Лада перепустила через себе цей бурхливий і переконливий монолог людської розлюченої біомаси, хитнула головою так, що з-під кашкету із крабом, вирвалося нарешті назовні її темне хвилясте волося і розлилося хвилею по плечах і спині. -Ні! Ні! – підхопившись присягалась сама собі Лада,- Я дуже кохаю його, ні, значно більше я його обожнюю, бо впевнена: кращого чоловіка ніколи у мене не буде. Та, попри усі мої почуття, за два тижні ми із ним розстанемось, а надалі, як і зустрінимось коли, то лише, як добрі друзі – і не більше. Та наглядати за ним я таки буду. Тільки здалеку, мов той янгол-охоронець. І, коли йому, не дай то боже, тяжко прийдеться, я відразу опинюсь поруч, відразу… А в цей час Андрій на вахті у штурвала теж поринув у думки. На відміну від Ладиних вони були світлі і солодкі. За два тижні не тільки розпочнуться зайняття У Ленінградському кораблебудівному інституті, але й відбудеться зустріч з дивовижною коханою жінкою, про зустріч із якою ще рік тому він і сподіватися не міг. А тепер вже півроку вони не те що поруч, а по-справжньому разом. Якщо правду казати, то для будь-яких особистих стосунків всі останні роки в нього навіть хвильки вільної не було – весь час поглинало навчання. І не все на цьому шляху складалося на початку, як належно. До кораблеобудівного інституту, яким тепер він лише і марив, потрапив Андрій не відразу, а тільки після декількох спроб і помилок. По завершенню навчання у школі, ще не маючи чітких і однозначних планів на майбутнє, піддався хлопець вмовлянням найкращого друга і поїхав із ним разом до Москви поступати до училища імені Баумана, про яке друг вже давно тільки і мріяв, а Андрій за повною необізнаністю навіть і не чув ніколи. У приймальній комісії бауманського училища добрі і досвічені тітоньки порадили зовсім юним хлопцям із глибинки навіть і не думати про вступ на престижні спеціальності, бо конкурси на них завжди захмарні. А ось отримати більш просту і більш потрібну для народного господарства професію – будь ласка – конкурс помірний, а тому навіть їм, малообізнаним хлопцям із сам провинції може і поталанити. А про престижні спеціальності хай вже абітурієнти із Москви та інших великих міст мріють, адже їх усіх досвідчені репетитори за спеціальними програмами натаскували. Ну, що казати, послухались хлопці мудрих порад і подали документи на спеціальність «Металургійні машини і обладнання». А що воне таке і до чого, у поспіху навіть і не подумали. Ну, із другом все вирішилось швидко – полохливий був, хоч і дуже здібний. От і зрізався на письмовій математиці, а він, хоч і менш підготовлений, але більш спокійний і витриманий, здавши усі вступні іспити на відміно, був зарахований і на початку дуже радів з цього приводу. Але дуже швидко ейфорія перших днів минула і почалася така нудота, що він вже за місяць зрозумів, що довго тут не протримається. Занудився остаточно, почав пропускати не тільки лекції, але й і практичні заняття. Як злісного прогульника, викликали неодноразово до деканату. Звичайно, він давав якісь обіцянки,та надовго його не вистачало. Першу сесію, хоча і не завалив, але отримав майже усі «задовільно», як правду казати, то дуже вже слабенькі. На канікули поїхав додому і в дорозі познайомився із хлопцем, що навчався у Ленінградському авіаційному інституті. Той із захопленням розповідав, яка це цікава справа літакобудування, які складні там креслення і розрахунки. Та результати, які кінець кінцем отримують хлопці, варті усіх їхніх безсонних ночей, бо саме ними закладаються нові принципи сучасних літальних апаратів. Андрій захопився розповіддю попутника і почав випитувати більш детально, а той звичайно задовольняв його цікавість наскільки це було можливо в умовах подорожжі. На прощання новий знайомий написав у його записничці адресу цього дивовижного учбового закладу із коротенькою назвою ЛАІ. Наступний семестр провчивсь Андрій більш старанно і, здавши сесію лише на відмінно і добре, був переведений на другий курс. Відбувши ознайомчу практику в одному із ливарних цехів і остаточно впевнившись, що металургія не його покликання, відпочивши місяць у батьків в Криму, подавсь Андрій до Ленінграду без чіткого плану та з великою надією і звичайною своєю впертістю. Йому відмовляли, а він приходив удруге. Йому вказували на «слабенькі» оцінки у першому семестрі, а він домагався ретельної перевірки теперішніх своїх знань з усіх точних дисциплін. Хитали головами, неодноразово вказували впертому хлопцеві на двері, та він все витримав і досягсь свого. Його погодились зарахувати на другий курс з доздачою багатьох дисциплін, і він із радістю погодився. Залишалася остання перепона – відкріпитися із Бауманського училища. А це виявилося ой як непросто. Його і зрадником обзивали і шахраєм навіть, що підступно пробравсь у славетний учбовий заклад, а тепер полишає його, як дезертир з фронту. Багато чого він іще вислухав, та тримався спокійно і вічливо, жодного разу не зірвався, чуючи чисельні образи на свою адресу, і суворе начальство в решті решт дозволило йому відкріпитися. Він не відчував землі під ногами. Дав телеграму батькам, а ті, прості люди, хоч і мало чого зрозуміли з його плутаних уривчастих слів, все ж щиро раділи за єдиного сина, який невідомо яким чином, а головне навіщо полишає Москву і переїздить до Ленінграду, у якому завжди дощ і мряка. Така вже мабуть вдача була у Андрія. Два курси провчився добре, мав навіть відзнаки за перемоги у конкурсах студентських наукових розробок, а потім занудьгував. А причиною було те, що оселилися у його голові кораблі. І старі вітрильники, і сучасні океанські велетні. Він запоєм прочитав усе, що відшукав у бібліотеках і не заспокоївся. Впертий був, тому і вдруге домігся переводу до кораблебудівного інституту, правда втративши цілий рік, бо навіть і він із усією своєю наполегливістю, був не в змозі, доздати усіх тих дисциплін, яких йому не діставало у новому вузі. І ось він провчився вже рік на корабела, зовсім непогано склав дві сесії і першого вересня розпочне навчання на четвертому курсі. За цей рік і в особистому його житті відбулися приємні зміни – він закохався. і обраниця відповіла йому взаємністю. Він і сам не очікував що в нього здатна закохатися така жінка. Висока білявка, струнка, мов лозинка, витончені риси, блакитні очі під довгими віями і ще багато чого було в ній привабливого. Та головне голос. Він навіть і уявити не міг, щоб у земної істоти може бути такий по-справжньому янгольський спів. А в неї був. І співала вона не вдома перед рідними і близькими людьми, а перед чисельною публікою, що обожнювала її концерти і заповнювала під зав’язку будь які, навіть і дуже великі зали. Бо була вона не просто дівчина із янгольським голосом, а знана співачка і солістка Ленінградської філармонії Наталя Новохацька. Родом вона була з далекого сходу. Та про те, щоб ставити хоч якісь перепони такому незаперечному таланту, у членів приймальної комісії навіть і мови не було. І це не дивлячись на те, що на той час Наталя не мала, хоча б найменшої навчальної практики, бо у маленькому гарнізоні, де служив її батько, ані про які музичні школи і навіть гуртки навіть і мови не було. Та талант в решті решт долає усе. Наталя завжди щось наспівувала і у дитячому садочку, де сувора вихователька замість того, щоб підтримувати і пестити здібності дівчинки-крихітки, раз за разом робила їй різкі зауваження і навіть ставила у вугол обличчям до стіни. Та Наталя ніколи не просила пробачення, ніколи не відвертала очей, доводячи сувору незаміжню тридцятирічну виховательку, єдину улюблену дочку начпрода гарнізону, до істерик. У школі вона вже була більш стримана – не співала уголос на уроках, тільки іноді майже нечутно мугикала щось собі під ніс, особливо під час контрольних робіт. Зате вдома її дзвінкий спів лунав увесь день до вечору. І сусіди ніколи не гримали на неї за це, а навпаки просили співати ще і ще. Батьки к здібностям дочки відносились надто спокійно. Ну, співає і співає, а інші малюють, чи на санчатах зі схилів крутих спускаються. На те вони і діти, щоб вічно щось вигадувати, вічно привертати до себе увагу. А ось, як повиростають, то відразу і заспокоюються і розпочинауть жити, як усі, у шлюбі, із дітьми, і вічним поспіхом. Та потяг Наталі до співу з роками не вщухав, а напроти посилювавсь. І відразу після успішного закінчення школи, подолавши бурчання батьків і не звернувши аніякої уваги на зітхання чисельних полишених напризволяще залицяльників, що раніше частенько чубились поміж собою, та тепер об’єднались відчуттям журби і гіркоти за втраченим об’єктом обожнювання, вирушила самотужки у далеку путь, маючи при собі неймовірну для її ще майже дитячого віку фантастичну суму грошів – аж цілих чотириста карбованців, яка проте якимсь дивним чином танула просто на очах у привокзальних буфетах, сувенірних кіосках а також крамницях взуття і одягу, які їй траплялись дорогою. А тому нарешті, діставшися Москви, і в черговий раз залізши у кабинці привокзального туалету під ліфчик, де за парадою матусі, зберігала свої кошти, виявила усього вісімдесят останніх карбованців. Це неабияк налякало її . Та смілива і відчайдушна, уся в батька, вона навіть наодинці із собою, не дозволила суму і відчаю заволодіти собою, відрахувала від вісімдесяти карбованців двадцять п’ять, а потім, довго поміркувавши, додала до них ще п’ять, поклала їх до гаманця, якого придбала у привокзальній крамничці у Новосибирьску, решту ж одним вправним рухом сунула назад за ліфчик і відправилася впокорювати столицю. Та перша спроба виявилася вкрай невдала. Зовсім не орієнтуючись у великих містах, вона, хоч і мала у сумочці план Москви, все ж довго таки проблукала, поки дісталася приймальної комісії консерваторії. Двері було зачинено, притулку на ніч також ніякого. І її уперше за увесь час подорожі охопила Наталю паніка. Вона ж сподівалася відразу після подачі документів потрапити до гуртожитку. А тепер як? Без направлення не дозволять навіть і речі залишити, їхати ночувати на вокзал ще зовсім юній і напрочуд вродливій дівчині було лячно. Що ж залишалося? Вона замислилась, і вже за мить, наче та блискавка, майнула у голові слушна думка: - А нащо, взагалі, мені ця метушлива, недоброзичлива до приїжджих Москва, коли майже поруч є красень Ленінград. Вона чула про нього чимало захоплених відгуків, від декількох старших від неї хлопців, що приїздили на канікули до їхнього загубленого між сопками гарнізону, з цього далекого дивовижного міста. І вона остаточно вирішила – ніч провести у дорозі, а вже вранці бути у приймальній комісії Ленінградської консерваторії. Як вирішила, так і зробила. Вже через декілька годин знову гуркотіли колеса, брязкаючи раз у раз на стиках. Вагон був плацкартний, сідати до купейного вона не наважувалась, бо надто вже для багатьох чоловіків із хижими очима, була вона ласою приманкою. Та навіть у плацкартному трапився один з таких. Не зводячи з неї темних і пустих, мов ті провалля, очей, він увесь час намагався розпочати із нею розмову. Наталя не піддавалась, чоловік явно нервував. Коли почали влягатися, чоловік запропонував обміняти свою нижню полку на її верхню. Їй це видалось небезпечним і вона вічливо відмовилась. Той промурмотів щось невдоволено і пішов до тамбуру покурити. За цей час дівчина встигла влягтись, щоб уникнути настирних поглядів свого неприємного попутника. Через недовгий час чоловік повернувся, позітхав, помурмотів щось і влігся. Він видавав, що спить, та Наталя відчувала, що тільки придурюється. І тривога охопила її. Не гаячись вона дістала з косметички, яку зазвичай клала під подушку, маленькі манікюрні ножиці і поклала їх до кишені халатику, у який була вдягнута. Погойдувалась верхня полиця, потихеньку гуркотіли колеса, і непомітно, проти волі, Наталя все ж поринула у сон. Вже щось їй і наснилося, та раптом прокинулась, мов від удару. Розтулила очі і побачила просто перед собою хиже обличчя неприємного попутника. Вона намагалась підхопитися, та він стримав її, стиснувши плече.
|
та
у Вас