Спогад Анжеліки. За вікном було помітно, як розбушувалася завірюха. Всепоглинаюча темрява не давала змоги розгледіти будь-що за його околицями. Дрібно-колючий сніг спіральним серпантином проносився повз екранне скло і, ніби зникав, не долітаючи до землі. З неймовірною силою вітру він ударявся об карниз, і ці звуки були схожі на удари батогом. В кімнаті було тепло, м'якого відтінку занавіски висіли спокійно, не ворушачись, наче їх ніяк не тривожило сум'яття за вікном. Тихо і затишно, аж занадто. Жовте світло від торшера турботливо повивало і, дивним чином, заспокоювало. Світлові відбитки колами розляглися на стелі, немов літаючі тарілки. «Кімната спогадів» - подумала я. Поряд зі мною, на ліжку лежить Єгор, заклавши руки за голову, його вираз обличчя безтурботний і, десь, глибоко замислений. Він повернувся – і все моє налагоджене життя поступово відходить на другий план, воно вже поза кадром. Я подумки промовляю слова відомої поетеси... « циферблат годинника на розі Хуртовини снігом замели… Нам з тобою, видно, по дорозі, бо ішли й нікуди не прийшли. Знов ті самі вулиці незрячі і замету хвиля снігова. Нам з тобою легко так, неначе вітер нам підказує слова. Підкажи найлагідніше слово, Я його слухняно повторю. Розгуляйся буйно і раптово, Заглуши усе, що говорю! – А якщо заплачу і руками Я торкну ясне твоє чоло,- Нас не бачать леви біля брами: Левам очі снігом замело. Десь, в глибині душі, я відчувала, що кохання немає кінця, адже ми пов"язані невидимою ниточкою долі, наші душі споріднені і ми потрібні одне одному, як світло і вода. І скільки б часу не тривала наша розлука – вона не зможе розірвати одне єдине серце, що б'ється на двох. Але час невблаганно спливав, і все поступово змінювалося, у кожного – окремо. Я зустріла доволі непоганого хлопця і гадала, що буду з ним щаслива, адже він мене кохає, поважає, цінує, одним словом – «носить на руках». Ти спитаєш: „що відчуваю я”? „Я б теж віддалась йому всією душею, якби не одне «але» - знову зустріла тебе і відчула серцем, що потрібна, що ти страждаєш без турботи і шукаєш розради, але не можеш нікому довіритись. Мені можна… Я здійсню заповітну твою мрію В ту мить, коли ти навіть не чекаєш В холодні зими я теплом своїм зігрію І ти збагнеш, що друге серце маєш.» Захотілося порушити тривале мовчання, навіть, якщо кажуть, що близьким людям разом приємно й помовчати. - Ти змінився. - Як саме? - Схуднув, стали більш помітні тоненькі ниточки- зморшки навколо очей – як наслідок твоїх сяючих щирих посмішок. А ще: відмітила декілька сивих волосинок, мабуть, добряче тебе муштрувало життя. - З тебе вийшов би чудовий психолог. - Так, я допоможу тобі, мій хлопчик. Мовчи, я знаю: тобі не подобається, коли я так тебе називаю. - Так, не подобається, не називай мене так. Я ж майже на половину старший за тебе... - От тому так і називаю. Це протистояння. Ти лежиш, впритул до мене: голова – на моєму плечі, а ноги підібгав під себе, як дитина. Шепочеш на вухо, що тобі так добре і затишно поряд зі мною, і іншого наче й не треба. Адже і мені нікого більше не треба, ми ж взаємопов′язані, взаємодоповнені. Я для тебе, мов бальзам для зраненої душі, ти – розрада, а ще: ти, як наркотик – неможливо відлучитися і забути. Ця кімната стала для мене певним притулком-забуття від усього, що відбувалося поза нею. Тут так затишно і спокійно, поряд коханий чоловік, котрому я потрібна саме зараз, в цю мить – і це головне. А там, за її околицями вирує хурделиця, там – буденні проблеми, і той хлопець, за допомогою якого, я намагалася витіснити Єгора, там – мама, з її постійними нотаціями, лицемірні подруги, ненависні дні, схожі один до іншого, як дві краплі води – все поза цими стінами. Ми мовчали, кожен про своє і спільне водночас. Так тихо… я гадала, що ти задрімав, але почула твій шепіт, мов шелест вітру: - Не кохай мене – я того не вартий. Чуєш? Ти така справжня, натхненна, сяюча, мов ангел, я навіть боюся тебе торкнутися, боюся розтанути в тобі, як карамель. Гадаю, що не вартий такого щастя. - А ти не бійся, торкнися - і зрозумієш, що я не ангел, я така, як усі, адже теж цього хочу, отже: маю гріховні помисли. Заповзята рука, що тільки –но лежала на моєму животі, мов отримала сигнал: прокралася крізь тонку тканину блузки, і я відчула її тепло і шорохуватість долоні. В нутрощах запалав, дивним чином, жар і тіло, чомусь напружилось, як струна. Рука повільно піднімалась вище: до жаданих вершин, сьогодні вперше йому судилося підкорити їх. Коли вправні пальці подолали останній рубіж у вигляді тісного бюстгальтеру, то натрапили на м'яку, і піддатливу плоть. Округлі, налиті соками божественного нектару перси, враз відреагували на настирливі пестощі, сколихнулися, як від легкого подиху і їхні вершини піднялися та затверділи. Єгорові вуста віднайшли мої і запалали в гарячому поцілунку. Він припав до мене всім тілом, і я відчула його напругу. Напруженим здавалося навіть повітря в кімнаті, і тільки залпи розлюченої хурделиці порушували вдаваний спокій в ній. Все тіло пронизував струм насолоди. Коханий натхненно цілував моє обличчя, поступово спускаючись від підборіддя, вниз по схилу, до тендітної шийки, нетерплячі вуста прямували до м"яких тремтячих грудей, що так довго чекали на них. Я пам"ятаю, як довго він не міг відірватися від духмяно-медових молодих бутонів, як несамовито потопав в м"якості, мов в снігу, «доловлюючи в трепеті вогненнім: настільки згубне самозабуття». Вправні руки вже віднайшли всі застібки і гудзики, і рішуче були стягнуті та відкинуті джинси. Ми були на межі гострого леза, що міг би розітнути нас на шматки, тоді, як Єгор раптово запитав: - Ти, ну, загалом, була коли-небудь з чоловіком? - Ні. - Ні? –Наче, недочув або не захотів повірити у сказане. Потім перевів подих і присів на ліжко, ховаючи від мене збентежений погляд, ніби був у чомусь винен. - Я так не можу. – Пробурмотів, з досі ще винуватим виразом обличчя. - Чому? Це –для тебе так важливо? - Так. Я не можу скривдити, зробити боляче, і взагалі – я не вартий такої участі. - Хіба це – називається «скривдити»? По-моєму, нам було добре, а щодо того, хто чого вартий – не тобі вирішувати, це ж був свідомий вибір достатньо дорослої дівчини. - Я хочу, щоб ти була щасливою. Доросле життя починається саме з цього «першого разу», і я б не хотів, щоб ти непривітно згадувала мене в цій делікатній справі. - Чому, обов'язково, непривітно? - Бо, інакше не буває. Під час розмови, ми, потривожені неприємною дилемою, яка раптово виникла, поступово одягнулися і зсутулені сиділи на ліжку, наче нічого й не було. Тільки його винуватий вираз обличчя і гнітюче мовчання нагадувало про безглуздість даної ситуації. Завірюха поступово стихала за вікном, лише віддалений шелест безкінечно-падаючого снігу був чутний в тишині, в закутках будинку ледь посвистував злодюга-вітер. Я не хотіла виходити у холод і темряву, плентатись засмучена по засніжених доріжках додому, не бажала покидати цю затишну кімнату, тепле тіло Єгора. Що могло б змусити його залишити мене, і не пустити на поталу морозної ночі? Я намагалася знайти вдале рішення, судорожно прокручуючи всі можливі варіанти в голові, і підбираючи відповідні слова. Доречно згадалися рядки моєї улюбленої поетеси Ліни Костенко. Я процитувала їх: «Спини мене, спини і схамени, Ще поки можу думати востаннє, Ще поки можу, але вже не можу. Настала черга й на мою зорю, Чи біля тебе душу відморожу, Чи біля тебе полумям згорю». Давай, забудемо про все недоладне, я просто хочу бути з тобою поряд, дозволь мені тебе кохати, і я обіцяю, що не потривожу тебе зайвий раз, не заважатиму тобі вільно жити. А щодо сексу – не горить. Єгор уважно слухав і лиш іронічно посміхався кутиками губ. - Ти не така, як всі, я все більше впевнююсь в цьому. Тому і ставлюся до тебе інакше, і не хочу тебе вписувати у список підкорених мною жінок. Ти асоціюєшся у мене з кришталевою вазою, якою захоплюються, милуються, ставлять на видне місце, але нею не користуються, майже ніколи не використовують її за призначенням. Я не хочу змінювати своє ставлення до тебе. Розумієш? - Я особлива, але недосяжна. І що мені робити з цим? Хизуватись чи дорікати? Я ніколи не матиму щастя від простих земних насолод, бо мене боятимуться зіпсувати чи, ненароком, розбити? - Я вже говорив: ти заслуговуєш на просте земне щастя, але не зі мною. Я надто негативний, непостійний і, може, старкуватий для тебе. - Ні. Не наговорюй на себе, просто хай буде все, як є. - Добре. Про те, що мені слід було йти додому, ми обопільно проігнорували. Ще напередодні цього вечора я повідомила маму, що буду ночувати в Олени, і чесно вірила в сказане, але плани раптово змінилися, тому я залишилась спокійна щодо своєї конспірації. Ніч. Він спить, лежачи на боці і підклавши руки під голову, обличчя спокійне і безтурботне. Я вдивляюсь в кожний клаптик його лику, в кожну родимку і волосинку, намагаючись уявити поряд з собою, ось так, на ліжку, через двадцять, тридцять, сорок років. Мені здається, що він буде гарним старим дідусем, з вигорівшими, втомленими, але, все ж, сяючими віроломними очима, з попелясто-засніженим густим волоссям, зморшкуватим обличчям, але зморшки ті будуть лише від посмішок, як закарбовані сонцем борозди, як найчіткіший прояв безтурботності. Я вірю, що побачу Єгора таким, навіть, якщо стежки наші колись розійдуться і кожен житиме своїм життям, лиш зрідка згадуючи минуле. Я не можу спати. Спати в таку дивну ніч – межа безтурботності, але я хочу насолоджуватися кожною хвилиною, проведеною поряд з ним, щоб закралася у пам"яті на довше.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
