Ксенія дивилася через вікно на вулицю. Рання весна ще не радувала зеленим кольором. Голо – сірі дерева стояли сумні і мокрі від дощу. Люди йшли по вулиці і відчуття таке, що ніхто ні на кого не звертав уваги, бо кожен, мабуть, був поглиблений у себе - в особисті проблеми.
Дівчина працювала вже п’ять років в Ощадбанку і вже давно звикла до всіляких пересудів, які велися між колегами. От і тепер , Ксюша дивилася скрізь заплакане скло на сіре небо, а жіночий колектив вів свою розмову:
- Бідна наша директриса,- промовила Людмила Сергіївна, касир банку,- як вона витримує смерть свого батька. Він у неї був такою поважною людиною, очолював всю область, - справжній господар.
- Так, підтримала інша співробітниця, - я дуже співчуваю нашій шефині, яка ж вона нещасна, вже другий місяць не може вийти на роботу. А батько її такий "багатий" був і впливовий чоловік. Як же тепер без нього тепер буде?Ксенія слухала цю розмову, і думала: Чомусь, ніхто не згадує, що у мене місяць тому, помер батько, а три місяці тому – мати. Люди про це навіть не згадали. Після смерті батька, вийшла на роботу на третій день. І ніхто тоді не сказав: Може, погано себе почуваю, чи ще треба побути вдома? Хто я? Я ж не директор, у мене немає і не було такого батька, як у нашої начальниці. Бо мої батьки були рядовими економістами на заводі, їздили на трамваї і не відпочивали закордоном.
-Такого батька втратила, директорша, мабуть у неї депресія - бідна, - приклеїлася ще одна співробітниця до цієї незрозумілої бесіди.Нервовий ком десь затаївся у горлі Ксенії, вона так почала знервовано крутити олівець, який тримала в руці, що зламала його. Дівчина стримувала сльози, як могла, але емоції вирували в серці. Вона різко повернулася до розмовляючи колег, і промовила:
-Що ви туту всі «мелете», як ті сороки. Сильно добрі, співчутливі, такі пестливі розмови, хоч до одного місця прикладай. Кому потрібне ваше співчуття? Нашій начальниці? Та чихала вона на вас всіх. Ви собі працюйте, а вона , поки, відпочине, може поїде десь , бо грошей вистачає. Краще бачите, показала рукою у вікно Ксенія, інвалід не може зайти до приміщення Ощаданку,- потребується допомога. Чому ніхто не біжить і допомагає, - де ж ваше співчуття? Що вже різко зникло?
-Ти чого? -Сказала Людмила Сергіївна.
-Ви нічого так і не зрозуміли, жебрачі душі ваші, - вимовила Ксюха і вийшла. Вона швидко спускалася сходинками , а сльози свої вона, все таки, затримала і не випустила на волю. Бо ці люди не заслуговували на те, що б на них витрачати емоції Що ж, пусті розмови, злиденні слова, душі в них нема, - розмірковувала панночка,і вибігла на вулицю, щоб допомогти хворій людині піднятися сходинками і зайти до приміщення банку.
Березень 2015 рік.
Можливо , я до кінця не розумію людей, але з великою повагою до них,- Ірина Пшиченко.
Людина - це тільки закладені Богом основи на високу мораль, але зовсім не носій моралі. Оце таку думку, пані Ірино, викликало в мене Ваше оповіданнячко.
Глибоку тему Ви зачепили у своєму оповіданні. Невже навіть допомога чи хоча б співчуття не бувають безкорисливими? Хочеться вірити, що таких ЛГ як Ксенія - багато!
І таких прикладів не одиниці, а часто-густо зустрічаються у нашому житті. Хочеться вірити, що молоде покоління бачить життя по -іншому і тому змінить цю "рабську" ментальність.
Мені те ж легше на душі, коли думаю, що рабська ментальність зміниться... Вдячна , пані Катерино, за комент.
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
