Хтось викликав ліфт, він під'їхав, рипнули розчиняючись двері, і міліцейська група відбула за більш важливим викликом, а натовп літніх людей на сходовому майданчику отримав жадану можливість очолити не доведену правохоронцями до завершення справу. Напочатку люди з натовпу діяли тим же чином, що і невдахи міліціонери — тисли на кнопку дзвоника, гупали усіма кінцівками у залізні двері так, що в під'їзді дзвін лунав майже колокольний, а крім того вигукували усе, що приходило до їхніх сивих і зовсім лисих голів. Та марно, Попелюшка не відгукалась. За її дверима панувала суцільна тиша.
І все ж життєвий досвід підказав згодом одному чоловікові з натовпу більш нестандартні, а тому і більш успішні діїї. А був цим чоловіком Петрович, поважний і усіма шанований, бо працював колись у облвиконкомі, Мешкав він на третьому поверсі, та і звідти, почувши дзвоні і грюки з-під дверей Попелюшки, піднявся у ліфті на восьмий поверх. Спочатку, як і усі, він стояв у натовпі, але на відміну від інших не тільки стояв, але й розмірковував над вирішенням цієї справи. І ось в мудрій сивій голові склався план дій. Він неабияк зрадів з цього приводу, що і тут опинивсяч попереду інших, та нічим себе не виказв, бо витриманий був, а просто підійшов до тої сусідки, що саме і вказала міліціонерам двері Поплюшки і звернувся до неї вічливо, але твердо:
- Вам Ларисо Миколаївно, як найближчій сусідці впертої і лякливої так званої Попелюшки, соромно задніх пасти, адже ви усю її родину добре знаєте, і родин ця, гадаю, вам не чужа. А тому підходьте сюди. Та поближче, аж до самісньких дверей і починайте зверттися до Попелюшки, сусідки вашої, виключно тихими лагідними словами, мов до малої дитини, і я впевнеий, що від цих слів, а не від дзвонів і грюків вона потроху заспокоїться. А як заспокоїться, так і голос ваш розпізнає і відгукнеться до вас. А далі все, як по маслу піде... А ви, - він суворо подивився на натовп, - припиняйте дзвонити і гупати у двері, а роти щільно позакривайте. Розумію, важко це вам, але заради важливої справи, гадаю, все ж вдасться.
Лариса Миколаївна сором'язливою та слухняною жіночкою була і все за наказом Петровича почала робити. Наблизила густо підфарбовані вуста майже упритул до залізних гримливих дверей і заворкувала, мов ота голубка:
-Дорогенька! Це я, ваша сусідк, Ларисою мене звати, напроти живу. А тому і вас, і синочка вашего Васильчика, і невісточку Іннусю і онучків Максимчика і Мишунчика навпрочуд добре знаю. Відгукніться, відгукніться, дуже прошу вас. Я ж не просто, а із важливою новиною. Ви мене чуєте.дорогенька? Ви чуєте мене?
Та попри всі розрахунки і сподівання Петровича Попелюшка так і не відгукнулася. Лариса Миколаївна поворкувала ще трішечки і замовкла, зітхнувши від безвиході.
Тут б і кінець всьому. Натовп вже втомився і потихеньку почав розповзатися по своїх квартирах. Тільки найвпертіші залишалися на місці і із надією поглядали на поважного Петровича. Може той ще щось вигадає і залізні двері, за якими переховувається залякана Попелюшка нарешті розчиняться і вони будуть в змозі донести до її вух страшну новину, яку знає і про яку гуде, мов той бджоліний рій, увесь велиий мікрорайон.
А тим часом Петрович перебирав у мудрій голові найрізноманітніші варіанти, та миттєво відкидав, бо розумів, що недоречні. І раптом осяйнуло, мов блисквкою, вдарило:
- Що ж це я і справді на дріб'язки розмінююся. Треба у корінь вдивлятися. Тільки він один на вірну путь виведе. А який корінь у цій родині? Звичайно не затуркана Попелюшка, не онуки і навіть не син Василь. Все тримається виключно на невістці Інні. Попелюшка у всьому їй кориться, та не тільки кориться а залякана нею аж за край, Ось з якого боку клинці підбивати потрібно.
Примружився Петрович обдумуючи останні штрихи наступних дій. А коли додумав, знов до Лариси Миколаївни звернувся із новими вказівками.
- Ларисо Миколаївно, любенька ви моя! Щиро дякую за труди ваші. Зрозуміло, втомились ви не абияк. Та ще трішечки попрацюйте, на спільну справу. Треба ж донести нарешті до Попелюшки, дорогушечки нашої, звичайно ненастирливо і ненав'язливо, яка це помилка не відчиняти нам, її нйближчим сусідам, щоб повідомити про велике нещстя, у її родині. Цього невісточка Інночка не вибачить їй ніколи. Це загальний план. А щоб здійснити його належним чином, треба, звертатися не до самої Поплюшки , а її невістки. Стара почує, до смерті перелякається і відчинить, неодмінно відчиннить, Ларисо Миколаївно, а вже, як до справи дійде, гадаю знайдуться у вас слушні слова, ви ж жінка, кому ж як не вам грати на емоціях.
І ось Попелюшка почула з-за зачинених дверей ім'я своєї невістки, і жах примусив її підвестися і наблизитися впритул до дверного вічка і вдивится у викривленое збільшувльною оптикою жіноче обличчя. Вдивлялась, вдивлялась, та так і не впізнала, і голос у жінки був незнайомий, в усякому разі вона його не пам'ятала. Але ж ім'я невістки примушувало її прислухатися. І ось нарешті в її дирявій старій голові слова почали зв'язуватися у фрази і до неї, хоч і пізно, але кінець кінцем дійшло, з якою страшною новиною з'явился ця незнайома жінка, що називлася її найближчою сусідкою. І мимоволі Попелюшка таки відгукнулась. Задум поважного мудрого Петровича спрацював. Але двері вона все одно не відчиняла, а все випитувала:
-Так це дійсно ви, а то може просто обманюєте мене? Треба б вас розледіти краще. Через вічко вигляд ваш нечіткий.
І тут Лариса Миколаївна зімпровізувала і як виявилось пізніше, вдало:
- Дорогенька ви моя, виходьте на великий балкон і я на свій вийду, ось і роздивитесь і упізнаєте мене. Так згода?
Згода, згода! - промурмотіла стара і зачовгала на слабеньких тремтячих ногах відчиняти балкон. Довго шкандибала, довго відчиняла балкон і перступала через високий поріжек, а Лариса Миколаївна вже давно на місці була. Побчивши Попелюшку, вона розтягнула повні підмльовані вуста у найщирішій посмішці:
- Дорогенька моя! Як же я рада вас бачити! Вдивляйтесь, вдивляйтесь, стільки скільки вам потрібно, а я і так, і так повернусь, щоб вам легше було мене упізнати.
Стара спочатку широко відкрила очі, потім міцно заплющила, поплямкала без жодного слова висихлими вузенькими вустами і нарешті у голові замигтіли пройдешні події, і в усіх них була присутня ця жінка. Ось вона виходить із дверей напроти із малим кумедним собакою, а ось зупиняє її, бере за лікоть і промовляє, мов воркує, і запитує, заглядаючи у вічі:
- А вам воду вже дали? Ні? І нам теж не дали. Та більш за все чітко і яскраво ця жінка ця жінка бачиться їй у хлібного ларька, де стара стояла у довжелезній черзі.
-Візміть і мені буханець чорного і батон. По-сусідськи візьміть. Ну, ось і спасибі! Бо дочка із чоловіком за столом чекають, а в мене хліба удома аніякого. Замотлася і забула. Ну, прощавайте, прощавайте, А я побігла, бо ніколи. - Так це вона, та сама! - впізнала Попелюшка і вигукнула гучно навіть неочікувано для себе:
-Упізнала, упізнала! Іду відчиняти, іду!
Хвилина і важкі залізні двері із рипом розчинилися перед найбільш цікавими і впертими сусідами, що нарешті дочекалися таки свого. І Лариса Миколаївна вже тут, як тут була і заторохтіла, мов сорока:
-Дорогенька, ви моя! Дорогенька! Таке нещастя із онучком вашим, таке нещастя. Переломався увесь. Живого місця не залишилося. Усі кісточкі розтрощено. Бідний, він бідний! Я сама не бачила, але люди таке поміж собою говорять, таке...
Поважний Птрович вирішив, що місію свою Лариса Миколаївна виконала, а тепер її треба усунути, і самому прийнятися за справу. Він вже і слушні слова підготував, на які, як він вважав, і між іншим цілком слушно, торопка і говірка Лариса Миколаївна нездатна була. Із гордо піднятою головою шанований усіма пенсіонер підійшов до дверей Попелюшки і потихеньку відсунув Ларису Миколївну.. Та злякано подивилася на нього і мовчки відійшла убік, а поважний Петрович перейняв у неї розмову із заляканою впертою старою.
- Ось, що я вам скажу. Не гайте часу, а скоріш телефонуйте до невістки, шановної Інни Миколївни і повідомте її про усе, що трапилося із її сином і вашим онуком. До речі, і Василя Миколаовича повідомте, адже він батько, голова родини.
Попелюшка з-під лоба подивилася на Петровича і ледь чутно промурмотіла:
- Немає Василя Миколайовича, немає. У відрядженні він, не скоро повернеться. Том повідомити його аніякої можливості не маю, а ось до Інни Миколаївни, зателефоную, у мене номер її великими цифрами на стіни написаний, щоб я без окулярів бачила. Том не хвилюйтеся усе зроблю за наказом вашим.
Сказавши це, Попелюшка повернулася так різко, що Петрович ледь-ледь встиг вставити ногу у щілину відчиненних дверей, які вже майже зачинилися.
- Ото б був номер! - із жахом подумав він — Удруге Попелюшку навряд чи витягнеш назовні. Але ж я спритний. Встиг, як і заивжди, усюди встигаю.
А Попелюшка тим часом, дошкандибавши до телефону, зняла рурку і, міцно притуливши її до вуха, почала неквапливо, цифру за цифрою набирати номер невістки. Як і завжди у таких випадках, стара неабияк хвилювалася, боячись помилитись. Щоб запобігти цьому, вона нечутно плямкала губами, повторюючи кожну цифру з великого аркушу паперу, який невістка Інна розмістила як раз для таких, треба сказати, зовсім нечастих випадків. Звичайно невіста телефонувала їй свма, не ловіряючи недолугій, як вона вважала, свекрові навіть такої простої справи. Але справа набору номеру, хоч і не швидко, непосидючий Петрович, спостерігаючи за нею, аж останніми зубами рипів, дійшла кінець кінцем до успішного завершення. У рурці почулись довгі гудки , а вже за мить стара почула у ній молодий жіночий голос:
-Алло! Я вас слухаю! Представтеся!
- Стара аж очі заплющила, щоб хоч одне коротеньке слово із себе видавити, та на початку це ніяк не вдавалося їй. У жіночому голосі вже відчувалися нотки невдоволення:
- Говоріть, говоріть, нарешті хоч щось. У мене ж справ вище даху! А ви граєтесь зі мною? Не раджу цього вам, ох, і не раджу!
Від цих дорікань Пополюшку не просто страх, а справжній жах охопив, та неочікуванно для неї самої в неї нарешті прорізався голос і вона, хоч і не зовсім впевнено, але достатньо чітко промовила у рурку:
- Покличте мені, будь ласка, Інну Миколаївну...
Жіночий голос у рурці аж вибухнув:
- Саму Інну Миколаївну? А я вас не задовольню? Та хто ви така. Не представились, як належно, а тепер вимагаєте неможливого...
Стара вже майже втратила свідомість від хвилювання, та все ж нарешті опанувала себе і заканючила у рурку:
- Я вас дуже-дуже прошу, покличте мені Інну Миколаївну! У мене до неї невідкладна справа!
Жіночий голос у рурці гмукнув невдоволено, а потім не те що відрізав, а відрубав:
- Інна Миколаївна на важливій нараді у головному офісі, сьогодня сюди більше не повернеться. Так що не дзвоніть сюди більше. Ви зрозуміли мене?
-Зрозуміла... - ледь-ледь чутно відгукнулася Попелюшка.
А жіночий голос вже майже знущаючись запитав наостаннє:
-Добре зрозуміли?
-Добре, добре! - запевнила стара.
- Тоді кладіть рурку, і не дзвоніть більше по дріб'язках.
Попелюшка поклала рурку і залякано подивилася убік дверей, де чекав на неї поважний і невблаганий Петрович.
- Ну, що повідомили Інну Миколаївну? - запитав він у Попелюшки, коли та дошкандибала до дверей.
- Та я... - почала стара.
- Що я? - аж гримнув на неї Петрович
- Та немає Інни Миколаївни і не буде більше. Наказали покласти рурку і більше не турбувати.
Петрович так обурився, шо зполотнів і застиг стовпом. Всі його хитромудрі задуми розбилися об незрозумілу аморфну вдачу Попелюшки... Деякий час тривала повна тиша, під час якої збуджений натовп сусідів все більше і більше, мов та чорна хмара, насувалися на стару. Це неабияк лякало її, вона ж не знала, як протидіяти ворожій, я здавалося їй, навалі.
І тут загуркотів ліфт, зарипіли відчиняючись двері і з кабіни через них на сходовий майданчик викотилася огрядна, округла, мой той сніговий ком, баба Валя, що не дивлячись на свої майже слонячі габарити була наймоторнішою від усіх бабусь в під'їзді. Владною рукою відсунула вона сусідів, що перетинали їй путь до дверей Попелюшки і навіть Петровича, хоч той і дуже поважний був, теж відсунула і нависла над Попелюшкою, мов та гора, важко дихаючи їй просто в обличчя:
- Поспішайте, дорогенька, поспішайте! Я усіх розпитала і тепер знаю, що біля тих гаражів із Максимчиком, онучком вашим, трапилось. Та не про це зараз мова. Я домовилась із однією жіночкою, що поруч із тими гаражами мешкає і усьому свідком була, дочекатися на вас і розповісти на якій автівці і куди повезли Максимчика вашого. А тому не гайте часу і ходім зі мною разом, та хуткіше, хуткіше, дорогенька!
І Попелюшка піддалася владному голосу баби Валі, переступила поріг, і у ту ж мить за її спиною зачинилися із гуркотом важкі залізні двері квартири, а до речі, ключів із собою стара не взяла. Вони залишилися на гачку вішалки, куди вона причипила їх перед тим, як зайти до ванної кімнати, щоб помитися і про які вийшовши звичайно забула. Але при тодішній метушні, яку зняла баба Валя, стара навіть і не подумала про них. Не до того було. А хтось із сусідів вже викликав ліфт. Стара просковзнула в кабіну слідом за огрядною бабою Валею і вже за мить дві літні жінки мчали униз назустріч подіям, для Попелюшки не тільки неочикуваними, але й і вкрай несприятливими і небажаними. Та коли б хто знав де і на чому повсковзнеться...
Біля гаражів тинялось кілька пенсіонерів, потихеньку перемовляючись про страшну подію, яка нещодавно тут трапилася, але тієї жінки, із якою домовлялася баба Валя, серед них не було.
- Пішла кудись! - розводили руками літні люди, - а куди, звідки ж ми знаємо. Ні до чого це нам.
- Та я ж бабусю цього бідного хлопчика, що переломався увесь, привела, щоб та жіночка вказала їй, куди і на якій автівці її онука увезли. Треба ж батьків повідомити.
- А нащо це? - знизала плечима ретельно і зі смаком вдягнена літня тендітна жіночка, - Хлопчик вже не маленький. Сам про усе лікарів повідомити здатний. Та я сама чула, як він лікареві своє ім'я і адресу сказав. Я ж поруч була - все чула.
- Так скажіть і нам, - зраділа баба Валя.
- Та ні, не можу! - зітхнула тендітна жіночка, - після інсульту пам'ять у мене зовсім слабенька. Нічого у ній не затримується. Але не хвилюйтесь, - торкнулася вона рукою ліктя Попелюшки, - повідомив ваш онучок, хто він і звідки. І вас повідомлять, де він і як із ним, обв'язково.
Після цих слів Попелюшку струснуло усю, бо. до неї нарешті дійшло, у якому стані опинилась. Без ключів, невдягнута майже. На плечах тільки що коротенький літній халатик невістки Інни, що носила його, коли була вагітна молодшим сином Мишком. А на ногах тільки що благенькі капці із витертими підошвами без заднинів, у яких не ходити, а тільки човгати.
- Божечки! - майнуло у голові! - І за що це мені? Завжди завжди! Що не зроблю, все не так! Куди не сунусь, скрізь до халеп потрапляю. Не можу вже так, більше, не можу!
Побивалась стара, побивалась та тихенько. Ніхто нічого не почув, ніхто ні про що не здогадався. А внедовзі непосидючій бабі Валі набридла бездіялність і невизначеність
становища. Їй би дізнатися, розпитати людей, звідки та жінка, куди подалась, а може ще повернеться... Та, ні! Куди там! Їй вже були потрібні нові справи і не химерні, а цілком реальні, а із Попелюшкою, що стояла знітившись поруч, ій із кожною миттю ставало все нудніше, і нудніше. Тому покрутила баба Валя круглою короткопідстриженою головою, приклала пальця до лоба і не сказала, а аж скрикнула, зверртаючись не до кого небудь, а до самої себе:
- Ото дурепа, так дурепа, і казати нічого! Сьогодні ж вівторок, а як так, то біля сорок восьмого Іван і дружина своєю полуницєю торгують. Ох, і добра вона у них! Треба бігти і негайно, бо як спізнюся, люди усе розметуть. Вони такі! Їм пальця до рота не клади! Ну, побігла я, побігла! А ви, дорогенька сусідонько, хуткіше вертайтеся додому, і чекайте дзвінка із лікарні, до якої було відправлено вашого онука. І не хвилюйтеся, не хвилюйтеся! Все владнається, ось побачите!
Останні слова баба Валя прокричала вже на бігу. Так, так! Навіть із такими слонячими габаритами енергійна, вона ще була здатна і до бігу.
А Попелюшка постояла ще трішки, і все мовчки. Цікавим людям, звичайно, така мовчанка була ні до чого, і вони потроху почали розходитись, хто куди. І нарешті поруч із Попелюшкою залишився один пенсіонер, високий, худючий, та ще й на добрячому підпитку. Стара оглянула його, і так лячно їй стало:
- Оце так душогуб! Потрапиш до його лапищ живою не залишишся. Треба тікати! Нічого тут більше робити.
І, подумавши так, вона не побігла звичайно, як їй бажалося, а все ж потихеньку почала віддалятися від страшного п'яндиги убік свого будинку. А той навіть і не помітив цього. Не до того йому було, бо після усього того, що висмоктав за ранок, в голові у нього все паморочилося, і єдина думка ледь жевріла:
- Як би не впасти, як би тільки не впасти!
В нього були слабкі легені, і тривалий сон на сирій землі міг закінчитися для нього черговим запаленням легенів. А за цей рік він переніс їх вже декілька.
Та Попелюшка нічого про це не знала, і потроху наближалася до свого будинку. Протерті капці без задників не мали найменьшого бажання триматися на старечих ногах і раз у раз злітали. Стара нахилялася і довго вдивлялася в злетівший капець, а це без окулярів ох, не легко було, і нарешті догледівшись, встромляла ступню з кількох спроб у вузенький отвір капця.
У під'їзда, як завжди, у цей час сиділи на лавочці сусіди. Побачивши її, вони підхопилися, обступили колом і почали розпитувати, чи вдалося хоч щось дізнатися про Максимчика.
Та на всі запитання, Попелюшка тільки плямкала губами і крутила сивою закуйовдженою головою. Сусіди відступилися від неї, і вона, мов та тінь, просковзнула у вузеньку шпаринку дверей, під які влітку у день часто підкладали якийсь камінь, або шматок асфальту, щоб двері залишалися розчиненими, і давали змогу повітрю не застоюватися у під'їзді і запобігати тим самим утворенню шкідливої для здоров'я цвілі.
На що сподівалася стара, і сама не знала, та все ж, вийшовши із ліфту підішла до зачинених дверей і смикнула за ручку кілька разів. Та дива у житті трапляються не часто. І дістаються лише обраним, героїня ж наша до такого кола не належала. Довго стояти на тремтячих ногах їй було важко, том вона і всілася кінець кіецем на сходинку, обхопила плечі руками, схилила важку голову і завмерла. У голові крутилося різне та все неприємне все пекуче. Не двічі і не тричі виникала постать невіски Інни із вказівним пальцем спрямованим просто на неї:
- Це ви, тільки ви, мамо, в усьому винні! І нема вам прощення. Ну, добре, не догледіли за Максимчиком, бо на відміну від інших бабусь власні онуки вас зовсім не цікавлять, так хоч повідомити мене про лихо ви могли? Там, де не потрібно зовсім, ви вперті, і навіть надто, а ось у важливих справах, від яких не тільки здоров'я, але й саме життя дитини залежить, ви м'яка, мов та квашня! Тьху! Огидно мені після усьлго, що ви накоїли, на вас дивитися, зникніть з очей моїх, зникніить!
Стара намогається і так і сяк, та зникнути з повних ненавистю і призирством очей невістки Інни із тигрячими жовтуватими вогниками їй не вдається. Їй завжди не вдається. Це тільки на словах ми під землю провалюємось, а житті продовжуємо стовпичити перед кривдниками своїми і нікуди подітися нам, ніде шукати захисту.
Раптом стара відчула дотик долоні. Підняла голову, а над нею схилилася Лариса Миколаївна, та сама що вимусила її таки відчинити двері.
Що ви тут робите, чому до свої квартири не заходите? - запитала сусідка.
Попелюшка у відповідь тільки губами заплямкала, а чи були у тому плямкані, хоч якісь слова, Лариса Миколаївна не зрозуміла, а тому продовжила розпитування:
- Дорогенька, а може ви ключи забули узяти, коли із квартири виходили? Тоді, будь ласка, заходьте до мене і перебудьте час, поки невісточка ваша додому повернегься.
- А чи повернеться вона? - сумно відгукнулася Попелюшка, у якої несподівано прорізався голос, - Я ж їй телефонувала, а мені відповіли, що нема її і сьогодні на службу свою більш не повернеться А як так, то і додому може не повернутися, бо у неї завжди справи, безліч справ і усі важливі..
- А ви зайдіть, зайдіть до мене! - продовжувала наполягати доброзичлива і балакуча Лариса Миколаївна, - чайку разом поп'ємо, побалакаємо, телевізор подивимось, ось і час скоріше пройде.
- Ні, ні! - замотала головою Попелюшка, - не полюбляє Інна Миколаївна, коли я до когось заходжу, забороняє це мені. Дякую вам, щиро дякую! Але краще я вже тут посиджу, почекаю Інну Миколаївну, може вона і повернеться коли небудь. І про Максимчика треба мені її повідомити, вона ж і досі не знає нічого.
- Ну, як знаєте!.. - нещиро посміхнулася Лариса Миколаївна, бо поведінка Попелюшки починала її дратувати, -
Може праві ви, і невісточка ваша невдовзі повернеться. А я піду, бо час вже обід готувати. До мене ж сьогодні дочка із чоловіком завітають — треба пригостити їх, неодмінно.
Лариса Миколаївна підійшла до своїх дверей, відімкнула їх і за мить вже зникла за ними.
- Ото добре, як ключі маєш! - із сумом подумала Попелюшка, - А як ні, то кепсько, дуже вже кепсько, та нічого не вдієш. Треба чекати.
І вона чекала годину і дві. Та невістка Інна так і не з'явилася. Цементні сходинки були холодні і через деякий час стару почав бити дріж. Вона підвелась, постояла трішки, а потім знову всілась, бо безсилі старі ноги відмовлялись тримати тіло. У під'їзді панувала майже суцільна тиша, яка порушивалась тільки зрідка гуркотінням ліфта і голосами сусідів, що повертались до своїх домівок. Вона задрімала трішечки, і вже бачила, як щось світле і радісне починає мерехтіти перед очима, та раптом пробудилась від різкого дитячого крику, а точніше вереску:
- Мамо! Мамо! Поглянь та хуткіше! Тут бабці якійсь зовсім погано!
Злригнувшись, вона розплющила очі і побачила просто перед собою рум'яне личко шости чи семирічного хлопчика, що вп'явся в неї поглядом блакитних широко розчинених очей. А вже за мить і мати його наблизилась, молода струнка жінка у джинсах, потертих за останньою модою аж до дірок і білій футболці з великими іноземними написами на грудях.
Разом із сином вона спускалася по сходах, бо після того, як застрягла у ліфті і просиділа у ньому в суцільній темряві кілька грдин, і близько не підходила до підступного апарату. Жінка обережно відсунула гіперактивного синочка і запитала у Попелюшки:
Шановна, вам погано, може швидку викликати?
- Ні, ні, ні! - хрипко скрикнула стара підхоплюючись, - просто я невістку чекаю і задрімала трохи. Все у порядку зі мною, все у порядку.
- Це добре, що із вами все у порядку, - всміхнулась жінка, - а чому ви невістку свою на сходах стрічаєте а не у кваптирі?
- Та так треба мені, так треба — вибухнула з неочікуваною для самої себе люттю Попелюшка, - Ви йшли собі, і йдіть далі, а мене не чіпайте. Не чіпайте! Не до вас мені зараз!
Жінка на грубощі старою нічого не відповіла, а узяла свого синочка улюбленця за ручку і повела по сходинках униз, думаючи дорогою:
- Яка невдячність, яка нечемність. Ох, ну і дістали мене ці старі! Ну свої, мати і свекров, це неминуче, якось втримуюсь, а ось чужі, як наприклад ця божевільна бабця у непистойному для її віку коротенькому вкрай замизганому і брудному халаті, це вже занадто. Хай вмирають негідники, хай головами б'ються — і не наближусь до них на гарматний постріл.
Давно вже вщухли кроки молодої матері і її верескливого синочка, а Попелюшка все ще стояла, важко дихаючи у розпачі:
- Ну, що їм усім потрібно від мене? Помовчали б краще. Та ні, дзижчать навколо, мов ті настирні помойні мухи, і нікуди від них не дінешся, .. а до речі, чому ні, ось підіймусь на останній поверх і ще трохи вище аж до замкнених дверей горища і перечекаю у спокої і тиші час до тих пір поки невістка Інна повернеться і, хоч із лайками, та все ж пустить мене до квартири, де я зігрюсь, хоч трішечки. А до своїх дверей тільки іноді на ліфті спускатися буду.
Як задумала так і зробила. Біля дверей горища було тихо і затишно. І навіть поталанило їй трішки, бо дістала із кинутого людьми різного мотлоху сідіння від поламаного стільця, і всілася на нього. Так було значно м'якше та і тепліше, хоча вітерець, що дув із вибитої шибки все ж неабияк дошкуляв їй. Та вона наказала собі не звертати на такий дріб'язок ані найменшої уваги. Спливав час підступав вечір, вже давно було треба йти до дитсадка за Мишком, та стара повністю забула про молодшого онука, та треба сказати і про старшого не дуже часто згадувала. Вона сиділа на верхній сходинці, підклавши під себе м'яке сидіння і раз за разом поринала у сон. Іноді навіть і дуже глибокий.
А події тим часом розгорталися своїм звичаєм і без її хоча б найменшої участі.
Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте:
Переглянули твір - 1506 чол.
у Вас # закладок
Автору за твір:
Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 0
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
