Дмитрик, що вже трохи прийшов до тями після переляку, оглядався на всі боки. Тому мабуть і угледів міліціонера, що перетинав навпростець мікрорайон. Бравий сержант повертався додому пісяля нічного чергування. Він втомився і відволікатися на щось у нього не було жодного бажання. Та пронизливий, трохи хрипкуватий дитячий крик просто неможливо було не почути:
- Дядечку міліціонере! Підійдіть! Тут одну злодійку затримати треба!
Міліціонер повільно підійшов: - Ну, що тут у вас?
Інтелігентна бабуся щось перелякано бурмотіла, та із її мови аніслова неможливо було розрізнити. Дмитрик мовчав і тільки пальчиком вказував на стару, що лежала нерухомо на спині, міцно прив’язана до чорних покришок. Міліціонер почухав потилицю і підійшов до старої:
- Громодяночко, що із вами трапилося, чи не забились ви часом?
Стара мовчала і міліціонер перейшов до більш рішучих дій. Нахилився і, підхопивши стару під лікоть, все ж перевів її у сидячий стан, а потім суворо наказав:
- А тепер розповідайте, та все по порядку. Хто і де дав вам покришки, чи може ви самі їх десь узяли? Куди їх несли, і кому повинні передати?
Стара, що нарешті відірвала спину від крижаного панциря, була неабияк рада, що вже не лежить, а сидить, ось тому нічого не чула і не розуміла. Та міліціонер невблаганий був:
- Ну, що мовчите? Розповідайте!
І старій прийшлося нарешті згадати людську мову і вона хоч непослідовно і не цілком зрозуміло для міліціонера почала розповідати:
- Ну, ото я прийшла до гаражів. А чоловік і дав мені ці покришки. Та не тільки дав, а ще й мотузками прив'язав. А мені іти з покришками цими і важко і незручно було. А ще й слизько. Я впасти боялася. Дуже! А тут цей шибенник підбіг та й вдарив по покришці, я і впала… Встати була не в змозі і, коли б не ви, так би і лежала…
Тут нарешті втрутився і Дмитрик: - Дядечку, міліціонере, а розпитайте ви у неї, нащо їй покришки, адже машини в неї немає. Вона мабуть поцупила їх десь щоб комусь збагрити, а собі грошики узяти!.
Міліціонер здивовано подивився на Дмитрика:
- Ну, малий! Ти мабуть далеко підеш. Звісно, якщо ніхто не зупинить!
Дмитрик трохи зашарівся, але відповів впевнено:
- Куди зможу, туди і дійду, а злодіїв, хоча б і таких, як вона, все одно треба карати! Як ви гадаєте, чому вона так тремтить уся? Не знаєте, а я знаю – та тому що винна.
Міліціонер почухав потилицю, поклипав вузенькими очиськами, про які інакше не кажуть, як поросячі, і промовив, дивлячись старій просто у вічі:
-А скажіть мені, громодяночко, чиї ці покришки. Куди ви їх несете і з якою метою?
- Та хіба я знаю? Наказали мені, от і несу. А нащо не знаю, і не потрібно це мені.
Міліціонер замислився на мить, а потім задав уточнююче запитання:
- Ну, добре, вам не потрібно, а скажіть тоді кому.
- Як кому? - аж здригнулася уся стара: та звісно – невістці Інні. Вона мені зателефонувала і усе це наказала. А я завжди все і роблю за її наказом.
Міліціонер подивився на Дмитрика довгим пронизливим поглядом, на який той навіть не зреагував і наказав по-воєнному чітко:
А ну, малий, швидко! Підходь поближче, та допоможи мені стару жінку на ноги поставити!
Дмитрик, мов ошпарений, підскочив. І за мить стара була вже на ногах.
- Йдіть! – сказав їй міліціонер: та обережніше, щоб не впасти – у вашому віці це надто небезпечено.
Стара з присвистом позіхнула та й зашкультигала у напрямку свого будинку. Дмитрик з бабусею заспішили до трамвайної зупинки, бо прийом у лікаря вже закінчувався, а міліціонер чіткою воєною ходою, мов на параді у військовй частині, де він не дарма мабуть був колись прпороносцем, попростував нарешті навпростець через мікрорайон додому, а точніше до гуртожитку, де вже зачекалась на нього молода дружина.
А поки любляча жінка чекає на свого чоловіка з нічного чергукання, повернемось знову до нашої героїні, Попелюшки. А вона вже біля ганку свого під'їзду була. Підсліпуватими очима на сходинку дивиться, а поставити ногу на неї побоюється, дуже вже слизька, та до того ж і зимові покришки кляті до долу так і тягнуть. Скільки б простояла ще так, невідомо, та на її щастя, молода мама із коляскою упритул до під'їзду наблизилась, а назустріч їй з підїзду чоловік у спортивному костюмі вийшов. Пабачив стару, похитав головою, і ні про що не розпрошуючи, бо і так зрозуміло все було, взяв із її рук дві покришки і заніс до підїзду аж до самого ліфту, а потім і саму стару туди довів. Натис на цяточку кнопки, під'їхав ліфт, стара до дверей, а протиснутись не вдається — покришки кляті заважають. Добре, що і тут чоловік молодої мами допоміг — не кинув на призволяще. Стиснув трохи покришки, і увійшла нарешті стара до кабіни, а слідом за нею і він сам. Ось нарешті і до дверей квартири дісталися. Молодий чоловік дістав із кишені старої ключі, відімкнув двері, завів стару до прихожої і, мовчки, мов той янгол-охоронець, що завершив свою справу, заспішив до полишеної унизу дружини із коляскою.
А стара тим часом до кухні пошкандибала за ножиком і, нарешті перерізавши тоненькі, але дуже вже міцні матузки, що глибоко врізались крізь дряблі безсилі плечі старої майже до кісток, нарешті відчула себе вільною і майже щасливою. Посиділа трішки, поступово прийшла до тями і почала роздягатися. Одяг на морозі задубів, і , мов залізний панцир, що колись одягали лицарі збираючись на турнір, на дотик став. А проте, що той одяг, з ним якось ще можна впоратися, а ось кляті ботинки солдатські із шовковими міцними шнурками задубіли так, що перш, ніж їх зняти, старій прийшлося майже пів-години просидіти, поклавши ноги у ботинках. на теплий радіатор у кухні. Ну, ось і роздяглась нарешті. Тепер би відпочити і краще всього у ліжку, та де там — треба за наказом невістки Інни покришки на балкон переннести і там порозкладати до путя. Пішла до гостиної, Вчепилась правицею за ручку поворотної клямки і повернула на чверть оберту уверх, а це, ох як не легко було, бо за всі роки життя у квартирі ніхто аніразу їх так і не змастив.. Та що там для старої навіть натяк на саме поняття: важко, як отримала наказ від самої невістки Інни. Хіба він обговорюється? Та звичайно, що ні. Том швиденько не гаячись повернула стара ручку нижньої клямки на додаток до верхньої. Двері відразу і прочинилися, а крізь них до гостиної дихнуло морозним повітрям. Стара висунула на мить руку назовні, ухопила кілок, з підлоги балкону і підклала його під двері, щоб не розчинялися від вітру.
-Ну, ось, - полегшено зітхнула вона - нарешті хоч із цим впоралась. А тепер до покришок. Часу завжди обмаль, і гаяти його нічого, нагайних справ завжди вище даху.
Повернулась до прихожої, пілхопила дві покришки і пошкандибала не тремтячих ногах до балконних дверей. Ох і важкі! Та треба ще дві принести. І принесла і через високий поріг по черзі кожну на балкон перекотила, а слідом за ними і сама виповзла. Та тут сили майже полишили її, і спину, мов лещатами схопило — ані зігнутись, ані розігнутись. За поруччя ухопилась, постояда трішки і попустило. Почала покришки до кутку складати. Та підлога балкону плиткою викладена, ох, і слизька. І покришки і ноги по ній, мов на ковзанці, не втримуються на місці, а весь час кудись переміщуються. Вже і падати почала, та щастя, що у останню мить за поруччя ухопилась і рівновагу втримала. Тоді вже хітрішою стала. Лівицю від поруччів не відривала, а покришки олнією правицею укладала, і хоч незручно було та нарешті впоралася таки.
Стала перепочити. Втопила очі у далечінь, а в них хоч і здалеку, хоч нечітко, та все ж затремтіли ті самі гаражі, до яких ходила сьогодні по покришки. І відразу у голові заворушилися спогади, та такі пекучі, такі нестерпні, що, надалі, хоч і не живи зовсім.
...А трапилося усе позаминулим літом. Трьорічного Мишка вона зранку до ясільної групи відвела, а восьмирічний Максимчик, що перебував на канікулах, поснідавши пішов бавитися саме до гаражів, бо дуже вже хотів погратися із старшимии хлопцями у квача. А був той квач не звичайний, бо гасали один за одним не по землі, а по дахах високих гаражів, падіння з яких не залишало сміливцям жодного шансу вціліти і уникнути не тільки важких забоїв але й , перш за все, переламів кісток. Та Максимчик, хоч і молодший від інших, а тому значно менший на зріст і звичайно слабкіший, попри все вважав себе крутим і завжди виявляв неабиякі впертість і наполеглевість. А тут ще така захоплююча і небезпечна гра. Він вже не раз просився до гри, та старші хлопці ні за що не хотіли брати його до свого кола.
- Малий ти ще! Куди тобі! А як впалеш і нюні розпустиш. Навіщо нам зайвий клопіт. Йди краще до турніку підтягуватись, в тебе ж руки худі і зовсім без м'язів
Таке чув Максимчик вже не двічі. і не тричі, та старші хлопці вперті були, і як він носиком кірпатим не сопів невдоволено, як жовтуватими із вогниками очиськами з-під лоба не зиркав, ті на його вмовляння жодного разу не піддалися.
Та звісно, вода камінь точить. І одного разу, саме в той день, про який стара і досі найменшої згадки уникає, взяв нарешті Максимчика до гаражів із собою дванадцятирічний довгов'зий Юрко із сусіднього будинку, до якого малий завжди набивався у приятелі, і вмовив хдопців прийняти до небезпечної гри, Ось вже коли відчув себе Максимчик рівним серед кращих
Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте:
Переглянули твір - 1121 чол.
у Вас # закладок
Автору за твір:
Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 0
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
