Прокинувшись він за давньою звичкою підхопився відразу, а Лада ще декілька хвилин терла заспані очі, солодко потягуючись і мала у цю мить вигляд справжнього дівчиська-підлітка. Нарешті, прийшовши до тями, івона простягнула йому руки без жодного слова, а він неквапливо підняв її, підклав під спину подушку і позіхнувши сказав: - Ой, та зовсім ще сонна, може ще поспиш – день довгий… Та Лада заперечливо хитнула головою, спустила стрункі довгі ноги на підлогу і одним різким рухом підвелась -Все, все, все! – вигукнула вона, - Годі вже спати! Ми ж не для цього приїхали сюди! Снарк чекає на нас, а він, ох, і не полюбляє сонь. А то як же – поважна персона! Ну, тепер я до душу, а ти зачекай трішечки – наступним будеш. Не гаячись Лада підхопила з-за спинки стільця халатик, накинула просто на голе тіло, підперезалась пояском і висковзнула із кімнати, при цьому так вдаривши дверима Миколу, який не очикував таких різких дій, що той ледь втримався на ногах -Та що ви робите? Хоч би попередили! – заскиглив він від болю, - Так і вбити недовго. А за що? Вибач, вибач – я не навмисно, - майже проспівала Лада мелодійним дзвінким голоском, відчиняючи двері душової, що була розташована як раз напроти їхньої кімнати. Тим часом він натягнув спортивні штані, футболку і вийшов до Миколи. -Ну і різка ж вона на поворотах, - чи то із повагою, чи то із захопленням, замість привітання сказав Микола, потираючи забите Ладою плече. Минуло хіба що декілька хвилин, а двері душової вже розчинились і на порозі з’явилася Лада із махровим рушником, обмотаним круг голови. Вже на ходу, ще не наблизившись, вона кинула йому: - Поспішай, поспішай! Даю тобі самісіньку мить – і маєш бути, як от ой штик – готовий на усі сто! Зрозумів? На цей категоричний наказ він тільки схвально хитнув головою і попрямував до душу, бо добре розумів, що за данних обставин будь-які слова зайві. Коли ж повернувся з душу до кімнати, Лада була вже вдягнута у білі шорти, що щільно облягали її стегна і у смугастий тельник, що не менш щільно облягав її груди, і єдине, що залишалося їй, це заховати довге важке волосся під великий капітанський кашкет із великим блискучим золотавим крабом. -Допоможи ж мені, - тоном наказу відразу звернулась до нього Лада, - бо сама я швидко не впораюсь, а на нас вже давно чекає сніданок – певно вже встиг і охолонути Він не дуже вміло, але досить швидко зібрав волосся на маківці Лади, і та одним вправним рухом натягнула кашкет майже що не по самісінькі вуха. Він здивовано спостерігав зміну у Ладиному вигляді. -Що, зовсім . на стареньку шкапу перетворилася? - перехопила Лада його пильний погляд, - Без волосся я і дійсно копійчини не варта, а із ним – дівка , хоч куди. Може ще колись і знайду дурника, що заміж покличе. Та не бери дуже вже близько – це я жартую так. Звикай! Він знітився, бо не знайшовся, як дотепом відповісти на дотеп. Лада зрозуміла його мовчання на свій лад, і зазирнувши йому у вічі, промурмотіла, мов пухнаста кішечка: - Дурнику, ти мій дурнику! Та не ображайся вже надто. Ти ж для мене найкращий, і навіть не це – найрідніший ти мені, от що. А тепер ходім вже ходім. Коротенький сніданок завершився швидко. Чашечка кави, пара крихких галет із тоненькими ломтиками твердого сиру на десерт – якась дуже вже смачна цукерка, назви якої на огортці він так до путя і не розрізнив, а розпитати посоромився. Вони ще сиділи за столом, а до кімнати вже увійшов кремезний дуже високий на зріст хлопець і привітався: Доброго вам ранку, а я Андрій племінник дядечка Льоні. Так ви точно берете мене до команди, а то може увечері лише пожартували. -Беремо, беремо, - заспокоїла його Лада, - до того ж дядя Льоня розповів, що до морської справи ти вже прилучився.. - Так, та засвоїв поки хіба що самі ази, - зашарівся засоромившись Андрій, - Ось ви, за словами дядечка Льоні, справжній морський вовк. З насолодою повчусь у вас. Мені дуже, дуже хочеться стати вправним яхтсменом. -Не хвилюйся так, - заспокоїла його Лада, - як і справді хочеш, обов’язково станеш. А тепер до справи. Гадаю, усі упоралися із сніданком? Так? Ну, тоді до причалу! Дядя Льоня мабуть вже і втомивсь, очикуючи на нас. І вона першою піднялась з-за столу. Два марші сходинок униз, півсотні метрів вздовж алейки обсадженою тополями і вони були на причалі. Він багато чого очикував – та тільки не такого. На тлі хвилястої поверхні водосховища чітко вимальовувались своїми довершиними формами три яхти, що. були пришвартовані одна за одною вздовж причалу. Та ти зовсім не на ту дивишся! – торкнулась його руки Лада, - Лівіше, лівіше, ось сюди! Це і є наш диво- «Снарк». Хіба можна порівняти його із сусідами? Та ні у якому разі. А порівняєш, тато на тебе довіку образиться. А як же? Снарк його улюблене створіння, і найбільша закоханість, звичайно після мене. Та що ти так дивишся? Це ж я просто приколююсь. Хіба не звик? А тепер час до справи. І подай нарешті беззахисній дамі руку, коли вона підіймається по трапу. Ось так! Ну що зволікаєш? Давай і сам, та дивись, не зачепись – тут високо. Він дивився на неї – і не впізнавав. Лада просто сяяла, випромінюючи енергію, самовпевненість. Круг неї так і порозбризкувались смішинки доброго гумору, задоволеною життям людини. Де і поділися ті нічні страхи, розчинилася мов тіні, у чистому прозорому пронизаному промінцями раннього, ще низького сонця повітрі. Йому подобалась така Лада. Він ладен був уловлювати кожне її слово, підкорюватися кожному її наказу. З нею було напрочуд легко і невимушено. Те ж саме мабуть відчували Микола і Андрій, що вже теж перебралися із причалу на борт. На палубі було цікаво і незвично. Перш за все тому, що за усе своє життя він не зіткався з усіма цими предметами. Які в них назви, і для чого вони він навіть і не здогадувався. А Лада вже прийняла на себе обов’язки шкіпера і чітко роздавала накази і розпорядження. -Андрію! Підтягуй до баку чохол із стакселем. Знаєш який? Це добре. А ти, Миколо, підтягуй до корми бізань. Та не те, не те вітрило береш. Це грот - він великий, а бізань найменьше від усіх вітрил. Наша яхта за типом зветься іол. І бізань на ній дуже вже маленького розміру, тому майже не тягне яхту уперед, а тільки стабілізує і скореговує напрям. Бо встановлено вітрило позаду руля. Ну ось і з цим розібралися, а інші вітрила - грот і спінакер хай почекають у чохлах своєї черги. Ми їх на плаву поставимо. Гадаю, дядя Льоня уклав їх належним чином, і аніякі труднощі у нас із ними не виникнуть. -Та хіба ти можеш сумніватися у моїх здібностях? І як тобі тільки не соромно, Ладо? Все, що я роблю завжди по вищому класу - вигукнув до неї дядя Льоня підіймаючись по трапу на борт і, посміхнувшись убік хлопців, додав: - А тепер подивимось, як впораються твої салажата із першим серйозним випробуванням? А хлопці тим часом уже витягали із чохла вітрило із дивною назвою стаксель. - Це вітрило встановлюється попереду усіх інших, - надавав необхідні роз’ясення Андрій, - На відміну від тих, що за ним, стаксель встановлюється не на мачту, як наприклад гік, а на снасті стоячого такелажу – форстазі, що підримує мачту зпереду. Подивіться яка вона потужна, На ній встановлено обтекатель, щоб не створювати опору повітрю при русі. Обтекатель цей, має продольний лік-паз, куди і закладається передня коса кромка вітрила. Вона зветься шкаториною – звичайно передньою - Годі, годі! – розбазікавсь, - гримнув на племінника дядя Льоня, - теж мені наставник знайшовся. З часом хлопці і самі розберуться що до чого… Та Лада зупинила суворого дядечка: - Ну, що це ви? Андрій говорить усе вірно і до путя,Тому, гадаю, хлопцям корисно його послухати. - Так, ось, на чому ми зупинилися? - продовжив підбадьорений Ладою Андрій, Передня кромка вітрила створює із поверхньою палуби не прямий кут, як у інших, що кріпляться до мачт, а гострий. Та годі, - раптом розгубився Андій, - я вже і правда базікаю зайве, бо бачу - ви мене не розумієте. До вітрильної. справи треба підступатися поступово, бо вона неосяжна Чим більше нею займаєшся, тим більше запитань. А особливо, коли перебуваєш на такій яхті, як «Снарк», де усе повністю автоматизовано і електрифіковано. Мені дядя Льоня багато чого розповів , та, гадаю, що це лише самісінька крихітка від усього обсягу інформації, що стосуються вашої яхти Лада знизала плечима, бо не дуже полюбляла панегірики, кого б і чого вони не торкались: -Не хвали занадто, бо перехвалиш! Звичайно, над Снарком тато багато попрацював і багато чого вдосконалив, та з його слів знаю, існують ще більш довершені конструкції і розробки. А тепер давайте усі зосередимось на тому як підняти нарешті цей стаксель. . І відразу після цих слів посерйознівши почала надавати розпорядження, кому за яку снасть хопатися, куди тягти і до чого прилаштовувати.: - Ось, дивіться, та запам’ятовуйте - пояснювала Лада, - вітрило має три кути. І у кожного своя назва.. Верхній, за який вітрило підіймають угору - фаловий, передній – галсовий, а задній – шкотовий. Так ось бери, Андрію, фаловий кут за мочку і прикріплюй до нього цей фал, а ви хлопці всі разом закладайте його до лік-пазу, про який вам Андрій розповів. І протягуйте, протягуйте. Так. Досить. А тепер справа за мною. Почекайте трохи, я зараз із рубки пульт принесу. Тільки сказала і зникла та дуже швидко повернулася Із прямокутним пультом у руках – роздивилась і натиснула на цяточку кнопки, яких на пульті було багато. І враз угорі щось задзюрчало, фал натягнувся і передня кромка вітрила почала просуватися вздовж лік-пазу -Це лебідка почала працювати, - пояснила Лада, - А тепер я поки вимикаю її, бо треба переходити до іншою операції - Ось ти, -звернулася вона до Миколи, що стояв найближчим до неї: -: піди он туди і, принеси сюди два фали, до речі, звуться вони - стаксель шкоти, і, зрозуміло чому, бо чіпляються до заднього кута стакселя. дядя Льоня ще у причала їх розклав належним чином, щоб нам легше було.. Приніс? Добре, А тепер ти, Андрію, ось цим карабіном закріпи їх до шкотового кута. Так. А тепер ви удвох, - вона двічі хитнула головою убік його і Миколи, - беріть до рук нижню кромку вітрила, вона шкаториною зветься і вставляйте нижнім шкотовим, тобто заднім кутом до лік-пазу труби, посадженої на вал. Завдяки валу труба може обертатися у горизонтальній площині.. А зветься вона - стаксель-гік, Саме за допомогою гіку вітрило має можливість обертатись і підставляти під вітер то один, то інший бік своєї поверхні , Так це ще не все. Також гік за допомогою іншого пристрою має можливість обертатися і у верткальеій площині, підіймаючи чи опускаючи завдяки цьому нижню шкаторину стакселя . А це дуже важливо при зміні курсу. Зрозуміли? Бачу що ви і шкоториеу вже протягнули, а як так, продовжимо., -Бери, Андрію, цей стаксель шкот і перенось на правий борт, а ти Миколо інший на лівий. Погляньте під ноги. Бачите штуковини – кругленькі такі - на рейках? Це кіпи. Пропустіть крізь них шкоти і закріпіть вузлами. Добре! Тепер натискаю іншу кнопку на пульті. Бачите, що відбувається - шкотовий кут, а разом із ним вся нижня шкаторина просувається по лік пазу, і завдяки цьому стаксель набуває належної форми. Бачите? Ось вже шкаторина пройшла через увесь гік. Зупинимось трохи і підтягнемо угору стаксель так, щоб належним чином натягнути його. Знову задзюрчала верхня лебідка, і стаксель ще потягнувся угору, поступово натягуючись і втрачаючи зморшки. У якусь мить щось клацнуло і лебідка зупинилась. -Спрацював датчик натягу, - пояснила Лада, - він відстежує натяг фалу і запобігає неприпустимо великих навантажень на нього . Ну, ось, вітрило і встановлено – переходимо до випробувань. Почнемо із закрутки. Вона тут для того, щоб зменшувати площу вітрила від максимальної до мінімальної, у разі збільшення потужності вітру. Вмикаю її привід. Бачите? Передня, коса, шкаторина починає намотуватися на барабан, і вітрило зменшуючись, ніби присідає. При цьому шкотовий кут вітрила повинен рухатися у бік носу яхти, а це можливо лише завдяки наближенню до носу кіп, до яких прив’язані стаксель шкоти. На нашому «Снарку» і це передбачено. Дивіться, вони вже пересуваються у бік носу по рейках синхронно із закруткою. Постійний натяг і цих фалів при цьому зберігається завдяки спеціальними датчиками прилаштованих до кіп. Ну, ось, площа стакселя вже досягла мінімуму. А, як так, розпочинаємо друге випробування. За допомогою стаксель-гіку, будемо переміщувати шкотовий кут вітрила вправо і вліво, щоб підставляти під вітер чи ту чи іншу його поверхню. Знов щрсь задзюрчало, і стаксель повернувсь – спочатку в один, а потім у другий бік. Дядя Льоня подививсь, похитав головою, почмокав товстими губами і вимовив: - Скільки не дивлюсь на обладнання вашого «Снарку», і все очам своїм повірити не можу, щоб усе само собою відбувалося, мов у казці. За молодих літ скільки ж я наплигався, натягався і живота понадривав, а на вашому «Старку» все так просто. І це добре, бо прогрес, а прогрес я поважаю Друге вітрило – грот, і третє - бізань далися значно легше, бо при постановці переднього - стакселя набули деякого досвіду. Закріпили всі кути і шкаторини, натягли полотнища належним чином, випробували механізми згортання і розгортання Все працювало бездоганно. Після цього майже повністю згорнули грот, Лада пояснила таку необхідність тим, що при відході від причалу для зручності легше мати на озброєнні лише стаксель і бізань для полегшення манервування. А вже потім, на великій воді, коли стає достатньо простору, тоді час приєднувати до них і більш потужні– грот і спінакер. Покінчивши з постановкою і випробуваннями хлопці зійшли на причал, щоб тепер вже на відстані, помилуватися плодами нової, ще не звичної для них праці. В’їдливий дядя Льоня вишукував недоліки, щоб допікти салажат, та прискіпатися було ні до чого. Полотнища вітрил не мали зморшок. Боковий вітер ледь шурхотів у них. -Романтика, та й годі, - подумав він, підіймаючись на борт красуні –яхти, над якою, мов величезні птахи, погойдувались білі вітрила, а унизу потихеньку били у борт невеличкі та невгамовні хвилі величезного водосховища -Щось ти замріявся! Чи не за рано? – легенько штовхнув його під бік Микола, - Он Лада вже руками вимахує, потребує уваги. І дійсно Лада, стоячи у штурвала, знову давала розпорядження; -Час вирушати, а для цього треба віддати швартові, – Це робиться по черзі – спочатку передній, а потім, увімкнувши двигун, розгортають яхту під прямим кутом носом від берегу. Дядю Льоню, зніміть канат з кнехт а та передайте Андрієві. Він краще інших знає, що із ним робити далі. Так! А тепер вмикаю двигун і даю задній хід на малих обертах, і ніс повинен відходити від берегу. Відходить, відходить, а тепер досить. Тимчасово вимикаю двигун, з цим немає проблем, бо він у нас електричний і працює від генератора. Дядю Льоню, та куди це ви дивитесь? Переходьте скоріше до корми та знімаете і з другого кнехту канат. А ти Андрію не барись – приймай від дяді канат. Прийняв нарешті? Ось і чудово. Знову вмикаю двигун, даю передній хід, збільшую оберти. І попутного нам вітру. А вам, дядю Льоню, до скорого побачення! -Ура! Ура! – загукали хлопці і так замахали руками, наче їх проводжав у плавання не один дядя Льоня, а ціла велика юрба проводжаючих. Берег швидко віддалявся. Хлопці стояли на кормі і спостерігали за тим, як потужний гвинт вспінює і каламутить чисту зеленкувату воду за кормою. -Відчуваєте, як з кожним метром від берегу дихається все легше і легше , сказав Андрій, - Звичайно, водосховище – ще не справжнє море, та за його відсутністю будемо радіти і штучному. Андрієві було що і з чим порівнювати, бо встиг вже побувати і на Чорному морі у Криму, де народився і зріс і на Балтійському, бо бо вчився і мешкав тепер у Ленінгаді, а ось він крім тихесенької своєї річечки у селі ніяких більших водоймищ жодного разу не бачив, а тому ця перша зустріч із великою водою не абияк хвилювала його.
ттттттттт
|
та
у Вас 
0
