З такими думками Лада нарешті і заснула. А наступний день, хоч і метушливий, хоч і заповнений до краю, був більш буденний, ніж перший на великій воді. А розпочалось усе з того, що, як і минулого ранку, Микола ледь кулаків не повідбивав, перш ніж пробудив наших щасливих коханців у рубці. Сонце стояло вже високо, стрілки годинника вказували пів на дев’яту. Лада супила вузенькі, зігнуті, мов півмісяці бровенята, і, хитаючи головою, на яку ще не встигла натягнути капітанського кашкета, примовляла раз у раз: - Божечки! Та як встигнути? Адже стільки усього заплановано. А перш за все, і це головне, завітати до рибного господарства, яке очолює давній друг тата, щоб передати йому подарунок – чималеньку скриню із елітними мальками, яких татові привезли аж з-під самої Астрахані. З ними зволікати не можна, щоб не загинули, треба якомога скоріше запустити їх до сажалок. А потім зворотня путь, яку бажано подолати до темряви. І добре, як буде попутний вітер, а то може прийдеться раз у раз вмикати електромотор, а як не вистачить ємкості, хоч і вкрай потужних, та все ж акумуляторів, то і сам дизель, а це вже зовсім небажано, бо вона вкрай не полюбляє гуркоту… Ось під таке мурмотіння суворої капітанши і минув час до відчалювання. За широким обіднім столом у салоні довго не засиджувались, а обмежились лише сніданком усухом’ятку, що склався із трьох бутербродів і двох цукерок на кожного. Замість чаю чи кави, нахилили по склянці смаковитої холодної води і по тому завершили. Перш за все знялися з якоря. Потім ненадовго Лада увімкнула електромотор і трохи розгорнула яхту під вітер. Стакселя на ставили, а почали з розгортання гроту і бізані, а потім долучили до нього спінакера. Вітер був майже попутний, такий у моряків зветься галфвинд, і не дуже потужний – не більш, ніщ п’ять балів. Тому яхта просувалась плавно і потужно без жодного ривку. Пориви вітру траплялись вкрай рідко. Тому хлопці були майже позбавлені метушні навколо снастей такелажу і насолоджувались наповну морською прогулянкою. По черзі змінювали один одного у штурвала. І він, і Андрій, вправлялися із штурманською справою майже без помилок. І навіть неуважний до життєвих реалій Микола, хоч і плутався часом, та лише зрідка. Так минуло дві години, на протязі яких вони просувалися коридорами, чітко окресленими буями, тому ніяких несподіванок не очикували, а до того ще і ультразвукові прилади надавали своєчасну необхідну інформацію. Почали вже навіть розглядати далекий причал рибного господарства, та раптом зліва по курсу з’явилися два човни. В одному з них чоловік стояв на повний зріст і вимахував руками, немов той млин. Хоч і не чітко, та все ж долинали до них його відчайдушні вигуки: - Допоможіть, допоможіть! Людину затягує! Куди і як затягує людини вони не могли зрозуміти доти, поки не наблизилися до човнів і не розгледіли зігнуту постать чоловіка у другому човні. Обома руками із останніх сил він намагався втримати вудлище, що вкрай зігнулося і майже все увійшло у воду. -Йому великий сом на гачок потрапив, - пояснив ситуацію, чоловік, що покликав їх на допомогу, - Він мабуть більший за акулу, і Петрові, моєму другові, ніяк із ним не впоратись. Я вмовляю його: - Кинь, не то цей негідник тебе вслід за собою у воду затягне. Наковтаєшся води і згадуй лиш, як звали. Та ні, впертий Петро, як і отой сом. Тримається за вудлище, та я вже бачу – надовго його не вистачить – сом все одно переможе. Якби, я плавати вмів, то вас би і не кликав, а так замість одного утопленика ще й другий буде. Хлопці не гаяли часу, і вже за мить човен з яхти був на воді. Микола всівся на весла, а він сидячи на кормі, придивлявся до впертого рибалки-невдахи. Вода під вудлищем, аж скіпала, а рибалка все більше піддававсь уперед – ще трохи, і сом таки витягне його із човна. Треба діяти і негайно. Підвівсь., розгорнувся обличчям до корми і стрибнув у воду. Відстань була невелика – метрів із п’ять. Вже за мить був біля човна. Придивився і побачив темне напружене тіло величезної риби. Такі хіба, що у казках бувають, а тут наяву трапилась. Що ж із таким велетнем робити. І не вигадаєш відразу. Та треба діяти негайно! Чекати нічого. І він підпірнувши обхопив тулуб велетня обома руками і притиснувся до нього усім тілом. Сом пручався, а повітря у легенях вже не вистачало. Що ж воно далі буде? Не втрачати ж життя заради риби. І тут раптом він відчув полегшення. Це Микола, діставшись човна, перехопив вудлище у рибалки невдахи і почав потихеньку підтягувати величезного сома до себе. Ще мить – і і голова велетенської риби з’явилась на поверхні. Сом вже не так пручався, мабуть вкрай вимотавсь. І він полишивши сома випірнув на поверхню. І вчасно, бо другий рибалка, що теж упритул наблизився до місця події, вже із усієї сили замахувався веслом. Щоб із його головою було від такого удару, хлопець навіть і думати не наважувавсь, так моторошно стало. Та на щастя все обійшлося. Удар влучив сому у голову і велетенська оглушена риба якось враз обм’якла. А вже за кілька хвилин суцільними зусиллями її було перетягнуто через борт і кинуто на дно човна. Ох, який же великий цей сом виявивсь – завдовшки більш ніж півтора метра, а вагою майже на пів центнера. Відходячи від удару, сом знову почав бити хвостом. Рибалка, що покликав їх на допомогу, вдруге приклався веслом до сомової голови, і велетенська рибина вгамувалась вже назавжди. А він раптом пожалів цю могутню відчайдушну істоту, що до останнього виборювало своє життя, і була переможена лише у нерівній запеклій боротьбі. А що ж рибалка-невдаха, що ледь не став здобиччю величезного сома? Він вже оговтався і у весь голос вихвалявся своєю здобиччю. -Погляньте, який красень! І це я, я його підчепив. Гадаю, на ринку за такого не менш двохсот дадуть, та я ще і за триста поторгуюся. А вам, хлопці, за допомогу кожному по півлітра поставлю – молодці! Та хлопці, відмахнувшись від хвалька, пересіли до свого човна і попливли до яхти, де із напругою вдивляючись у бінокль стежила за ними Лада. -Що він знову таке витворяє?, -шепотіла вона, щоб не почув Андрій, - Щастя, що сом не затягнув його на дно. Ото б була водна прогулянка. Ні, більше не дозволю йому наражатися на небезпеку. Хай інші, а йому – зась! Бо, як із ним щось станеться, то і мені жити не варто. А в цей час хлопці подолали коротку відстань від човнів рибалок і пришвартовували цуцика до корми. Коли він піднявся на борт, Лада, позабувши на мить, що вона сувора шкіперша, обхопила його за шию і повисла на ньому примовляючи: - Божечки! Та як же ти налякав мене. Я вже думала, що сом затягнув тебе на дно, бо більше хвилини на поверхні не з’являвсь. Я ж тобі учора про небезпечність сомів розказувала. Та то ж жартома! А сьогодні ти ледь не став сомовою здобиччю. Більше ніколи не роби так? Ти чуєш мене, чуєш? Він, соромлячись хлопців, легенько притискав Ладу до грудей, і звузивши поросячі очиська до розміру найменших шпаринок, ледь чутно мурмотів: - Та що ти? Годі, вже годі! Нічого ж зі мною не сталося, і статися не могло. Ти ж сама казала, що я із заліза. Та що таке сом – звичайнісенька дурна риба – тільки що велика, а так нічого особливого. Та заспокойся вже. Хлопці ж дивляться. І Лада, заспокоївшись у його обіймах, дуже скоро знов перетворилася на звичну сувору шкіпершу, якій незаперечно підкорювалась уся команда. А берег тим часом наближався. Лада віддала команду і хлопці прибрати спінакер, а потім натиском кнопки на пульті удвічі зменшила поверхню гроту. Ще один натиск на кнопку і увімкнувся електричний двигун, Лада відсторонила Андрія від штурвала і зайняла його місце, бо до причалу залишалось хіба що десять метрів. Ще хвилина і пришвартувавшись до кнехтів вони зійшли на берег. Він йшов, а його кидало в усі боки, мов п’яного. Зупинився – подивився на хлопців – з ними відбувалось теж саме. Одна Лада йшла легко і впевнено, як завжди. – Оце звичка! – Майнуло у голові, - Пливе, немов та лебідка по гладенькій воді – і аніякого, навіть найменшого, хитання. Вони йшли, а їм назустріч вже поспішав літній чоловік, середній на зріст, із занадто вже помітним брюшком. Вдягнутий він був у тельник і брюки-кльош. -Голова рибного господарства, - здогадався він, а той, наблизившись упритул до Лади, вже міцно стискав її у медвежих обіймах, примовляючи: - Який я же радий, Ладочко, бачити тебе. А ти ще більше погарнішала з минулого літа. Справжня красуня, та й годі! Добре, добре, що завітала до старого. Та де ж Гнат, де він там забарився? -Та не забарився, - посміхнулась трішки сумно Лада, - а справи не дозволили, ось і залишився у місті. Та ви не турбуйтеся, Митрофане Петровичу, - мальків ми вам привезли, і гадаю не в найгіршому стані. Мине рік-два і можна буде на рибалку до вас приїздити, бо мальки за цей час на справжніх велетнів перетворяться. А тепер до справи. Хлопці допоможіть знести на берег ящика. Та обережніше, обережніше, не кидайте, а ставте обережно. Ну, ось і все. А все інше ваші працівники зроблять і найкращим чином, а нам вже час додому повертатися, а то ми і так вже вкрай запізнилися. -Додому? – Прогарчав, змінившись з обличчя Митрофан Петрович, - Та ви що зовсім збожеволіли у своєму місті. Навіть і гадки не майте! Без обіду, який на вас вже чекає, ні за що не пущу – і крапка! А тепер до їдальні – і хутко, а то не дай то боже усе охолоне! Підхопивши під руку Ладу, голова заспішив убік великої будівлі із високими сходами, а вся команда попрямувала за ними. Дітлахи збігалися з усіх усюд, покинувши шумливі свої забави, роздивитися, хто ж це причалив до їхнього тихого причалу на такому великому, і такому казковому, що наче із самих хвиль виник, вітрильнику.. У великій залі, до якої привів їх Митрофан Петрович, на чималенькому обідньому столі під блискучо білим, розшитим яскравими квітами обрусі тіснилися паруючі страви. Перш за все, це була, фірмова, як висловився, Митрофан Петрович, збірна юшка. Золотавий колір, неперевершений смак, духмяний аромат свіжої риби і вміло підібраних спецій, вимусили усіх і навіть Ладу забути про невідкладні справи. Всі засьорбали ложками, а коли глибокі керамічні миски спустошились, дружньо потягнулись за добавками. На друге була теж риба, на цей раз смажена, Серед запропонованого розмаїття він розрізнив хіба що коропа і щуку, а ось судака, харіуса, стерлядь, і найсмачнішу від усіх – севрюгу, про яких навіть і не чув раніше у своїй сільській глибинці, визначила для нього Лада, що сиділа поруч, і підкладала до його миски обсмажені золотаві шматки із різних великих блюд, якими було густо уставлено весь стіл. Коли впорались із смаженою рибою, до якої були подані аж три гарніри – картопля, рис і гречка, здавалося, що втиснути ще щось у переповнені черева вже зовсім неможливо, та таке враження виявилось помилковим, бо на рибний пиріг, до якого було подано вишневий холодний компот у запітнілих високих склянках, накинулися так, ніби три дні не мали і макової росинки у роті. Митрофан Петрович, що сидів на чолі столу, усіх пригощав, з усіма жартував, та до їжі так і не торкнувся. -Бачите, як на рибі роз’ївся? Борови і ті худіші від мене. Тому жінка і наказала: - Як не хочеш, щоб пішла від тебе до стрункого молодого і проворного, сідай чоловіче на сувору дієту. Ось я її і блюду. А, дивлячись на вас, це ой, як важко. Та жінка – святе. Як вже дав їй слово, то тримаю до останнього. А тепер наостанок пропоную усім випити по чарці вишневої наливки, не хвилюйтесь – вона слабенька і з ніг ще нікого не звалила, а на щасливу доріжку треба таки перехилити. Щасти вам усім, гості мої дорогі, і приємного зворотнього плавння. А тепер підіймаємо чарки і чокаємося усі дружньо тричі, ось так, ось так, іще раз так! Сподіваюсь ще зустрінемось і порибалимо. Риболовля у нас знатна… Він ще щось говорив і вимахував руками, та шкіперша Лада, кинувши погляд на годинника і похитавши головою, підвелась, а слідом за нею і уся брава команда. Прощались на пристані. Довго і міцно тисли одне одному руки, промовляли слушні слова. І тут до пристані підпливли нарешті човни із рибалками, яким вони допомогли здолати супротив велетенського сома. Уся юрба миттєво переметнулася у бік щасливих рибалок, а про гостей на якусь мить призабули – чим вони і скористались – а вже за кілька хвилин махали на прощання гостинним господарам з борту «Снарка».
|
у Вас 
