Ми з сином вирішили зробити невеличку прогулянку, і стояли на порозі ґанку, роздивляючись на природу.
- Мамо, сьогодні такий гарний день,давай підемо до бабусі, ми так давно у неї не були, -
щебетав мені синок. - Добре мамо? Ну скажи, пообіцяй, що підемо!
Я стояла мовчки і не могла відірвати погляду від годівнички, що висіла на сухій вишні. До неї прилетіли дві синички і жадібно клювали крихти хліба. А коли одна з них прийнялася за останню, інша схопилася виривати їй прямо із дзьоба . Я була захоплена цим видовищем , а малий все шарпав мене за рукав:
- Мамо, ну що, йдемо до бабусі?
- Добре, добре, - відповіла я , відірвавши очі від годівнички і глянула на малого, який відпустив мою руку і ступив ногами у глибокий сніг.
- А що ми візьмемо для бабусі? Квіти взимку не цвітуть....
Я й не думала,що потрібно щось нести, але вже коли малий запитав, то й сама я на мить задумалась. А насправді, що?
Син дивився на мене своїми великими очима знизу вверх. Ні в кого із нас не було відповіді.
- Ну, скажи, що ти надумав? - з усмішкою запитала я.
- Ну, я, я (замешкався син), я б узяв для бабусі яблук. Ти пам’ятаєш мені розповідала, як бабуся їх любила.
- Пам’ятаю? - згодилася , і поцілувала малого в щічку. - Піди, вибери декілька гарних...
Я й не закінчила фразу, як малий вже зник у гаражі, і тільки донеслося його дзвінке «добре!»
Я враз пригадала мою маму. Всюди бачила її руки. Ось ця яблунька, вже цього року були перші плоди,а мама посадила її в останній рік свого життя. Це було зовсім маленьке деревце, а зараз...
Як мама любила дивитися, коли зацвітав наш сад. Вона могла годинами стояти й любуватися цвітом, співом солов’я, чи шовковою травою.
А зараз мами нема. Чому так сталося, чому? Вона ж була ще такою молодою. Вона так любила життя і хотіла жити.
«Мамо, мамо,чи ти бачиш,що з нами, твоїми дітьми? Чи знаєш ти, як живемо ми тепер без тебе? Ось і онучок твій, уже підріс, а коли тебе не стало, мамо...»
Сльози полилися з моїх очей. а погляд був націлений на мамину яблуньку, що була укутана снігом, мов цвітом навесні. Мої роздуми перервав син:
- Мамо, глянь які гарні яблука! Йдемо?
- Молодець, синочку, йдемо…
Я відвернула голову від малого, щоб не бачив моїх сліз, бо це завжди супроводжувалось тисячами запитань.
Ми йшли засніженою дорогою, в кінці якої була вузесенька стежина, що вела на цвинтар.
За цвинтарною брамою не було видно жодного людського сліду? Що ж робити? Не охота повертатися назад, а таким глибоким снігом і пройти буде не легко.
Я з великим трудом штовхнула хвіртку і зробила крок . Син зробив спробу піти моїми слідами, але відразу сів у високий сніг. Я підняла сина на руки і ми по малу долали сніжний килим.
Ось і могилка, і хрест. Все під сніжним покривалом. Виднілися тільки кінчики замерзлих трояндових пелюсток,що були принесені сюди в день маминого народження, в січні. А зараз вже кінець лютого, а сніг і не думає танути.
Дістала із-під снігу свічку, і спробувала її запалити. Вітер не давав розгорітися. Я згорнула рукою сніг зі світлини.
На мене глянули мамині очі, такі рідні, такі дорогі, такі ніжні, наче живі. Я бачила мов на яву ті дні, коли мама вела мене за руку у перший клас, а потім благословила під вінець.
Я опустилася на коліна прямо в сніг. Сльози котилися градом мені з очей. Малий стояв поруч з яблуками в руках.
Син не питав, чому я плачу, а якби й запитав, то не змогла б промовити ні слова. Горло стискав жаль,мені бракувало повітря.
І так було кожного разу, коли приходила сюди.
Я взяла яблука із рук малого і поклала біля хреста.
- Вони для тебе, мамо, вибач,що тільки яблука. Я б і серце віддала, щоб ти тільки жила.
Я вже не стримувала сліз:
- Мамо, мамо....
Син опустився на колінця поруч зі мною. Він глянув мені в очі, а потім на мамину світлину:
- Мам, ти плачеш, що замерзнуть яблука? Бабусю, беріть їх скоріше, вони для вас...
у Вас 
1
