попитати тебе про учорашні події у лісі, ну, інтерв’ю, як тепер кажуть, взяти.
- Інтерв’ю? – завагався хлопець, - та чи потрібно це комусь?
- Потрібно, потрібно! –
заспішила тітка, - Так що ти тут мені не розсусолюй, а збирайся і йди до клубу,
бо вона вже давно чекає там на тебе у ленінській кімнаті. Ну, а я побігла, бо
до літнього вигону потрібно дістатися -
щось там дві корівки захворіли, треба розібратися... поки чого гіршего
не трапилось, а потім іще до райцентру встигнути на нараду. Ну, бувай, бувай,
племіничку! – вигукнула тітка вже біля фіртки, а ще за мить загуркотіла атівка
і увезла тітку Тамару по невідкладних справах.
|
у Вас 
1
