Коли він увійшов до ленінської кімнати, Софійка сиділа за столом і вертіла
у пальцях шарикову ручку. На столі перед нею лежав великий відкритий блокнот.
- Будь здорова, Софійко, -
вже із порогу привітався він, - вибач,
що забарився, та тітка Тамара, тільки но попередила про тебе.
- Та нічого, нічого, - за
звичкою затарохтіла Софійка, - я ж знаю, як пізно ти ліг учора. Але, як
прийшов, то треба не гаяти часу. Мені ще о шостій ранку подзвонили з міста,
сторож спеціально для цього прибігав. У молодіжній газеті чекають матеріалу
сьогодні і не пізніше. Ти ж повинен розуміта, газета живе сьогоденням, завтра вже буде пізно
і не цікаво.
- Ну, як пізно, то може і не
треба, - зрадів хлопець.
- Ти що, ти що? – замахала на
нього довгими худими руками Софійка, - навіть і думати не смій: треба , чи ні!.
Звичайно, що треба – і першу чергу не тобі, а читачам. Ото ж сідай, а я тебе опитувати почну. Поки чакала на тебе, вже і питання для інтерв’ю приготувала. Я часу дарма ніколи не витрачаю.
І дійсно Софійка виявилась
справжнім асом у своїй справі Питатання слідувало за питанням. Відповідь за
відповіддю. І не минуло ще години, коли Соійка відкинувши ручку радісно
вигукнула: - Ну, ось і впорались. А тепер сиди тихенько і слухай уважно. Як що
не так, відразу кажи, і разом будемо
виправляти. Добре попрацювала Софійка. Тільки двічі зупиняв він її, щоб внести корективи до
тексту. А текст і дійсно вийшов на усі сто.. Учорашні події поставали перед
очима, мов живі. Він не втримався і сказав: - Молодчага, ти Софійко! Навіть не
очикував, що у тебе так цікаво вийде.... .
- А ти, як гадав, -
похизувалась трохи Софійка, - я вже давно до журналистської справи готуюсь.
Вважаю, що вона не меньш, ніж твій бокс потрібна, бо прилучає людей до світу
новин. Без них у наш час аніяк. Ну раніше то лише мпії та наміри були, а тепер
із школою нарешті відмучилась, бо
скільки ж нудного і непотрібного визубрити прийшлося. Особливо, усі ці, так
звані точні науки, мене від них аж нудить. Ось інша справа література, історія
і навіть географія – це дійсно моє.
- Постій, постій, Софійко, -
зупинив він дівчину, - тепер я розумію, що тільки ти здатна мені допомогти. Я
теж до университету їду, як і ти. Тільки факультет обрав інший – фізико-технічний. Та все ж і
там кляті мова і література не відстануть від мене. Бо на іспитах треба писати
твір, а я в цьому повний нуль. Ні як писати, ні про що – ані найменшої уяви.
Намагався шпаргалок заготувати, та із цього нічого не вийшло, адже жодної теми
до путя не знаю, бо нічого і ніколи не читав, а від усієї цієї граматики мене аж перекривлює, так я її не полюбляю. .
Софійка поклипала трохи сіренькими непомітними, мов у мишки очима і
відказала:
- Я, хоч на відміну від тебе,
граматику і літературу вивчала, як належно, та
давньої шкільної звички – писати перед іспитами шпаргалки – не позбулася. Так що, не турбуйся, я врятую тебе.
У мене аж дванадцять тем дрібним шрифтом
на маленькому форматі надруковао. Ти, гадаю, добре бачиш, і проблем із
зчитуванням у тебе не виникне. Тільки сідай десь позаду і одягни пиджак, щоб
кишенєй достатньо було. Зрозумів? . .
-
Так, - широко всміхнувсь він,
Софійка здивовано
подивилась на нього, - Так ніби нічого особливого, ось, наприклад, очиськи,
вузенькі поросячі майже і зовсім непомітні на обличчі, а всміхнеться, і
закохатися тієї ж миті можна. Так, можна, та не треба. Почекаю для себе якогось
там принца, часу ж іще вдосталь А
цей в усіх нарозхват. Чи потрібний мені такий? Мабуть, що ні!.
Мудра і розсудлива Софійка була, хоч і зовсім юна. Не закохалася,
як інші наївні, А шпаргалками, такими потрібними зараз, забезпечила – та якими
- усі на непомітному рудуватому папері, відксерені дрібним шрифтом і складені відповідним чином,
щоб зручно було користуватися, не виказуючи себе.
А газету із заміткою про його
героїчний вчинок він отримав від тітки Тамари:
- Дивись, племіничку, цілий
підвал тобі віддали. Цікаво так, ніби сам Конан Дойль писав. Молодець Софійка –
далеко піде, як дорогою не зупинять. Та це я шуткую. Не звертай уваги на свою
тітку. Мені б тільки пожартувати. Ну, прощавай, я побігла.
І, наче примара, хоч була міцної статури і огрядна,
тітка Тамара, мов розчинилася у повітрі.
За тиждень він був вже у місті. Здав документи, влаштувався до
гуртожитку і почав чекати. Так, саме чекати, а не готуватися, бо усі точні
дисциплини він і так знав досконало, а література і граматика, як були, так і
залишилися для нього невизначенними
білими плямами. Хлопці поглядали на нього із подивом: - Дивний якійсь, чи нерви
залізні, чи приїхав лише для того, щоб містом погуляти. Ну, а ми не такі, ми ще
трохи позубаримо, ось тоді вже точно поталанить!
Із усіх абитурієнтів лише
один чимось походив на нього, Був він високий, худий - з нього так і випирили
кістки. Довге, давно не стрижене
волосся. Довгий прямий ніс.
- Це від того казав він, - що
родом я з Диканьки, а там усі схожі на
пасічника рудого Панька, а, як
точніше, то на Миколу Васильовича
Гоголя.
І дійсно, коли добре
придивитися, він і дійсно походив на
свого земляка і видатного письменника, та ще й і тезку, бо ім’я і по батькові в них співпадали. Прокидався Микола десь вже біля одинадцятої
ранку, коли усі інші не тільки давно поснідали, а й встигли вже добряче пропахати той чи інший особливо складний
розділ із підручника. . Всі дорікали йому цим, та Микола, на вигляд завжди
такий доброзичливий і вайлуватий, раптом поставав перед хлопцями з кімнати
зовсім іншим – різким і навіть трохи небезпечним, що відразу відохочувало
жартувати з себе, а витримавши доцільну у таких випадках паузу, завжди відмовлявся одними і тими же словами:
- Та що мені у цьому
университеті робити? Я після технікуму до великого міста приїхав
весело час провести, а восени вже до Армії час. Відслужу, ось може тоді
і серйозно замислюсь про подальше навчання. .
Всі схвально хитали головами,
бо вірили, а його чомусь увесь час не облишав сумнів, що це лише маска, а в
голові у хлопця зовсім інше. Непомітно вони заприятелювали. Ходили разом до
їдальні і кафе, а одного разу побували навіть на танплощадці у парку
відпочинку, де Микола і далі продовжував поводитися досить дивно, ходив по колу
і придивлявся до дівчат, а запршувати на танець не посмішав. Він спочатку
вирішив, що Микола просто соромиться, бо не вміє, та помилився. Бо одного разу
Микола все ж зупинився біля навпрочуд привабливої дівчини і запросив її на
вальс. Як він танцював. – легко, невимушено. Витончено. Учі навколо розтупилися
даючи місце цій чарівній парі. Він гадав, що Микола і далі буде опікуватися
цією красунею. Та знову не вгадав, бо як тільки закінчився вальс, Микола
раптово занервував:
- Знаєш що? Ходім звідси, бо
набридло усе. Та і час мені вже.
І справді наступала завжди мить, коли Микола полишав його і
зникав у невідомому напрямку, а повертався до гуртожитку лише під ранок, коли у
кімнаті всі міцно спали, роздягався, накривався за звичкою простирадлом із
головою і миттєво поринав у сон. Куди він ходив, що робив, довгий час
залишалося для нього невідомо. Та якось одного дня він запропонував Миколі
поїхати на пляж. Той не відмовився. Та коли вони розтошувалися біля води,
повівся досить дивно:
Знаєш що? Ти йди поплавай, а
я тут тебе почекаю.
Він здивовано подивився на
Миколу:
- Така спека, як ти тільки
витримуєш без води?
На що Микола, трохи
ніяковіючи відказав: - Та тут така справа. Ти тільки хлопцям не розказуй.
Ширнули мене фінкою під лопатку. Ось дивись!
І знявши сорочку він
показав ще погано затягнуту рану.
- Звичайно і у мене від спеки
голова обертом йде. Та краще не ризикувати – загноїтися може. Тоді точно по
міліціях затаскають, а навіщо це мені?
Враз від іспитів відсторонять.
|
у Вас 
0
