В рижі барви розфарбувала осінь свою картину буття. Осіннє листя, що розмазало по асфальту сотнями і тисячами шин, забарвлює вулицю в абсолютно дивний золотисто-оранжевий колір. Вона зуміла осипати золотою мережкою тло картини,додати у розмаїття різних фарб. Доторкнулася і посріблила першими відтінками морозів, передала розвиток подій у часі,створила реальну картину життя людини ,втілила образи які є наслідком її ж фантазії,здивувала всіх розмаїттям сміливих кольорів. А десь у глибині картини осінь зачарувала своєю красою і вразила багатоликістю . Скинула золоте вбрання і наблизилася до зими. Лавочки що стояли по обидві сторони паркової алеї щедро поцятковані грачиним, вапняним, білим послідом. Здалеку видніються берези що прагнуть стидливо ,замітаючи колись красиві галявини, закрити - шумом своїх розкішних крон. Регочучі зграйки гусаків на ставку — нагадали що тут вирує життя. Осінь – гірчить, як пам'ять. Тихенько моросив дощик... Легенькі прозорі кульки сковзали повільно по шибці. Маленькі краплинки бадьоро вистукували ритмічну мелодію. Усе в мені шалено грало разом з дощем! Запахло свіжістю... Природа навкруги сяяла чистотою і вигравала кожною краплиною, виблискуючи з - поміж листя. А дощ усе йшов... Раптом, по моїй шоці повільно покотилась сльоза... Упавши на долоню, ніжно залоскотала і злилась з дощем. ЇЇ ніби і не було, а в серці залишився біль.. Запахло свіжістю... Природа навкруги сяяла чистотою і вигравала кожною краплиною, виблискуючи з - поміж листя. В обличчя знову подув вітер, намагаючись мене звеселити. Я посміхнулась в нікуди, але усе навколо відповіло мені взаємністю. Природа раділа і співала для мене! Моє обличчя засяяло і на душі стало легше... Вітер погнав у далечінь, підіймаючи і закликаючи обпалі листочки. Спогади... Які можуть розвеселити, а можуть спантеличити будь-кого, як завгодно. Причому зробити це цікаво та підступно. Музика... Яка перестала грати співзвучністю, наче скінчилась, але ж касета всеодно продовжує тихо шуміти. За мить спрацює автореверс і музика знову лунатиме, і їй не буде кінця... Хоча був початок. Парадокс? Головне - в даній ситуації щось сприяє спогадам, появі якихось важливих давноминулостей. Це щось може бути тишею, яка щойно виникла, чи все-таки музикою, повною різноманітних асоціацій з образами, подіями й думками, якось пов’язаними між собою. Спогадам, у яких теж колись був початок, але немає кінця... Варто над цим замислитись. Згадала білий будиночок. Білосніжний, чистий, з червоною стріхою, нічий. Старий як світ. Та у ньому було тихо й затишно, не зважаючи на те, що його не існувало насправді. Його колись, дуже давно збудувала моя уява. Дверей у ньому ніколи не було, вікон теж. Я йшла до нього, коли було важко. Вважала його місцем, в якому дуже тепло, тихо й трохи самотньо, бо вірила у нього, відчувала його Силу. Спогад про білий будиночок був хазяйновитим, найяскравішим з усіх. Про нього ніколи не забуду. Будинок ніколи не зникне. Принаймні, поки я не готова до цього... Хоча, водночас він ніколи не стане моїм! А я чекаю цієї миті. Чекаю, коли виникне потреба знову втекти від усього й піти туди, де він. Знову лише йому розкритися, а для решти стати німим. Шкода лиш, що ще досі не навчилася розмовляти... Вже немає звичних емоцій, сумує пустота в душі, в руках помалу тліє мозок. Не помітила, як знову залунала вічна музика...
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
