А відстані між деякими гаражами були, ой, які величенькі, і зовсім недоступні для восьмирічного хлопчика.. Ось чому, стрибнувши услід за довгов'язим русявим Дмитром, Максимчик не дістався до даху сусіднього гаражу, а рухнув з чотириметрової висоти просто об асфальт. Напочатку він навіть і не відчув ушкоджень, та коли спробував підхопитися, біль вдарив його блискавкою, і Максимчик відразу втратив свідомість. Хлопчики переполошились, підбігли до малого, але знепритомнівши той не виявляв ознак життя.
Напочатку малий з усім вправлявся і досить спритно. Ніхто із хдопчиків-квачів не міг наздогнати його та ось нарешті рудий із канапушками Сашко дотягнувся все ж до максимчикової спини, і ролі змінилися. Тепер вже не Максимчик уникав чужих дотиків, а навпаки, повинен був наздогоняти інших, щоб торкнувшись когось передати тому квача . Ось тут малого і підвів зріст. Стрибати на ту ж відстань, що і старші від нього хлопці із довгими ногами, він звичайно не міг. Це напочатку гри, коли утікав від квача, сам визначав, з якого і на який дах перестрибувати, а ось коли сам став квачом, це визначали хлопчики, яких він наздогоняв.
- Треба до нього додому бігти і повідомити, - сказав хтось.
-Та ні за що, - обурився на цю пропозицію Юрко, що привів його до гаражів, бо проживав у сусідньому з Максимчиком будинку, і, як ніхто інший, відчув страшену свою провину, за яку, як він вважав, прийдеться відповідати по повній.
А тому, крутнувши давно не стриженою головою, він заголосив тремтячим, писклявим від жаху, голосом:
- Ви що, хлопці, зовсім з глузду з'їхали? Адже матінка в нього скажена і бехжалісна — усіх нас до міліції, а далі і до буцигарні запроторить. Краще порозбігаємось потихеньку. Все одно малому нічим вже не допоможеш. А хтось з дорослих напевно знайде і повідомить, кого слід.
Звичайно далеко не всі були тієї ж думки, та сперечатися із ним не стали, бо був Юрко у хлопчиків в авторітеті. Тому пахопцем позбирали свої речі і заспішили подалі від загиблого, як їм здалося, Максимчика. Тільки один, найбільш жалісний і порядний Славко, все ж дістався телефону-автомату і, запинаючись від хвилюванні на кожному слові повідомив міліцію про нещасний випадок. Черговий випитував в хлопчика, як його звуть і яка в нього адреса, щоб записати у свідки, та той так перелякався, що, кинувши рурку, біг щодуху, аж до свого під'їзду і тільки там зупинився, щоб трохи віддишатися, перш ніж йти до квартири, бо була у Славка вже дуже сувора бабуся, яка при першій же підозрі на будь яку пригоду, що трапилась із лнуком, витягала із того усе дл останнього.
А тим часом Максимчик нарешті прийшов до тями, і першим, що відчув, був нестерпний біль у переламаних кінцівках. Пізніше в нього виявили відкритий перелам правої голені і подвійний перелам правиці — також відкритий. Гордий і впертий він втримувався із останніх сил, щоб не стогнати і не скиглити, та сльози все одно котилися по кругленьких ще зовсім дитячих щоках.
Коли прибула патрульна міліцейська машина, на їхнє здивування і звичайно радість, потерпілий виявився, хоч і значно ушкоджений та всеж живий. І везти його потрібно було не до моргу, а до травмотологічеого відділення лікарні швидкої допомоги і якамога скоріше. Виклик швидкої допомоги зробив по рації старший групи, а його підлеглі почали випитувати у Максимчика, хто він такий і яка в нього адреса. Та у голові хлопчика палав жах, і зовсім не з того, що з ним трапилось, а з того, як разлютиться сувора мама, дізнавшись до якої її улюбленець встряв халепи. А тому Максимчик гарячково розмірковував, як же йому бути і мовчав, а міліціонери, обступивши тісним колом потерпілого, вимогали від нього миттєвої відповіді. І тоді Максимчик збрехав, назвавшись зовсім іншими ім'ям і призвіщем, а адресу вигадав першу, що прийшла до голови. А тут якраз і швидка прибула. Стан у хлопчика був важкий і зволікати час на пошуки його рідних ніхто не став. Поклали малого на ноші, загрузили до швидкої і вперед до лікарні. А там обробивши подряпини, і наклавши на зламані кінцівки гіпс, зробили Максимчикові заспокоюючий укол, після якого поринув малий у глибокий сон, не відчуваючи більше ані болю, ані страху.
А в цей час міліціонери пішли за вказаною Максимчикрм адресою і зрозуміли, що малий з якихось незрозумілих причин їх обдурив і треба розшукувати та опитувати свідків. Для цього почали обходити квартири будинків, прилеглих до гаражів. На початку пошуки не давали жодних результатів, та ось нарешті літня жінка пригадала, що бачила гасаючих по дахах хлопчиків в той час коли ходила по картоплю до льоху виритого під одних із гаражів. А потім виявилось, що вона не просто бачила цих хлопчиків, а навіть впізнала одного з них, бо мешкав той в сусідньому із нею під'їзді. Більш ніж дві години розшукували того хлопчика, а потім довго, мов лещатами витягали з нього зізнання про подію свідком і учасником якої той був. Переляканий Артемчик, думаючи, що Максимчик при падінні розбився на смерть, довго водив міліціонерів за ніс, знизуючи плечими і шмигаючи носом, але сили були не рівні і кінець кінцем розповів Артемчик про все, мов на духу. Та, на превеликий жаль, потерпілого Артемчик майже не знав, лише кілька разів бачив.
- Він не з нашого двору і не із нашої школи — канючив свідок, - не знаю ані його ймення, ані адреси.
Та старший групи наполегливий був і, погрожуючи довгим вказівним пальцем переляканому хлопчикові казав:
- Не хочеш давати покази тут, поїдеш з нами до відділку і там, вже точно все згадаєш. Та тоді пізно буде, бо поставлять тебе на облікк, а від обліку до колонії для малолітніх зовсім вже недалеко. Зрозумів?
Артемчик від цих суворих слів зовсім занепав духом, бо з одного боку його неабияк жахала колонія, а з другого він дійсно нічого не міг додати до своєї розповіді.
І тут на допомогу хлопчикові прийшов ще зовсім мололенький міліціонер:
Та не лякайся ти так. Це анітрішечки не допоможе. А краще пригадай звідки прийшов той хлопчик, що розбився, а ще краще скажи з ким він прийцшов до гаражів.
І Артемчика, мов блискавкою вдарило:
- Згадав, згадав, дядечки! Він з боку річки прийшов, із Юрком
Старший групи миттєво подобрішав і широко усміхнувшись, майже проспівав:
- Ну це вже зовсім інша справа. Знайдемо того Юрка і вільний будеш. А тепер ходім і мерщий!
Біля під'їзду, де мешкав Юрко, сиділи літні бабусі і лузгали сонячникове насіння.
Старший групи підійшов до них і привітався. Побачивши перед собою високого чоловіка у міліцейському однострої бабусі переполошилися. А чи все вони роблять по закону, чи не порушують його чимсь, якщо привернули до себе увагу правоохоронних органів? Та ніби то — ні. Сидять чинно, поважно, перемовляються потихеньку, алкогольних напоїв не споживають, перехожих не ображають. Все ніби то добре...та всеж одне порушення є... лушпиння від насіння під ногами стільки, що й асфальту крізь нього не видно. А треба б було лушпиння те у кульочках, чи хоча б у жменях накопичувати. Та ліньки, ось і осоромились, та так, що міліція от-от зауваження їм зробить.
Баба Клава, що за атаманшу у бабусь булп, зсунула густі сивуваті брова і, суворо зиркнувши на товаришок, звернулася до старшого.
.- Ви вже вибачте нас недолугих та лінивих, що так насмітили. Але будьте певні — перш ніж розійтися, усе лушпиння за собою приберемо і обіцяємо надалі не робити такого ніколи.
Міліцілнер здивовано подививсь на бабу Клаву та потім, все зрозумівши, широко посміхнувся стареньким і сказав:
Добре, любенькі, що ви усе з пів-слова, як то кажуть, розумієте і лушпинням прилеглу до будинку територію більш засмічувати не будете. Але зараз справа не про це. Нам треба розшукати і дуже швидко хлопчика Юрка, що мешкає у цьому під'їзді
- Юрка? - відгукнулась баба Клава, - А якого саме? Тут їх ціла прірва мешкає.
Старший групи почухав потилицю і подивився убік Артемчика:
- Ану підкажи нам, юначе, скільки років твоєму Юркові, і у якому класі він начається.
Артемчик злякано подивився на старшого групи і, втягуючи голову у худенькі плечі, вимовив, мов видавив з себе:
- Точно не знаю, та гадаю, десь років з тринадцять, і чув, що шість класів закінчив. Та він помітний такий, на зріст, мов та каланча, а ногами загребає при ході, мов веслами.
Баба Клава руками сплеснула:
- Ну, малий! Далеко підеш. Описав Юрка так, мов намалював, ні з ким не переплутаєш і можу точно сказати, мешкає твій Юрко на шостому поверсі у шістьдесят дев'ятій квартирі, а бабуся його тут на лавочці поряд з нами сидить.
І баба Клава вказала довгим гачкуватим пальцем на худеньку зморшену бабцю у біленькій хустині із дрібними рожевими квіточками
- Так це ви? - задоволено потер долоні старший групи.
Худенька Юркова бабця у відповідь схвально хитнула головою. Та вже за мить відвела погляд засоромившись. Міліціонер не став тиснути, а, зробивши паузу, прокашлявся трохи і продовжив допит:
- Добре, як що так! а тепер, будь ласка, познайомте нас із своїм онуком, та хуткіше. Ми он вже скільки часу витратили та поки задарма, а нам же необхідно хоч якось по справі просуватися.
- Та я хіба проти! - аж підскочила від хвилювання юркова бабця, - Я тільки за. Та тільки як? Він же мене у спину за двері виштовхнув і наказав до пізнього вечора не повертатися.
- Ну, тоді ведіть нас до квартири, - наказав старший по групі, - а ми із вашим онуком вже якось розберемось.
- Ну, розберіться із ним, розберіться1.. - аж заскиглила бабця. Останнім часом такий грубий став, такий нечемний ло мене. А батьки тільки і знають, що до Турцій своєю по товар їздити. Юрка ж на мене одну повісили. А що я можу? Він і розмовляти зі мною не хоче, а тільки насміхається і ображає.
- А це ми ще подивимось, чи ображатиме він вас у нашій присутності. - підвищив голос міліціонер, - а тепер не гайте часу, а витягайте ключи і ходім до вашого онука. Бачу, він у вас ще той фрукт.
- Але ж це неможливо - сплеснула руками бабуся і її морщаве личко аж затіпалось на тоненькій, мов у курчати, шиї, - Він мене без ключів на вулицю виштовхав. А тепер ні за що не відімкне, навіть у вашій присутності.
- Не відімкне? - вибухнув міліціонер, - Хай тільки спробує А як навіть і так, не біда — при потребі ми маємо право, будь які двері не тільки відчинити, але й виламати. Ось так, громадяночко! А тепер ведіть!
І бабуся розхитуючись із боку в бік на тремтячих ногах повела патрульну групу до свого під'їзду. Але коли підійшли упритул до дверей, за якими зачаївсь розбишака-онук, стара жінка завмерла, мов вкопана, встромивши погляд у підлогу і ані пари з вуст.
- Що це із вами? - поцікавився старший по групі,- чи не погано часом?
- Та ні, - обізвалася бабуся, - просто лячно мені і за себе, а ще більше за онука. Відчуває моє серце, накоїв він щось і запроторите ви його до каталажки...
- Що це ви, до якої такої каталажки? - вибухнув міліціонер, - немає в нас такої. А є райвідділок. Зрозуміло? Райвідділок. Тільки так і нічого іншого. А тепер натискайте на кнопку.
Бабуся натиснула. Та за дверима панувала суцільна тиша, жодного звуку або грюку не пролунало. Бабуся натискала ще і ще та без жодного результату.
Решта решт нетерплячому від природи старшому групи це неабияк набридло. Він обережно відсторонив бабусю від дверей, розмахнувся і з усієї сили вдарив. Сила удару була такою, що побілка зі стелі на підлогу осипалася і навіть шар зеленої фарби на стіні у кількох місцях тріснув, а налякані до смерті павуки до найтемніших кутків поховалися. Та все дарма — за дверима , як і досі, не те що ані звуку, а навіть і ані шурхоту. Міліціонер ще кілька разів приклався до дверей кулаком та все марно. Тоді уперши вказівний палець до скроні, він замислився і після коротенької паузи виніс остаточне рішення;
- Ну, що ж!..Прийдеться зламувати.
Бабуся аж підскочила на підлозі, мов гумовий м'ячик і заволала:
- Ой не треба! Прошу вас — тільки не це! Як із зламаними дверима жити — злодії ж винесуть все. Тоді невістка і син повернувшись зживуть мене зі світу білого, точнісенько зживуть.
Старший групи вдруге замислився, бабуся благально дивилася на нього, а губи її чи тремтіли, чи промовляли нечутне щось. Так протривало достатньо довго, може хвилину, а може і дві. Та раптом почувся гуркіт ліфту, на їхньому поверсі кабіна зупинилась, двері відчинились і на сходинкову площаду викотилась баба Клава.
- Що, не відчиняє шибенник?- вигукнула вона, мов той гучномовець повоєних років, до юркової благенької бабусі,- Прогаяли ви час, Петрівно! Раніше треба було драти, мов сидорову козу, тоді б і шовковий був. А тепер, мов про того горбатого якого навіть і могила не виправить. І що ж тепер робити будете? - миттєво переключилася баба Клава на міліціонерів, - Двері виламувати? Звичайно можна, та я вам щось краще запропоную. Ось, слухайте! Двома поверхами нижче Гаврилич, слюсар, мешкає, звичпйно п'яндижка — та у своїй справі справжнісеньський асс. Будьякий, навіть найскладніший замок без ключа відімкне, звичайно не за так, а за склянку чогось міцненького.
- Якого там міцненького? - аж вскипів старший групи, - ми його у райвідділку добряче пригостити можемо. Довго пам'ятатиме!
-Та ви що? - солоденьким голосом, мов та кішечка, це я так для слова, - промуркотіла дворова атаманша, - Для вас він і без пригощання все зробить, бо ж ви при виконанні, як то кажуть, обов'язків. Та його послугами скільки вже разів, не тільки наші користувалися, а навіть із банку, поважні таки усі при краватках. І він найскладніші замки у сейфах відмикав, тільки після цього тижнями не просихав. По під'їзду ходив і усім в двері стукав, щоб пригостити, бо сам пити вже несилий був..
- А якщо він і зараз не у належному стані, а то може і у відключці?.. - захвилювася міліціонер..
- Шодо цього можете навіть і зовсім не хвилюватися, - запевнила міліціонера баба Клава, - на цьому тижні він вже тричі перебирав — тепер тихенький, відпочиває у ліжку, як раз такий, який вам зараз і потрібний.
- Ну, коли так, то ведіть нас до свого Гаврилича! -
промовив старший групи , - подивимось який такий він у вас майстер. Чи не перехвалюєте?
-Та ваи що?- аж зашарілася баба Клава, - Самі побачите, який він у справі, коли тверезий. І не забариться, бо до роботи жадібний.
І дійсно не забарився Гаврилич. Відізвався на перший дзвоник, мов чекав під самими дврима, уважно вислухав і за п'ять хвилин вже був під дверима юркової квартири із цілим набором найрізноманітнішого причандалля для відмикання дверей.
- Серйозна штуковина! - із повагою вимовив він, оглянувши замок, - Та нам не звикати.
І після цих слів, порившись трохи серед причандалля, підхопив Гаврлич цупкими і довгими, мов у музиканта пальцями, якусь залізячку, майже непомітно поворушив нею у замочній щілині і майже відразу двері піддалися і відчинилися та тільки троху, бо були замкнені ще і на ланцюжок. Ну, з ним Гаврлич вже не цацкався, а просто на раз і два перекусив потужними кусачками. Двері широко розчинилися. Старший групи швиденько відсторонив Гаврлича і, мов той ураган, увірвався до квартири, а слідом за ним його підлеглі Замикала ж вторгнення юркова бабуся на тремтячих перекривлених ногах. Від хвилювання рожеві квівточкі на її хустині перетворились на яскравочервоні.
Квартира була трикімнатна. Відразу від вхідних дверей прохід до кухні, а між дверима і кухнею туалет і ванна кімната. Старший відразу попрямував до кухні, двері якої були на роликах. При відчиненні ролики гучно заріпили — певно їх ніхто і ніколи не змащував.
- Оце ще ті господарі! - майнуло в голові у старшого групи, - і до квартири руки не доходять, і до власної дитини теж. Росте, мов те перекоти поле. Як не намотає на строк ще у школі, це вже диво дивне буде.
Та переступивши поріг кухні, міліціонер трохи змінив первісну думку. Так звичайно, усе недоглядене, усе занедбане, та в усьому відчувається неабиякий добробут.
Меблі, хоч і неохайні, але не з дещевих. Один тільки куточок під вікном чого коштує. Стіл і стільці із натуральної деревини, хай і у пилюці та крізь неї все одно золотавий лак проглядає, який здається так і світиться із середини.. Оббитя заплямоване скрізь, та навіть і в цьому вигляді вражає яскравістю.. Про машину пральну і казати нічого — справжнісенький “Бош”. І газова плита — найсучашніша, вся у заморочках. Та таких, що не відразу второпаєш які і до чого. Мийка у кутку — майже витвір мистецтва - дивитися не надивитися, змішувач їй до пари — однорукий, дивовижної форми, блискучий - очі запсліплює. А напроти сервант і пенал, оклієні кольоровим пластиком, що на тлі викладених білим кахлем стін, мов великі дивовижні квіти із заморських країн палахкатять. Під ногами ж лінолеум, а на вигляд справжнісенький паркет із мудруватими. визерунками. А довершує все світильник - велика куля із білого матового скла, Ніби то все просто, та із шиком і викликом. Під такою мабуть добре і затишно відчувається господарам після важкої денної праці. Та попри таке враження старший групи, що походив із сільської місцевості, де його батько був дільничий у колись великому, та тепер напівпустому вимираючому селі найвіддальннішого району області, відчував, що про аніякий затишок у цій квартирі не йдеться. Ну, поталанило людям, ну розжилися якимсь там чином великими грошима, за рахунок яких і обставили придбану квартиру коштовнами меблями. Та на цьому все і завершилось, бо не було у родині ані любові, ані хоча б то теплих доброзичливих відносин. Все поглинула жадоба наживи. І навіть на єдину кровиночку свою, синочка, якого вони вимушені розшукувати тепер, мов злодія, ані часу, ані уваги не вистачило. Старший групи стояв серед розгардіяшу добре обставленої кухні, а у голові проносилась безліч думок, бо ще змалечку мав він не те що звичку, а справжню здібність до аналізу подій і їхніх обставин, що не рідко допомогало йому у важкій і відповідальній службі. Та на цей раз поринути із головою у вир думок не вдалося, бо один з підлеглил, що обходив квартиру гучно доповів: -Усе обійшли, усе оглянули, а хлопчика ніде не знайшли.
Старший припинив роздуми, постояв мовчки, чухаючи потилицю, поміркував трохи і обізвався: - А балкони добре оглянули?
-Так! - пролунало у відповідь.
- А шпінгалети перевірили? - продовжував розпитувати старший групи, - усі були замкнуті?
- Усі! - вигукнув другий з підлеглих.
- Дивно! - міркував у голос старши групи. - Де ж він міг ще зачаїтися?
І раптом, мов блискавкою вдарило:
- Антресолі! Ось єдине місце, де він не тільки може бути, а певно і є.
Міліціонер придивився до антресольних дверцят, вони виявилися незамкнені. Тоді він різко розчинив їх і грізно промовив:
-Ану, шибенику, вилазь! І краще сам. Бо, як ми витягати почнемо, довго подряпаний ходити будеш.
Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте:
Переглянули твір - 1292 чол.
у Вас # закладок
Автору за твір:
Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 0
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
та
у Вас