І ось "Волга” мчить їх до водосховища. Микола за кермом. Лада поруч із Миколою, а він, захопивши усе заднє сидіння, розкошує, широко розкинувши руки і ноги, яким будьде завжди тісно. Довге, давно не стрижене пряме волосся, спадаючи, Миколі просто на очі, затуляє від нього дорогу, і він час від часу стряхує головою, мов той норовистий кінь. А йому, що у дану мить відверто байдикує, чомусь дуже смішно з цього приводу і він шуткує: - Ну, ти і даєш! Наосліп їдеш. Хоча б якогось кашкетика поганенького захопили. Лада прислухається до його слів і весело реагує: - Навіщо той кашкет, коли я його зараз шарфом круг чола обв’яжу і вісі його проблеми відразу зникнуть. А до того ж у такому вигляді він зробиться точнісеньким англіським пиратом із старовинних гравюр. Микола теж сміється разом із ними, гальмує, машина зупиняєтьсяи і Лада цупкими і вправними пальцями в одну мить обв’язує Миколину голову, схожу на велику кульбабу, легким шарфом. Микола дивиться у дзеркальце і всміхається: Ладі: - А ти і дійсно маєш рацію – тепер я точнісенький капітан Дрейк Лада дивиться на Миколу і вибухає дзвінким сміхом. Він ззаду теж підтримує її, хоча про капітана Дрейка не має аніякої уяви. Просто їм усім троїм у цю мить і легко і весело. Знову рушили, і вже десь за півгодини були біля зелених залізних воріт яхтклубу. Посигналили. Вневдовзі ворота із гуркотом розчинилися і перед ними з’явився сторож високий і кремезний у капитанському кашкеті і старенькому тельнику, що чітко окреслював його богатирську постать. Лада відчинила дверцята і висковзнула з автівки. Побачивши Ладу, старий морський вовк широко посміхнувся і у цій посмішці повністю розчинилася його суворість: - Ну, капітанша! Бувай здорова! А я бачиш ще шкандибаю, Може завтра і стану тобі на принаді. А ти із двома помічниками прибула. Це добре. А ось скажи мені тільки , де ти хазяїна нашого полишила. Без нього яка ж регата? - Нічого, нічого, дядю Льоню, - у тон йому відповіла Лада, - . Хазяїн, сам знаєш, зазвичай, так до справ занурився, що аж по самісенькі вуха. Ну, нічого! Ми і утрьох з твоєю допомогою обов’язково із Снарком впораємося. Ти ж, як ніхто інший, добре знаєш, що навідміну від інших яхт, наша облаштована так, що на ходу з нею легко вправляється екипаж із двох чи трьох осіб Роль шкипера беру на себе, а ще, гадаю, на рулевого і лоцмана мене висточить. А хлопці молоді, спортивні – ну чим не матроси? . Ну, як спортивні, тоді проблем не виникне, та ще й і під твоїм пильним наглядом, - широко всміхнувся дядя Льоня. А до мене племінник на каникули з Ленінграду приїхав. І дуже вже яхтами цікавиться. Я йому дещо вже показав і дечому навчив. Гадаю, візьмете до свого екипажу, не відмовите? - Та ви що, дядю Льоню, із задоволенням, - радо відгукнулась Лада, - буде, хоч одна обізнана людина, бо мої хдопці, хоч і спортивні, та ще зовсім салажата у морській справі. Ну, добре. А тепер вже пізно. Давайте поставимо автівку у гараж, та вкладатися будемо. Ви нам кімнати підготували все ті ж, що і завжди? - Та ті, ті! - хитнув головою дядя Льоня, - на другому поверсі із вікнами на водосховище. Як сонце стане, так відразу до вас завітає, щоб у койках не ніжилися - для моряків це справжній сором. - Ой, та який ви суворий, дядя Льоню, - похитала Лада головою, - та ви все ж, дуже вас прошу: встановіть із своїм племінником до нашого підйому рангоут і паруси підготуйте. – Грот, стаксель і бизань, та і спінакер не завадить. Такий яскравий, такий красень – сама насолода під ним ходити.. А ще, дядю Льоню бак нам заправте під самісіньку зав’язку, щоб часу на другорядні речі не втрачати. Ми ж усього на два дні – а стільки насолоди отримати хочеться. Ви ж знаєте, як я цю справу люблю. - Знаю, знаю, - не втримав посмішки суворий морський вовк, - а тепер беріть ключи і влаштовуйтесь, а ми тут поки із вашим юним водієм замкнемо на ніч "Волгу” до гаражу бо береженого і Бог береже. Ось минулого літа один полінувався, залишив просто неба, а прокинувся вже без автівки. Шукали, шукали та тільки через місяць знайшли.- кинуту і вщент обібрану. . Він ще говорив щось за звичкою старої балакучої людини, та Лада вже потягнула хлопця за руку у напрямку двоповерхової будівлі яхтклубу. Кімнати, які відімкнули вони, виявились зовсім різні – одна вузька і довга, мов та кишка і єдиною, але важливою її окрасою було широке ліжко у всю довжину вікна. Лада підійшла до ліжка поплескала по ньому долонею і сказала обернувшись до нього: - Ну, як тобі, гадаю буде зручно. Тут завжди тато лягав, а ми у іншій розташовувались. Та сьогодні нам із тобою поталанило. А Миколу на самоті залишимо. Гадаю, він зрозуміє і вибачить нас. Проте, подивишся, яка велика кімната дісталася йому - справжня зала, ну, ходім, - сам побачиш. . Вони вийшли до коридору і відімкнули іншу кімнату. Її розміри і справді вражали. У довжину вона була, як і їхня, та ширина її вміщала не одне вікно, а аж цілих три Усю середину займав величезний обідній стіл, круг якого стояли стільці. Дві величезні плятяні шафи зліва і справа від дверей. Справа під стінкою біля вікна стояв сервант із посудом у великій кількості, а зліва також біля вікна виблискувало трьома дзеркальними створками трюмо. Чотири ліжка були поставлені вздож стін. Та на відміну від того величезного, яке Лада обрала для них обох, були ці ліжка звичайні металеві, вузенькі із панцирними сітками.. Лада підійшла до трюмо, прискіпливо оглянула себе, поправила волосся і похитала головою. - Божечки! Та яка ж я незграбна шкапа. Ось тільки на обличчя справжня милашка, а так і потриматися ні за що. Він слухав і розумів, що повинен якось реагувати на її слова, та у голові було порожньо, аж до звону. І дуже не скоро підійшов він до неї, обережно обійняв за худенькі прямі плечі і прошепотів хрипко: - Для мене ти найкраща. Таких я навіть і у кіно не бачив. А товстух не полябляю. Ти мені під пару. Гадаю, що і я тобі. - Розумію, ти кажеш так тільки для мого заспокоєння, та все одно приємно. Який ти все ж особливий, який спокусливий. Треба обережнішою з тобою бути, щоб і справді не закохатися - по самісенькі вуха. Для мого поважного віку це надто вже соромно. А тепер ходім до себе переодягатися до вечері, а щоб Микола не заблукав, залишимо йому двері розчинені.. Вже десь за півгодини сиділи вони утрьох за великим обідінім столом, навколо якого і банкети поважні не соромно б було проводити. У центрі столу парував близкучий електричний самовар, а у повітрі витав легкий, али всепоглинаючий аромат свіжезмеленої кави. Перед ним і Миколою стояли маленькі чашечки, а перед Ладою значна більша.. - Нормальної дози, - пожартувала вона, - для мене давно вже замало. А ось такої слонячої може і висточить. - Сподіваюсь, - втрутився Микола, - а, як не вистачить, можна і додати – самовар – он який великий. Можливо і я до тебе приєднаюсь – аромат такий, що просто зачаровує. - А це тому, що кава просто із Бразилії. Мій тато її від свого давнього друга нещодавно отримав. Справжній смак – сподіваюсь і вас байдужими не залишить. Микола відразу нахилив майже повну чашечку і вигукнув щось схвальне. А він не поспішав, бо Микола Опанасович вже кілька років тому розтлумачив йому, що на усе справжнє, а ця кава цілком підпадала під таке визначення, треба не накидатися, ніби ти із голодного краю, а потроху смакувати, щоб і належно оцінити і отримати справжнє задоволення. Вечеряли недовго. Проковтнули по кілька бутербродів із сиром і шинкою, ледь довше затримались на торті Наполеоні, випеченим за усіма правилами неперевершеної у куховарстві Мирослави, і розійшлися – він із Ладою до маленької кімнати з величезним ліжком, а Микола до значно більшою, проте не такою затишної, та це його мабуть обходило. Бо майже відразу звідти почувся гупіт тіла, що впало у ліжко, а трохи пізніше бубоніння телевізора, якого Микола якимсь дивним чином спромігся увімкнути, не підіймаючись із ліжка, . А вони ще довго до ліжка не поспішали, хоч і були обидва вкрай втомлені. Щось стримувало, щось заважало, і вони сиділи у фотелях біля низенького журнального столика. Лада, за звичай, курила одну за одною довгі тонкі сигарети, а він потихеньку смакував «фантою” із маленької пляшки, яких на столику стояло ще декілька. Залишившись наодинці, вони раптово відчули відчуження – ніби і не було тієї бурхливої ночі в домі Ладиного батька, ніби це не їх носило, мов тріски, по хвилях пристрастей. Треба було комусь перейти межу, та ніхто не наважувався, і напруга поміж ними все зростала. Нарешті Лада загасила у попільничці вже четверту сигарету і рішуче підвелася. -Ще трохи, і цей дим повністю і безповоротно поглине нас. – трохи посміхаючись самими куточками повних вуст, сказала вона, і потягнулась при цьому, як велика гнучка і пухнаста кішка під гривою темного хвилястого блискучого волосся, що вільно розплескувалось по її щоках, плечах і тонкій крихкій спині. Він теж підвівся і, обігнувши стіл підійшов до неї. - Яка ти все ж дивна, - мимоволі вихопилось у нього, - я все ніяк не можу намилуватися тобою. - Ой, та не кажи дурниць, - густо зашарілась вона, - пристаркувата приставуча жінка. А ти увесь такий, такий, Ну, справжній юний бог. Що в нас спільного? Та нічого – ти просто жалієш мене і тому намагаєшся говорити приємні речі, а це досить дивно, якщо подивитися на твій ще зовсім щенячий вік. - Мовчи, мовчи… - намагався зупинити її хлопець, та Лада вже завелася. З очей її бризнули сльози, вуста широко розтулилося і з них вихопилось: - Не можу, не можу бруду позбутися, він довіку буде на мені. А ти чистий ще никим не зваблений. Навіщо тобі така, як я – зґвалтована, навіщо? Він обхопив її худенькі плечі, притис до грудей: - Ну що ти, що ти? Я ж із тобою і у нас все буде добре, все. -Ні, - намагалася вирватися із його обіймів вона, - я і справді брудна, надто брудна. Ти ж і не знаєш скільки у мене було чоловіків. І перелічити навіть важко. А навіщо було мені із ними переходити всі межі – не знаю. Я ж жодного із них не кохала насправді. За це мене мабуть і покарав Бог – найтяжчою карою – зґвалтуванням. І відразу після кари цієї я несподівано отримала подарунок від долі – тебе. Адже, як би мене не зґвалтували, ми б із тобою і не зустрілись. -Та що ти, що ти кажеш таке, - вмовляв її він, і притискав все сильніше, - ти надзвичайно сильна і горда надзвичайно. Будь який бруд не пристане до тебе. Будь-який. І мені з тобою добре, як не з ким досі. Слово честі, не з ким. - Та це з того, - зіронізувала , вона, - що я була у тебе першою. А далі, побачиш, як буде солодко, коли стрінеш справжню, свою. А мене будеш споминати лише із соромом. Вона ще продовжувала щось заперечувати, та він вже підняв її і поніс до ліжка, а вона нічого не казала, і тільки потихеньку позіхала, міцно обхопивши його за шию довгими цупкими пальцями, а в голові у неї була лише одна думка: - Ну, який він весь, наче із заліза. Божечки! Та як же мені хорошо із ним. Божечки! Скільки разів цієї ночі вони були близькі, як все відбувалось, в пам’яті не закарбувалося, а тільки, коли прокинулись, в кімнаті панувало яскраве світло, а у двері чувся вже не стукіт, а справжнісінький гупіт, і роздратований голос Миколи хрипко вигукував: - Ну, скільки можна? Та чи маєте ви, хоч краплину совісті? Я вже і пальці до крові збив, а ви все дрихните.
І ось "Волга” мчить їх до водосховища. Микола за кермом. Лада поруч із Миколою, а він, захопивши усе заднє сидіння, розкошує, широко розкинувши руки і ноги, яким будьде завжди тісно. Довге, давно не стрижене пряме волосся, спадаючи, Миколі просто на очі, затуляє від нього дорогу, і він час від часу стряхує головою, мов той норовистий кінь. А йому, що у дану мить відверто байдикує, чомусь дуже смішно з цього приводу і він шуткує: - Ну, ти і даєш! Наосліп їдеш. Хоча б якогось кашкетика поганенького захопили. Лада прислухається до його слів і весело реагує: - Навіщо той кашкет, коли я його зараз шарфом круг чола обв’яжу і вісі його проблеми відразу зникнуть. А до того ж у такому вигляді він зробиться точнісеньким англіським пиратом із старовинних гравюр. Микола теж сміється разом із ними, гальмує, машина зупиняєтьсяи і Лада цупкими і вправними пальцями в одну мить обв’язує Миколину голову, схожу на велику кульбабу, легким шарфом. Микола дивиться у дзеркальце і всміхається: Ладі: - А ти і дійсно маєш рацію – тепер я точнісенький капітан Дрейк Лада дивиться на Миколу і вибухає дзвінким сміхом. Він ззаду теж підтримує її, хоча про капітана Дрейка не має аніякої уяви. Просто їм усім троїм у цю мить і легко і весело. Знову рушили, і вже десь за півгодини були біля зелених залізних воріт яхтклубу. Посигналили. Вневдовзі ворота із гуркотом розчинилися і перед ними з’явився сторож високий і кремезний у капитанському кашкеті і старенькому тельнику, що чітко окреслював його богатирську постать. Лада відчинила дверцята і висковзнула з автівки. Побачивши Ладу, старий морський вовк широко посміхнувся і у цій посмішці повністю розчинилася його суворість: - Ну, капітанша! Бувай здорова! А я бачиш ще шкандибаю, Може завтра і стану тобі на принаді. А ти із двома помічниками прибула. Це добре. А ось скажи мені тільки , де ти хазяїна нашого полишила. Без нього яка ж регата? - Нічого, нічого, дядю Льоню, - у тон йому відповіла Лада, - . Хазяїн, сам знаєш, зазвичай, так до справ занурився, що аж по самісенькі вуха. Ну, нічого! Ми і утрьох з твоєю допомогою обов’язково із Снарком впораємося. Ти ж, як ніхто інший, добре знаєш, що навідміну від інших яхт, наша облаштована так, що на ходу з нею легко вправляється екипаж із двох чи трьох осіб Роль шкипера беру на себе, а ще, гадаю, на рулевого і лоцмана мене висточить. А хлопці молоді, спортивні – ну чим не матроси? . Ну, як спортивні, тоді проблем не виникне, та ще й і під твоїм пильним наглядом, - широко всміхнувся дядя Льоня. А до мене племінник на каникули з Ленінграду приїхав. І дуже вже яхтами цікавиться. Я йому дещо вже показав і дечому навчив. Гадаю, візьмете до свого екипажу, не відмовите? - Та ви що, дядю Льоню, із задоволенням, - радо відгукнулась Лада, - буде, хоч одна обізнана людина, бо мої хдопці, хоч і спортивні, та ще зовсім салажата у морській справі. Ну, добре. А тепер вже пізно. Давайте поставимо автівку у гараж, та вкладатися будемо. Ви нам кімнати підготували все ті ж, що і завжди? - Та ті, ті! - хитнув головою дядя Льоня, - на другому поверсі із вікнами на водосховище. Як сонце стане, так відразу до вас завітає, щоб у койках не ніжилися - для моряків це справжній сором. - Ой, та який ви суворий, дядя Льоню, - похитала Лада головою, - та ви все ж, дуже вас прошу: встановіть із своїм племінником до нашого підйому рангоут і паруси підготуйте. – Грот, стаксель і бизань, та і спінакер не завадить. Такий яскравий, такий красень – сама насолода під ним ходити.. А ще, дядю Льоню бак нам заправте під самісіньку зав’язку, щоб часу на другорядні речі не втрачати. Ми ж усього на два дні – а стільки насолоди отримати хочеться. Ви ж знаєте, як я цю справу люблю. - Знаю, знаю, - не втримав посмішки суворий морський вовк, - а тепер беріть ключи і влаштовуйтесь, а ми тут поки із вашим юним водієм замкнемо на ніч "Волгу” до гаражу бо береженого і Бог береже. Ось минулого літа один полінувався, залишив просто неба, а прокинувся вже без автівки. Шукали, шукали та тільки через місяць знайшли.- кинуту і вщент обібрану. . Він ще говорив щось за звичкою старої балакучої людини, та Лада вже потягнула хлопця за руку у напрямку двоповерхової будівлі яхтклубу. Кімнати, які відімкнули вони, виявились зовсім різні – одна вузька і довга, мов та кишка і єдиною, але важливою її окрасою було широке ліжко у всю довжину вікна. Лада підійшла до ліжка поплескала по ньому долонею і сказала обернувшись до нього: - Ну, як тобі, гадаю буде зручно. Тут завжди тато лягав, а ми у іншій розташовувались. Та сьогодні нам із тобою поталанило. А Миколу на самоті залишимо. Гадаю, він зрозуміє і вибачить нас. Проте, подивишся, яка велика кімната дісталася йому - справжня зала, ну, ходім, - сам побачиш. . Вони вийшли до коридору і відімкнули іншу кімнату. Її розміри і справді вражали. У довжину вона була, як і їхня, та ширина її вміщала не одне вікно, а аж цілих три Усю середину займав величезний обідній стіл, круг якого стояли стільці. Дві величезні плятяні шафи зліва і справа від дверей. Справа під стінкою біля вікна стояв сервант із посудом у великій кількості, а зліва також біля вікна виблискувало трьома дзеркальними створками трюмо. Чотири ліжка були поставлені вздож стін. Та на відміну від того величезного, яке Лада обрала для них обох, були ці ліжка звичайні металеві, вузенькі із панцирними сітками.. Лада підійшла до трюмо, прискіпливо оглянула себе, поправила волосся і похитала головою. - Божечки! Та яка ж я незграбна шкапа. Ось тільки на обличчя справжня милашка, а так і потриматися ні за що. Він слухав і розумів, що повинен якось реагувати на її слова, та у голові було порожньо, аж до звону. І дуже не скоро підійшов він до неї, обережно обійняв за худенькі прямі плечі і прошепотів хрипко: - Для мене ти найкраща. Таких я навіть і у кіно не бачив. А товстух не полябляю. Ти мені під пару. Гадаю, що і я тобі. - Розумію, ти кажеш так тільки для мого заспокоєння, та все одно приємно. Який ти все ж особливий, який спокусливий. Треба обережнішою з тобою бути, щоб і справді не закохатися - по самісенькі вуха. Для мого поважного віку це надто вже соромно. А тепер ходім до себе переодягатися до вечері, а щоб Микола не заблукав, залишимо йому двері розчинені.. Вже десь за півгодини сиділи вони утрьох за великим обідінім столом, навколо якого і банкети поважні не соромно б було проводити. У центрі столу парував близкучий електричний самовар, а у повітрі витав легкий, али всепоглинаючий аромат свіжезмеленої кави. Перед ним і Миколою стояли маленькі чашечки, а перед Ладою значна більша.. - Нормальної дози, - пожартувала вона, - для мене давно вже замало. А ось такої слонячої може і висточить. - Сподіваюсь, - втрутився Микола, - а, як не вистачить, можна і додати – самовар – он який великий. Можливо і я до тебе приєднаюсь – аромат такий, що просто зачаровує. - А це тому, що кава просто із Бразилії. Мій тато її від свого давнього друга нещодавно отримав. Справжній смак – сподіваюсь і вас байдужими не залишить. Микола відразу нахилив майже повну чашечку і вигукнув щось схвальне. А він не поспішав, бо Микола Опанасович вже кілька років тому розтлумачив йому, що на усе справжнє, а ця кава цілком підпадала під таке визначення, треба не накидатися, ніби ти із голодного краю, а потроху смакувати, щоб і належно оцінити і отримати справжнє задоволення. Вечеряли недовго. Проковтнули по кілька бутербродів із сиром і шинкою, ледь довше затримались на торті Наполеоні, випеченим за усіма правилами неперевершеної у куховарстві Мирослави, і розійшлися – він із Ладою до маленької кімнати з величезним ліжком, а Микола до значно більшою, проте не такою затишної, та це його мабуть обходило. Бо майже відразу звідти почувся гупіт тіла, що впало у ліжко, а трохи пізніше бубоніння телевізора, якого Микола якимсь дивним чином спромігся увімкнути, не підіймаючись із ліжка, . А вони ще довго до ліжка не поспішали, хоч і були обидва вкрай втомлені. Щось стримувало, щось заважало, і вони сиділи у фотелях біля низенького журнального столика. Лада, за звичай, курила одну за одною довгі тонкі сигарети, а він потихеньку смакував «фантою” із маленької пляшки, яких на столику стояло ще декілька. Залишившись наодинці, вони раптово відчули відчуження – ніби і не було тієї бурхливої ночі в домі Ладиного батька, ніби це не їх носило, мов тріски, по хвилях пристрастей. Треба було комусь перейти межу, та ніхто не наважувався, і напруга поміж ними все зростала. Нарешті Лада загасила у попільничці вже четверту сигарету і рішуче підвелася. -Ще трохи, і цей дим повністю і безповоротно поглине нас. – трохи посміхаючись самими куточками повних вуст, сказала вона, і потягнулась при цьому, як велика гнучка і пухнаста кішка під гривою темного хвилястого блискучого волосся, що вільно розплескувалось по її щоках, плечах і тонкій крихкій спині. Він теж підвівся і, обігнувши стіл підійшов до неї. - Яка ти все ж дивна, - мимоволі вихопилось у нього, - я все ніяк не можу намилуватися тобою. - Ой, та не кажи дурниць, - густо зашарілась вона, - пристаркувата приставуча жінка. А ти увесь такий, такий, Ну, справжній юний бог. Що в нас спільного? Та нічого – ти просто жалієш мене і тому намагаєшся говорити приємні речі, а це досить дивно, якщо подивитися на твій ще зовсім щенячий вік. - Мовчи, мовчи… - намагався зупинити її хлопець, та Лада вже завелася. З очей її бризнули сльози, вуста широко розтулилося і з них вихопилось: - Не можу, не можу бруду позбутися, він довіку буде на мені. А ти чистий ще никим не зваблений. Навіщо тобі така, як я – зґвалтована, навіщо? Він обхопив її худенькі плечі, притис до грудей: - Ну що ти, що ти? Я ж із тобою і у нас все буде добре, все. -Ні, - намагалася вирватися із його обіймів вона, - я і справді брудна, надто брудна. Ти ж і не знаєш скільки у мене було чоловіків. І перелічити навіть важко. А навіщо було мені із ними переходити всі межі – не знаю. Я ж жодного із них не кохала насправді. За це мене мабуть і покарав Бог – найтяжчою карою – зґвалтуванням. І відразу після кари цієї я несподівано отримала подарунок від долі – тебе. Адже, як би мене не зґвалтували, ми б із тобою і не зустрілись. -Та що ти, що ти кажеш таке, - вмовляв її він, і притискав все сильніше, - ти надзвичайно сильна і горда надзвичайно. Будь який бруд не пристане до тебе. Будь-який. І мені з тобою добре, як не з ким досі. Слово честі, не з ким. - Та це з того, - зіронізувала , вона, - що я була у тебе першою. А далі, побачиш, як буде солодко, коли стрінеш справжню, свою. А мене будеш споминати лише із соромом. Вона ще продовжувала щось заперечувати, та він вже підняв її і поніс до ліжка, а вона нічого не казала, і тільки потихеньку позіхала, міцно обхопивши його за шию довгими цупкими пальцями, а в голові у неї була лише одна думка: - Ну, який він весь, наче із заліза. Божечки! Та як же мені хорошо із ним. Божечки! Скільки разів цієї ночі вони були близькі, як все відбувалось, в пам’яті не закарбувалося, а тільки, коли прокинулись, в кімнаті панувало яскраве світло, а у двері чувся вже не стукіт, а справжнісінький гупіт, і роздратований голос Миколи хрипко вигукував: - Ну, скільки можна? Та чи маєте ви, хоч краплину совісті? Я вже і пальці до крові збив, а ви все дрихните.
|
та
у Вас 
0
