Монолог останнього із племені Дубів

Свою першу сирітську весну я зустрів не сам, ще декілька дерев-однолітків росло неподалік зі мною. Але до осені нас зосталось лише двоє. Усіх інших люди потоптали, коли збирали гриби та ягоди, а дикі звірі пообгризали листя разом з молодими гілками. А ще й засуха, що так жваво панувала цього літа, повністю довершила місію знищення, висмоктавши білу кров. Були б наші родичі живі, вони б нас захистили від усіх цих небезпек. Але їх немає… Мабуть, скоро не буде і нас…

З настанням довгоочікуваних холодів моє любе листячко мене покинуло. Мені так шкода стало за ним. Влітку воно ховало мене від гарячого сонечка. А коли з моїх гілочок злетів останній листочок я впав у глибокі роздуми… Найбільше бентежило одне злісне питання: чому нас знищують ті істоти, що ходять на двох ногах і тримають в руках металевих монстрів? За що і чому? Вони так безжально вирізали всю мою родину, яку я, навіть, не встиг, як слід, полюбити. Вони зробили масштабне вбивство, так познущавшись, розкидали їхні тіла по всій околиці. І, як недивно, цих людей – ніхто не покарав за ту смерть невинних дерев.

Схоже, я починаю здогадуватися через що сталося таке непоправне жахіття: ми, дуби дуже горді дерева, з-поміж всіх – найтвердіша з порід карпатського лісу. Наша міцність і буруватий колір, для людей та їхніх безглуздих ідей. Але й наше життя є не менш цінним, для звірів, які знайшли в наших заростях одвічний захист і притулок. Ніхто не знає, як нам боляче, коли нас ріжуть і шматують аж цілими плантаціями. Колись, густий був ліс з віковими деревами, а зараз що: поляна, пеньки, навіть, звірятку немає, де сховатися від гончака-собаки та його холоднокровного господаря-мисливця. Сил для роздумів, майже не має. Засинаю…

З початком весни однієї, другої… Десь на сьому, я залишився один, бо того іншого, мого товариша, зламав молодий хлопець, що хотів погойдатися на його гілці. Гойдаючись, хлопчина зламав красиве дерево і побіг собі далі, весело стрибаючи. А з листяного, зробив каліку, той довго мучився, бідолаха, а потім всох і помер в страшенних стогонах. До чого я доживу? Не знаю, що мене чекає, ніяк не збагну, але так хочеться жити і вирости справжнім велетнем. Високо-високо над землею, щоб найвищими гілками, манити птахів, які б приносили мені новини, а взамін я б дозволив їм збудувати на мені гніздо для їхніх діточок. Я б жив, старів і потроху тішився прожитим життям на рідній землі. Прикро, але цього, мабуть, ніколи не буде, незабаром прийдуть ті, що ні жалю, ні співчуття не мають до всього живого. А як загудять своїми монстрами по лісу, то від одного диму, дерева дихати перестають.

Мов сірники тріщать могутні дуби, падаючи на змучену землю. А той, що довгі вуса має і холодні чорні очі якось вдарить широкою долонею по одному із свіжо-зрізаних пеньків, а потім гордо із сарказмом скаже: «О, цей здоровий був, бо гарна в нього і міцна серцевина». Якби ж знав він, як ця гарна серцевина обливається болем, коли відривається від життя. А той плач і крик, що вигукують дерева, людина не зможе почути ніколи, на жаль, чи на щастя, їхня мова, - найменша частота у світі, яку жодним приладом не зловити і не виміряти. Мову дерев неможливо почути її можна тільки відчути добрим серцем. Шкода, що не в кожній людині воно живе… А цей вусатий, якби щось подібне відчув, все ж не звернув би уваги, бо його вуха налаштовані на іншу частоту – шелестіння кольорових папірців, які він отримує, як винагороду за мертві тіла.

Сумно, але з дня на день я чекаю і своєї смертної кари. Невдовзі прийдуть за мною двоногі кати. А найсумніше буває зранку, коли любе сонечко… З його найпершими промінчиками я гілки-руки до неба піднімаю, із плачем у любого Батька Всевишнього питаю: «Чим я і мої родичі, так жорстоко перед тобою згрішили і за що смертну кару ми маємо від людей нести? Свій кожний день починаю молитвою: Господи, дай мені прожити цей день, бо я життя всім серцем щиро люблю.