Тільки но почала заспокоюватися, а тут дзвінок. Підхопилася, шкутильгаючи підбігла до апарату, вхопила рурку і забубоніла:
Алло! Алло!
А звідти голос невістки Інни – та хто ж їй іще міг дзвонити ?
- Мамо, ви мене чуєте?
- Чую, чую!
- А добре чуєте?
- Дуже, дуже добре!
- А тепер ще й запам’ятовуйте!
- Гаразд, кажіть!
- Одягайтеся, та швиденько – часу у вас обмаль. Йдіть до гаражів, там вас будуть чекати.
- Та хто?
- А це вже не ваша справа. Втім, як вам вже так хочеться, чоловік, він вас знає!
- Та звідки ж?
- Як так звідки? Ви ж ходили до нього і не раз – за моїми дорученнями
- Та хіба я пам’ятаю, куди ходила і навіщо…
- Та вам і не треба пам’ятати, вам треба просто виконувати – ось і все.
Голос невістки Інни замовк, у рурці запикало. Почала одягатися – ой, та як же це незручно самій – особливо кожух і солдатські кирзові ботинки – аж сльози з очей на підлогу бризнули. Перелякано почала оглядатися, чим би ото витерти, щоб плям не залишилось, та знов задзвонив телефон. Підбігла, підхопила рурку, а у ній знову невістчин голос:
Ну, що мамо, одяглися нарешті?
Та одяглася, одяглася…
А чому так важко дихаєте?
Та усе ж важке і незручне…
А ви, як хотіли взимку, щоб і тепло і зручно водночас було? Так не буває – терпіть та слухайте уважно…
Та слухаю вже, слухаю.
Ну, от. Тут дещо змінилося. Чоловік цей передасть вам не дві, як спочатку було домовлено, а аж чотири зимові покришки.
Які ще покришки? – аж злякалася стара: - я ж зовсім і не знаю, які вони ці покришки, та ще й зимові…
Ой, та замовкніть ви вже, мамо! Як ви мені набридли! Покришки на колеса автівки натягуються, щоб їхати м’якше було. Чорні, круглі такі, з дірками посередині. Второпали нарешті?
Та второпала втроропала! – зраділа спочатку стара та відраз ж і знову злякалася:
-Та як же це я чотири ваші зимові покришки, нести зможу? Рук у мене тільки ж дві!
-Так тому я вам і дзвоню, щоб підказати – зло вимовила невістка: - а тепер мовчіть і слухайте: в дві покришки руки просуньте, та на плечах їх прилаштуйте, а дві пальцями візьмете, а чоловік… ну, той що вас стріне, допоможе у цьому вам. Віднесіть покришки до квартири та покладіть на великому балконі у правому кутку – одну на одну. Ясно!
- Усе ясно! – проплямкала стара: - зроблю усе — за вашим наказом.
- Ну, от і добре! – голос невістки повеселішив, і відразу у рурці, мов бджоли, запикали короткі гудки.
Стара зняла з гачка ключі і відчинила двері. Потім зачинила їх і замкнула на три оберти одного замка і ще на два другого. Замикати двері доводилось їй не часто, і з цього приводу вона страшено нервувала . Тепер настала черга тамбурних дверей, а вони залізні важкі, і замок на них не звичайний, а гаражний. Та впоралась нарешті і з цим, Зітхнула, постоявши трохи, викликала ліфт, а коли той приїхав і розчинив двері, замруживши очі, щоб не так лячно було, ускочила всередину і поїхала униз.
Коли вийшла на ганок, сонце аж засліпило. Таке яскраве було. А на вітах дерев іній – справжнє срібло та й годі – такий блискучий, такий весь, наче мереживо - очей не відірвеш. Постояла трохи , помилувалася та й пошкандибала убік гаражів. А були вони таки далеченько, майже біля трамвайної колії. Ой, не любила ходити туди стара, бо надто вже неприємні спогади про гаражі ті кляті залишилися. Навіть і у дирявій старечій пам'яті навічно закарбуваися вони.
Як би її воля нізащо не пішла до них, але ж невістка Інна наказала — а їй не відмовиш. Зупинилась на мить крутнула головою і наказала собі:
- Ані гадки про це. Ось коли вже додому повернуся, де для мене завжди ані крихточки приємного, а самі тільки прикрощі, тоді вже позгадую та й пожурюся.
І знову пішла стара по тротуару вузенького проізду між дванадцяти і дев’ятиповерхівками. Зліва дитячий майданчик, справа хлібний кіоск. Іноді невістка Інна посилала її туди по хліб. Асфальт на тротуарі кригою вкрито, лише троху притрушеної тонким шаром піску. Двірники мабуть занадто бережуть його, і тому піску, завжди обмаль. А як так, треба бути якамога обережною. Солдвтські ботинки, в які вона взута була, тільки для осінньої багнюки придатні, а не для морозної зими. коли все навкруги кригою закуто. Тому і треба пересувати маленькими кроками, щоб не роз'їхалися ноги, щоб не впасти на спину, як впала нещодавно на її очах старенька жінка у довгому чорному пальті, яке робило її схожею на чорну підбиту з рогатки гаву. Навколо метушились люди, намогалися допомогти підвестись, та жінка тільки жалібно тоненько стогнала, закатуючі світлоблакитні очі з червоними смужечками капілярів. – Перелам, - почула стара:, треба викликати швидку. Жіночка, звідки ви? Скажіть, може хтось прийде?
- Та нікому прийти, - казав хтось з юрби, - її чоловік рік, як помер, а дочка десь далеко!
- Ну, що поробиш, коли так? Ой! Лишенько яке!
Стара згадала цю пригоду, і разом усередині все захолонуло. Переламу вона лякалася понад усе. Їй здавалося, що перелам це вже кінець. І вона пішла ще обережніше, оминаючи усі підозрілі місця.
І раптом:
-Добридень! - З переляку ледь не впала. Підняла голову, а перед нею сусідка з шостого поверху, чемна добре вихована жіночка, завжди хоч і небагато, зате із смаком вдягнена. Ось і зараз на ній темносиній японський пуховик з капюшоном, а на ногах сіренькі валянці із калошами. Тому і не сковзаються ноги на кризі. Ну, зрозуміло, в неї ж, як всі кажуть, люблячий чоловік, що самі порошинки з неї здуває. Ось і купує їй лише усе зручне і корисне. Тому і живе вона, хоч у старості та у радості. А в старої лише невістка Інна, та неуважний син Василь. Від таких жодної радості не отримаєш. Постояла стара біля сусідки, зовсім не знаючи, що сказати у відповідь. Сусідка ледь помітно знизала плечима та й пішла собі, а стара знову залишилась сама. Позітхала поплямкала зніяковіло губами та пошкандибала далі. І вдало, тільки двічі посковзнулася та не впала, а тільки ледь хитнулася.
Чоловіка біля гаражів стара побачила ще здалеку, Він угледів її теж і помахав назустріч рукою. Стара пішла за помахом руки і незабаром наблизилась до нього майже упритул.
-Ну, здорові будьте, якщо не жартуєте! –привітався він, посміхаючись до неї зверхньо і іронічно.
У відповідь стара щось безгучно проплямкала губами і засоромившись відвернулась убік. А там якраз той самий клятий гараж і стояв, з якого минулим літом Максимчик так невдало впав. Від спогадів стало моторшно і якось невпевнено.
- І нащо саме сюди невістка мене послала? – Майнуло у голові: - може для того, щоб зайвий раз нагадати про страшну провину мою у той день. Яка ж вона до мене зла і прискіплива!
- Мамашо! А ви часом не поснули? – раптово почула стара під самим вухом: - У мене часу обмаль. А тому не гайячись йдіть за мною, забирайте зимові покришки, і робіть із ними все, що вам заманеться.
Стара повернула голову до чоловіка, а той уже поспішав в напрямку одного з гаражів, до зачинених дверей якого і були притулені чорні, мов сажа, покришки,
І пішла за ним слідом, дрібними невпевненими кроками, щоб не дай то Боженьки, не впасти на слизькому, бо біля гаражів двірники звісно піском асфальт під кригою не посипають.
Чоловік наблизився до покришок, повернувся до неї і, невдоволено кривлячи тонкі синюваті губи, промовив: - Хуткіше, хуткіше рухайтеся, мамашо, адже я вам ясно сказав, поспішаю!
Вона перелякано заметушилася, та старі тремтячі ноги були неслухняні і не корились їй. Тому і підкосилися раптово. Добре, що чоловік був вже поруч і вправно підхопив її під лікоть, не давши впасти.
-Та стійте, стійте вже, мамашо! – докірливо казав він їй: - хіба можна падати у вашому віці – так і кісток всіх зламаних не перерахуєш!
Вона у відповідь тільки і була в змозі, що мовчати, бо усередені все тремтіло від відчуття пережитої близької небезпеки. Та чоловікові усе це було ні до чого. Підхопив дві покришки і наказав старій: - підійміть руки і тримайте - так!
Стара підкорилася. І вже за мить на її плечах опинились покришки. Після цього чоловік витяг з глибокої кишені кожуха моток тонкої мотузки, відрізав від нього ножем два шматки і міцно зв’язав покришки ззаду – на спині і попереду – на грудях.
-Ну. От і добре! – вдоволено сказав він: - втримаються, нікуди з плечей не дінуться, а ці – він простяг їй ще дві: - будете у руках тримати. А тепер йдіть собі потихеньку, а мені поспішати треба!
І, залишивши стару із важкими покришками, чоловік легкою швидкою ходою подався до трамвайної зупинки, що була не віддалік від гаражів.
Стара, залишившись сама, трохи постояла, а потім зітхаючи зачимчикувала у напрямку свого будинку. Важкі покришки давили на плечі, відтягували руки, та зупинитися хоча б на мить стара не наважувалась, бо дуже боялася впасти.
- От дістануся вже квартири, поскидаю кляті покришки, а там і відпочити можна буде, хоч трішки! – думала стара, дрібно переставляючи старі ноги по слизькому асфальту. Вона мабуть би і дошкандибала до свого будинку без пригод, та трапилось несподіване. До трамвайної зупинки прямував разом із бабусею однокласник Максимчика Дмитрик. Він хворів на ангіну, а тепер видужавши йшов до дитячої поліклініки до свого районного лікаря за довідкою, а бабуся супроводжувала його, щоб не встряв дорогою до якоїсь халепи, бо дуже вже непередбачений у поведінці був. Побачивши стару та ще із покришками на плечах і в руках, Дмитрик став посеред тротуару і зареготав, та так голосно, що зграя гав злетіла у повітря і закаркала на увесь мікрорайон. Тремтячий від збудження і сміху вказівний палець Дмитрика вказував на стару із покришками, а гучний, хоч трохи і хрипкуватий після хвороби голос злітав у морозне повітря:
- Поглянь! Ну, поглянь же, бабусю! Це саме та стара дурепа, максимчикова бабця, про яку я тобі не раз розповідав. Вона стара брудна, а усе, що не робить – недоречно. Максимчик стільки смішного про неї розповідав!... Та ось і зараз щось зовсім незрозуміле тягне. Га, та це ж покришки, я й не зрозумів спочатку! Нащо вони їй? І куди вона їх тягне?
Інтелігента сором’язлива дмитрикова бабуся намагалася, хоч якось втримати свого непосидючого галасливого онука, та де там: той все сильніше розмахував руками і все голосніше гукав. Перелякана стара стала, мов вкопана, і з жахом дивилася на Дмитрика. А той раптом підскочив до неї та й вдарив з усієї дурі по одній з покришок. Від несподіванності стара хитнулася, нога поїхала по слизькому, навколішний світ крутнувся у очах, і вже за мить лежала вона на спині, і коли б не покришки, міцно прив'язані до плечей, не минувати б їй одного або й кількох переламів. Та на щастя покришки, пом'якшувши удар, врятували її. Дмитрик спочатку перелякався і відскочив від старої. Дмитрикова бабуся страшено розгубилася, її маленьке сухе обличчя все у дрібненьких зморшках застигло, і їй була несила хоча б слово вимовити.
Отямившись від першого переляку, стара зробила спробу підвестися, та марно. Міцно прив’язані до спини і грудей покришки не давали їй можливості зігнутися, хоч трішки, у спині і сісти. Вона лежала нерухомо і навіть очі заплющила, бо дуже сонце вже засліпляло. Гави трохи покружляли у повітрі та й знову сіли на землю – їм потрібно було розшукувати їжу. Поодинокі перехожі зупинялися біля старої, але підняти її ніхто не наважувався, а вона й і не прохала допомоги.
Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте:
Переглянули твір - 1215 чол.
у Вас # закладок
Автору за твір:
Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 0
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
та
у Вас