ПОПЕЛЮШКА 2-32

 Не помисли чогось такого -  аніякого криміналу  -  просто у однієї людини емоції перелились аж за край  – а все через те, що я запеклий картар - ще у технікумі до преферансу прилучився, та так, що і дня без гри  прожити несилий. Ось і тут вже на другий день знайшов собі спільників. Майже кожної  ночи і бавимося. А треба додати для роз’яснення ситуації ще й таке - пам’ять у мене така, що іноді сам собі дивуюся, нічого з неї не зникає, а у картах це дуже допомогає, бо я завжди знаю, які карти у грі, а які вийшли. І завдячуючи такій пам’яті   майже завжди виграю. І це ж не махляж якийьсь, це ж усе по-чесному. Та ось один, занадто гонористий і недолугий, після чергового програшу запідозрів, що я шулер і причепився до мене. Звичайно і я не витримав.  І пішло, поїхало. Я на вигляд вайлуватий, а насправді зовсім інший,  нікому і ніколи не дозволю себе скривдити. І він виявився такий же. Ось ми билися,  билися, і настільки вперто і відчайдушно, що не тільки стільці по усій кімнаті  порозкидали, але й вазу коштовну і рідкісну з серванта скинули. А в мене ще й звичка погана, якщо б’юся, завжди при цьому і матюгаюся. Ось і на цей раз згадав трішки про матір свого супротивника. Це для нашого вуха звичайно, ніхто і уваги не зверне. А той, що причепився до мене, родом з Кавказу був. А для них такі слова смертельна образа. Вихопив з кишені ножа і на мене. Розпотякувати довго не буду, що та як, а залишився я із такою ось кривавою ознакою. Звичайно, він і сам злякався, бо не злодій же, почав мене вмовляти до міліції не звертатися, навіть гроші за це пропанував, та я відмовився.   . .

         - Йди собі  із миром,- відказав йому, - я  тобі не заважу, тільки спочатку, щоб впевнетись у моїй правоті, перевір мою пам’ять, а потім, коли впенишся, що я не дурив тебе, вибачся - і нацьому розійдемось..

         Він погодився. Розклали колоду у певній послідовності, записали, а потім переді мною виклали. Я взяв авторучку і без жодної помилки все занотував на папері. Він перевірив ретельно і вкрай здивувався, і відразу, очима блимаючи, почав  вибачатися. Навіть заприятелювати хотів зі мною, та після усього, що сталося, мені якось розхотілося. Ось і вся історія. А тепер йди до води вмочи до неї рушника і принеси мені, а я обитруся і посиджу тут, поки ти плаватимеш.

         Дні минали за днями, і ось нарешті настав останній день перед іспитами. І тут Миола повівся  досить  дивно Витяг із великої потертої сумки якісь  книжки і  зошити, розстелив ліжко, влігсь до нього і прикрившись простирадлом, почав не те що читати, а просто гортати сторінки. Перегонувши сторінки однієї книжки, клав її просто на підлогу і приймався за іншу. Пушкін, Лермонтов,  Гоголь, Достоєвський,  Толстой, Чехов і далі і далі, ні на мить не спиняючись, вкладалися до дивної миколиної голови. Хлопці остовпіли. Та хіба таке можливо – із такою швидкістю не те що запам’ятовувати, а просто читати. Лише він не дивувався, знаючи про надзвичайно дивну пам’ть свого нового друга. І, забігаючи уперед, можна підтвердити, що під час іспитів  жодного разу вона не підвела Миколу.  Склавши усе навідмінно, Микола отримав студентський квиток і став вчитися на обраному ним факультеті. .

З ним  же сталося так, як і мусило статися, хоча він і сподівався на краще. Почалося з того, що розклавши софійчини шпаргалки по кишенях і, занотувавши, де і що на маленькому клаптику паперу, він замість того, щоб добре виспатися,  промучивсь у безсонні майже до світанку, а пробудив його і то випадково сусід по кімнаті, що повернувся за забутою авторучкою, яка повинна була подарувати йому успішну здачу іспиту. . Про те, щоб випити склянку  чаю із пиріжком, як він  завжди робив, годі було і думати – до початку іспиту залишалось лише двадцять хвилин. На тролейбусній зупинці була юрба – тролейбус запізнювась, тому і давка була страшена, бо в переважній більшості це були абітуріенти, як і він. Вбігши до университету,  із жахом побачив велику чергу у лифта. Тому не став сподіватися на диво, що мало врятувати  його, а подерся, чи точніше побіг, перестрибуючи  через три сходинки, аж на шостий високий поверх, де було розташовано аудиторію, де мав відбутися іспит. Повітря у приміщенні було спекотне і задушливе, тому у своєму випускному костюмі, який  одягнув за порадою Софійки, він спітнів так, що вже не краплі, а цілі струмені стікали вниз поміж лопатками, і він вже побоювався що вони пролються на підлогу цілими колюжами.  .    

         Глянув на годинника і аж зімлів від жаху, бо запізнювався вже аж на чверть години. Потягнув двірну ручку, та двері було зачинено. Тоді посткуав – суцільна тиша. Він перелякався вже по-справжньому і постукав вдруге і втретє. Нарешті двері розчинилася і перед ним постала жінка.

                             Він проковтнув ковалок, що застряв у горлі і хрипко привітався.

Жінка оглянула його з голови до ніг і промовила тихо, але з натиском: :

         - Хіба можна так запізнюватися. Екзамен вже давно розпочато. Ми б мали повне право відсторонити вас, та вже, як прийшли, заходьте і сідайте. Он там попереду є кілька вільних місць. А піджак свій зніміть і повісьте он на той гвіздок біля дошки. Ви так у ньому спітніли, що ледь вже дихаєте. Хіба можна у такому стані щось путнє написати? Сядьте, охолоньте трішки і приступайте, значну частку свого часу ви вже марно витратили. Теми – питаєте? Та їх написано на дошці. Обирайте, яка  до серця і зосереджуйтесь вже скоріш. Візьміть себе до рук. Ну, успіху вам, - нарешті всміхнулась сувора викладачка і пішла до столу де сиділи інші члени приймальної комисії.                

          Він зняв пиджак, де були розкладені всі шпаргалки. Що в них він майже не пам’ятав, бо  в цій тонкій справі  був майже неперевершений. Писав, що бачив і ніколи не помилявся. А тепер? Голова порожня, і жодної думки в ній.

                         Ну, що ж треба сідати, а там подивимось – може у сусіда якого щось і вдасться підгледіти. Він знайшов вільне місце у першому ряду від столу приймальної, вибачився і протиснувся до нього. Глянув на дошку. Про роман Толстого "Війна і мир” він щось чув, та хто такі були ті герої, образи яким йому потрібно було охаректеризувати, навіть не уявляв. Далі ще гірше – герої Чехова у його ранніх юмористичних оповіданнях були трохи знаймі йому з молодших класів, та про образ Димова із Чайки він не міг  і трьох слів відповідних знайти. Третя тема була не краща за інші. Коротеньке призвіще Блок було йому зовсім невідоме. А поєма "Дванадцять” ні про що  не говорила. Він лаяв себе останніми словами за те, що скористався такою безглуздою софійчиною порадою і одягнув цей клятий пиджак. Навіть і думка недобра у голові про Софійку промайнула. А втім – при чому тут вона?  Винний він і тільки він. Бачив же, яка спека надворі. Міг би  вигадати щось відповідне до цієї пори року, а він навіть і не замислився про це – і ось майже поразка. Образливо. Та треба боротися до останнього. Подивимось, що пише сусід зліва, а що сусід справа. Так. Сусід зліва вже перегонув сторінку і скористатися його твором було вже неможливо. А ось сусід зліва, ще на самому початку. Треба не гаяти часу. І забувши про все, він поринув у роботу. І все б було добре. Та  не помітив одного. Увесь цей час за ним слідкувала викладачка, що впустила його до аудиторії. Коли роботу було завершено і його сусід відніс її до столу, викладачка затримала його, той не зрозумів у чому справа і намагався щось пояснити, та викладачка лише махнула на нього рукою, вона чогось очікувала. І він, ще не дійшовши до столу, зрозумів – саме його вона і очикує. І за мить станеться щось жахливе і невиправиме. .   

                   Але потрібно було довести справу до кінця. Він підійшов до столу і поклав на нього аркуші із списаним твором, Викладачка, вказала йому на стілець поруч із собою: - Сідайте, а тепер давйте порівняємо те, що написали ви і ваш сусід справа. Дивіться, я ж не вигадую – усе співпадає – слово у слово. Як таке можливо? Або ви списували у нього, або він у вас. Погляньте, та ви і справдя талант у цій непростій справі, я  особисто не здатна на таке. Усі помилки вашого сусіда – їх небагато, та вони все ж є перейшли до вас. Таке тільки робот міг би витворити, для людини  це зовсім непритамане. Ну, добре, а тепер – висновок. Припустимо,  я б  не бачила  ваших хитрощів, і почала б перевіряти обидві роботи.. Їхня ідентичність лежить на поверхні. Тобто хтось у когось списав, а мені, уявіть собі, не хочеться дошукуватися, хто правий, а хто винний. А, як так,  вам обом потрібно виставляти – незадовільно – і всі подальші іспити відпадуть самі собою, ну, хоча б на рік. Та вашому сусідові поталанило, я вчасно усе помітила, і тепер від вас потрібно лише одне – визнати свою провину і полишити не тільки аудиторію, але й подальші іспити. Ви від них відстороняєтесь. А тепер до побачення. Як підготуєтесь, приходьте знов, але не раніше..  

         Він  підвівся, зняв із цвяшка свій пиджак і потехеньку висковзнув із аудиторії. Обличчя  палало, очі  майже нічого не бачили. Як опинився поза стінами университету вже не пам’ятав. Ноги довго носили його по всьому місту, та нарешті привели до гуртожитку. Перш за все зірвав з себе випускний костюм, що привів до ганебної поразки, потім впавши  до ліжка накрився з головою простирадлом, щоб нічого не бачити, і вже  за хвилину  міцно спав. Так іноді мозок, що  знаходиться   майже на межі, іноді рятує людину, позбавляючи її,  такої небажаної під час нервових зривів,  свідомості.