Коментувати також можна з та

Сб, 27.04.2024, 00:19
Меню сайту
Категорії каталогу
Проза [1019]
Прозові твори друкуються тільки тут
Відеовірші [133]
Аудіовірші [49]
Українцям [2669]
Вірш-пісня [542]
Вірші про Україну [1478]
Вірші про рідний край [806]
Вірші про мову [213]
Збірки поезії, поеми [112]
Абетка [22]
Акровірш [31]
Байка [106]
Загадки [15]
Верлібр [144]
Елегія [51]
Історичні вірші [289]
Вірш-усмішка [997]
Вірші про сім'ю [402]
Вірші про рідню [152]
Вірші про жінок [661]
Вірші про чоловіків [110]
Вірші про військових, армію [210]
Вірші про Перемогу, війну [410]
Вірші про кохання [3366]
Вірші про друзів [713]
Вірш-казка [132]
Казка (проза) [29]
Проза для та про дітей [19]
Вірші для дітей [333]
Вірші про дитинство [321]
Вірші про навчання [58]
Вірші про професію [82]
Вірші про eмiгрантів [147]
Вірші в перекладі [705]
Вірші про свята [203]
Вірші про спорт [18]
Вірші про природу [1218]
Вірш-тост, вірш-привітання [114]
Для мене поезія - це [191]
Поети [272]
Поетична майстерня [51]
Оповідання, про поетів, творчість [24]
Релігія [290]
Щастя - ... [597]
Жінка - ... [260]
Життя... [4423]
Філософам [1294]
Громадянину [865]
Метафізика [154]
Опитування для Вас:
Де Ви проживаєте?
Всего ответов: 974

ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Твори за тематикою категорії та розділи української поезії, українська проза Проза
 

ОЖИЛИЙ ТРУП ГРОМАДЯНИНА... 2

- Так, так! – продовжив я розпочату гру, - це я! Ласочко ти моя! Не лякайся, лихого нічого у серці не тримаю – просто скучив за тобою, це по-перше, А по-друге, турбота про синочка нашого з голови не йде. Тяжко йому у тюрмі сидіти. Як же ти не уследіла за ним, не устерегла його?
Старенька трохи підійнялась на локті та й прийнялася обшукувати очима тьмяно освітлену кімнату. Проте найменьшого остраху в очах у неї не було, а лише дитячий подив і радість. Помітивши це, я промовив якамога м'якше:
- Не шукай мене очима, Машуню! Не прийшов іще тому час, бо настане він тільки після твоєї смерті, а вона ще далека від тебе.
- Василь, Василь, - белькотіла старенька, - та ти ж хоча б то присів, та відпочив з дороги, а ще краще – лягай – я тобі подушку повище покладу, як ти полюбляєш!
- Не турбуйся! – відказав я їй, остаточно затвердившись у ролі її померлого чоловіка, - часу у нас обмаль, а справа вже надто серйозна, і невідкладна!
Розмова довга у нас вийшла і не завжди зв'язна, але свого я досяг – старенька піде на побачення із сином, а я послідую за нею. Коли ж побачення закінчиться разом із сином потраплю до його камери, з’ясую чим йому можна допомлгти, а головне вмовлю його не обтяжувати своє і без того скрутне становище. Трохи пізніше я запитав у старенької, як в неї із грошима, і з'ясувавши, що кепсько, вказав їй затишне містечко у дворі, де вранці вона зможе узяти гроші, щоб мати змогу зібрату передачу, та не абияку, а складену із того найсмачнішого, що улюбленому синочокові її до смаку.
Найважчим було піти від неї – Вона ні у якому разі не погоджувалася розлучатися із-зі мною. По щоках її текли сльози. Я чомусь згадав свою давно вже померлу мати і почав утішати її. Наближався світанок, коли я нарешті вмовив її лягти, заплющити очі і думати тільке про все добре. Впевнившись, що вона заснула я висковзнув через той же димохід і попрямував до свого давно вже залишеного без турботи тіла. Ніч було холодна, тіло нічим не вкрите, а тому страшено охололо Але я все ж піднявся, узяв переданні моїм корешем гроші і поклав їїх в обумовленому із старенькою місці.. Цілий день після цього я чхав, а навечір заболіло і горло. Довелося наковтатися пігулок і добре пропотіти перед сном. Хворіти мені було ніколи.
Через день я знов відвідав стареньку і узнав про день побачення. Довго на цей раз не затримувався , послався на невідкладні загробні справи та й відбув. Вона ані трохи не боялася мене і вважала цілком природним для батька прийти на допомогу улюбленій дтині хоча б із того світу.
Владнавши справи із старенькою, я зайнявся пошуком пристановища для свого тіла на час побачення мого клієнта із матір'ю і на подальшу бесіду із ним у камері. Залишати своє тіло у співмешканки , до якої переїхав після розлучення, я не наважувався, бо ніколи не відкривав їй потаємний бік своєї натури. А не знаючи цього і виявивши моє тіло нерухомим і холодним. Вона, вона цілком ймовірно б викликала швидку допомогу, і тоді мене точнісенько відвезли б до моргу
Залишати своє тіло у автівці серед біла дня майже у центрі міста теж було небепечно. Я замислився і зрозумів, що існує лише один дієвий вихід – відшукати квартиру якамога ближче від тюрми, бо відлітати від свого тіла на великі відстані мені завжди було боязко. Поміркувавши трохи, я вирішив, що найкращим притулком для мого тіла мала б бути квартира одного мого приятеля, що мешкав у літерному будинку напроти приміщення управління Південної залізниці. Знав я цього приятеля не дуже, щоб добре, але він завжди непогано до мене ставився. Більш за все на світі він жінок любив, і тому умовити його надати своє приміщення для зустрічі із классною чувіхою, як він за старою звичкою звик називати принадних жінок було зовсім не важко. Останні роки він жив із якоюсь бухгалтершою, яка його утримувала і повністю обслуговувала за те що мешкала у його квартирі, бо своєї у неї зроду не було, а була прописана десь у гуртожитку. Але кінець кінцем і її твердолобу і безхатню достали, як то кажуть, нескінчені дзвінки із загадковим мовчанням і сопінням у трубці, а також рознайманітніші предмети жіночого туалету, які її хахаль із подружками під час відсутності співмешканки розшвирювали по усій квартирі, поринаючи у бурхливі любовні ігрища. І вона залишила його. Тому у той час – я про це точно знав – він мешкав один.
А як так, то прикупивши пляшку одеської «Десни» я завітав до нього надвечір. Мені, а ще більше пляшці він зрадів, бо з грошей в нього мабуть не було вже й і копічини. Ми випили і я приступив до справи
- Слухай, виручай! Як лруга, прошу! Зникни куди- небудь із своєї квартири на вечір, а ще краще і на ніч. Така чувіха підвернулася, а привести нікуди! Ось поглянь! – і я вийняв фотку своєї двоюрідної племінниці, личко якої затьмарювало начисто мордуленції усіх кінодив разом узятих.
Він так і впивсь поглядом у фотку. Далеко не усякий голодний собака з таким же запалом впивається іклами в солодку цукрову, як то кажуть, кістку Від хвилювання у нього навіть голос зник напочатку. Він довго масирував горло, перш ніж йому вдалося щось вимовимти:
- Ну і відхопив! Ну і везуха тобі! А мені із бабами щось не таланить останнім часом. Ось зайшов учора до Люськи, а їй, виявляється, вчора у ресторані от такий фінгал під правим оком підбили, щоку роздряпали і ніздрю розірвали. Вони, теперешні баби, завзятіше нас, мужиків, б'ються, якщо уп'ються, як то кажуть, у стельку. І не розуміє стерва, що мені на її заклеїну харю і дивитися тошно, так і лізе із поцілунками – ледь утік.
- Ну, так як? - Продовжував я наполягати, - зникнеш? Адже це лише на одну нічку.
- Ну, звичайно! – зробив він широкий жест третячою від вічних бухаловок рукою. Для тебе, а головне, для такої чувіхи, моя квртира завжди у твоєму розпорядженні. А я кудись, як то кажуть, закачусь, Ну, хоча б і до Танюхи! Страхітлива, як вже правду казати, але цілується – вищий класс – люблю її за це. І навіть не думай поспішати, раніш ранку не повернуся, а ще вирігідніше, що не раніше обіду, у Танюхи ж спальна арабська, ліжко, мов той пух – відісплюся вже нарешті! А до тебе лише одне прохання: познайом!
- - Відбити хочеш?
- Я у тебе? Ображаєш, друзів я не зраджую, це святее!
- А ти вже не зарікайсь надто! Ти ж мене добре знаєш – на баб, як то кажуть, не дуже вже і падкий, а тут голову втратив – повністю. І головне – марно все це. Вона ж до свого чоловіка-капітана у Балогоє відізжає. А я так до неї звик, що без неї, хоч у зашморг. Ні, вже краще так, як ти, що-небудь попростіше та поближче! Ти молодець, я навіть заздрю тобі, вмієшь улаштовуватися у житті. Та хіба мені із тобою у цій справі тягатися. Ти ж професіонал, а я лише жалюгідний аматор.
Лестощі завжди діяли на нього благотворно – він поблажливо поплескав мене по плечу- вчись мов – і витяг із шухляди письмового столу зв'язку ключей. Після такого широкого жесту я буквально розсипався у подяках. Ми допили пляшку «Десни», і я пішов від нього у веселому піднесеному настрої, а він ще довго дивився мені услід і хитав, колись красивою, а тепер, облітаючою, як осінній сад, головою, і гучно позіхав:
-Є-ф-ф-х! І таланить же деяким!
І ось нарешті настав день побачення. До вокзалу я дістався на метро. Походив трохи по площі, помилувався на засмаглих дівчат, що прибули із півдня, обігнув будинок управління Південою залізницею і вийшов до кругу трамваїв. Піднявсь по сходинках до мосту і звідти окреслив майбутній маршрут своєї душі – будьяку справу я звик ретельно готувати. Потім вздов будинку управління , але вже з іншого боку, дійшов до перехрестя вулиць, перейшов трамвайну колію і опинився на вулиці Карла Маркса, біля того самого літерного будинку, куди мені було і потрібно. Поруч із під воріттям, крізь яке я мав пройти був мій улюблений гастроном. Ось я і увійшов до нього. Купив пляшку шампанського у відділі вин, а у кондитерському взяв кілька тістечок, плитку шоколаду «Захоплення», у овочевому кілька апельсинів. Скинувши усе це у кульок, я за декілька хвилин дістався квартири, або хати, як називав її мій приятель. Хозяїна вдома вже звичайно не було. Мене навіть трохи зворушила його турбота: квартиру було приведено до ладу. На велике шлюбне ліжко він, не пожалкувавши накинув квітчасте нове покривало. Мій приятель був, хоча як то кажуть, шебуршний, але зовсім непоганий чоловік.
Поблукав по кімнатам, подививсь на годинник – до побачення залишалося ледь більш ніж дві години. За цей час я повинен був провести деякі відволікаючі маневри, щоб повернувшись несподівано, що було цілком ймовірно мій приятель дійсно повірив, що я був тут із жінкою і втомився так що сплю тепер, як то кажуть, без задніх ніг. Неякі його зайві сумніви були мені зовсім непотрібні.
Із серванту я дістав два фужери і кілька тарілок. На тарілки розклав тістечка і апельсіни. Потім відкоркував пляшку із шампанським і розлив вино по фужерах. Один випив повністю, інший тільки до половини Лишки вилив у раковіну. Відкусив по черзі від кожного тістечка., почистив парочку апельсинів і розподілив їх на часточки, кілька часточок з’їв. Розгорнув плитку шоколаду, кілька квадратиків сунув до рота, лишки загорнув у сріблясту фольгу. Для більшої переконливості вийняв з кишені губну помаду, яку вранці поцупив з тумбочки своєї співмешканки, і ледь торкнувся краю одного з фужерів. Уважно роздивився результати своїх дій. Дійсно можна було подумати , що за цим столом сиділи чоловік і жінка, перед тим як поринути у любовні пестощі. Тепер треба було залишити сліди самих цих любовних пестощів. Для цього я розстелив ліжко, зняв з себе верхній одяг і почав відтворювати на простинях і подушках, ілюзію, ніби то бурхливих любовних сцен. При цьому я не двічи і не тричі використовував помаду. Покінчивши з усім цим комуфляжом, я ліг на спину розслабився і деякий час перебував у повному спокої , відключивши себе від усього, і навіть кілька хвилин подрімав.
Відчувши надзвичайну легкість, я впевнив себе, що усе буде добре, як і завжди у подібних випадках.А як так, годі гаяти час, треба ставати до справи. Я підхопився із ліжка, відчинив кватирку, путім зійшов до туалету і спорожнив шлунок, бо добре знав, що у відсутності душі тіло не повинно відчувати аніяких незручностей, це йому шкодить. Відчувши полегшення всередені, знову улігся під білу накрохмалену , але вже неабияк скуйовджену і забруднену помадою простиню, перевернувся на живіт, широко розкинув руки і ноги, глибоко і повільно зітхнув і приготувався до залишення свого тіла. Гей, де там наше не пропадало. Напружився і вже за мить був не всередені, а зовні. Вилетівши з кімнати через відчинену кватирку, огледівся. Полишати тіло вдень для мене було незвично. І тепер я із хвилюванням вдивлявся в гамінкі юрбища людей, що вирували піді мною. З усіх боків до перехрестків неслися потоки автівок, щоб постоявши трохи при червонному світлі, зриватися і знову мчати на зелене. До перонів під’їзжали і від’їзжали зелені потяги, довгі і гнучкі, мов садові гусениці. Усе це неабияк розважало мене на шляху до тюрми.
Старенька вже очикувала на мене в умовленому місці. Я обволікся круг неї і дзвінко чмокнув її у дряблу морщаву щочку:
- Добридень, Машуню, добридень, люба моя! Чи не спізнився?
- Ні, Василю, ні! – широко посміхнулась старенька усіма вставними металевими зубами, - я й сама тільки, тільки!
- Ну, і добренько! А тепер поквапимся до синочка нашого, бо вже й зачекався він нас мабуть! – ласкаво, але с деяким натиском, характерним для справжнього голови родини, запропонував він.
Старенька захитала головою, забелькотіла щось незрозуміле, але радісне і спрямувала свої тремтячі ноги у старих стоптаних туфлях у напрямку казенного дому.
Я постарався, якамога щільніше обволіктися вкруг тіла старенької, бо коли моя душа поза тілом, вона ретельно уникає приміщень, де багато дверей, адже вони завжди можуть раптово захлопнутися, і тоді душа опиниться аби щільно затиснутою, або ще гірше – поділеною на дві частини. Хоча таке не траплялося зі мною ані разу, але сама можливість завжди жахає мене. А де ще знайдеться таке місце, як не у тюрмі, де усі тільки тим і займаються, що відчиняють і зачиняють двери, і при цьому занадто вже різко. Обволікшись вкруг тіла старенької і якамога щільніше притулившися до нього, моя душа почувала себе затишно і безтурботно, наче плід в утробі матері.
Під час побачення старенької із сином я тихенько куняв . Слухати, про що вони розмовлють було ніяково, за моїм спостереженням також ніяково почував себе і молоденький наглядач, що за службовим обов'язком був присутній при цьому. Я лише ретельно рогледів дорученого мені клієнта. Високий на зріст і кремезний чоловік років сорока, з чорнявим волоссям, до якого вже торкнулась сивина. Очі великі, темні, виразно окреслені широкі брова, ніс прямий – все у його зовнішності було , як треба, лише один тільки рот підвів його – ну, не рот, а справжня розмазня – безформений, слащавий і безвольний. Говорив він хрипко і якось відривчасто, оглядаючись раз за разом на всі боки, хоч ніхто за ним і не спостерігав.
Коли побачення скінчилося, я від матусі перйшов до синочка, і нас разом під конвоєм відвели до камери. Камера булла розрахована чоловік на двадцять, але перебувало у ній не більш восьми чоловіків. Всі вони про щось ліниво і повільно розмовляли. На появу сокамерника, що повернувся, ніхто практично не прореагував, що явно було мені на руку.
Перш, ніж підступитися до справи, я ще раз прокрутив у голові домашнє заготівки.. Постати перед дружиною померлим чоловіком не так вже взагалі і складно. Такі випадки в усіх на слуху і багато хто їм вірить, тим більше, що старенька не обтяжена освітою, а тому забобонна і довірлива. А ось син із двома дипломами і кандидатською дісертацією з економіки далеко не такий вже простий об'єкт - тут потрібний особливий ключик. Підбирав його я довго і ретельно. Під час першого візиту до старенької я уважно вивчив фотографії на стіні.. На одній з них я побачив бравого червоноармійця із службовим собакою, німецько овчаркою – таких за звичай використовують для охорони, так званих зеків, а на другій побачив низького на зріс чоловічка у тілогрійці, із зовсім вже коротким волоссям. Його обличчя було дуже вже схоже на обличчя самої старенької, матері мого клієнта. Із цього я зробив висновок, що мабуть він був її братом. І нарешті я побачив фотографію, де червоноармієць і чоловічок, що був на першій фотографії у телогрійці, зняті разом. Тільки тепер вони обидва у звичайних цивільних костюмах і із звичайними на той час зачісками – полубокс. Роздививсь я також і інші фотографії. На них був мій клієнт в різні періоди свого зростання та його батьки у різних фазах свого старіння. Один тільки чоловічок із коротким волоссям на них вже не був присутній. У чому ж справа?
За довідками я звернувся до свого роботодавця – кореша. Він повідомив мене, що червоноармієць – це батько мого клієнта. Уродженець села на Білгорощині, він був призваний до армії за три роки до початку війни. Служив у розвідці. В сорок третьому році після тяжкого відкритого переламу його перевели до військ НКВС і до початку п'ятидесятих, тобто до виходу у відставку, він охороняв зеків в одному із північних таборів. Після демобілізації оселився у Харкові. Дружиною собі обрав сільську дівчину на двадцять років молодшу за себе. Побудував дім на Павлівці, де десь через рік і народився мій клієнт. Довгі роки відставник НКВС-іст працював в охороні різних заводів. Вмер вісім років тому. Батьком був турботливим, але суворим. Суворим був здебільшого мабуть з того, що старший брат його дружини вор у законі, фактично усе своє життя крім коротких перепочинків на волі, провів в ув'язненні. І тому старий НКВС-іст побоювався того, щоб погана спадковість не передалася і його синові. А тому завжди слідкував, де буває йог осин, із ким товаришує, і, якщо відчував щось неладне, накладав на усе найсуворішу заборону. Та син нічим поганим себе не заплямував, в усякому разі на початку. Закінчив школу із срібною медаллю, потім ХАІ із червоним дипломом, працював на деяких великих обороних підприємствах, пізніше захопився економікою. Заочно закінчив у Москві інститут імені Плеханоа, потім у Київі захистив кандидатську дисертацію в галузі економіки. В подальшому працював у Київі, Москві, не завжди на найпомітніших, але на достатньо відповідальних посадах. . Але кінець кінцем три роки тому він комусь, мабуть із дуже поважних, таки не догодив. Прийшлося повертатися до Харкова. Тут він незабаром очолив один з найперших кооперативів, що з часом перетворився на сучасне потужне пілриємство, і ось тепер такий жалюгідний фінал – слідство, суд і чималий строк ув’язнення попереду за достатньо серйозним звинуваченням. Сама справа обходила мене стороною, і в її сутність я особливо і не занурівався, тим більше, що і мій работодавець, корєш, аж ніяк не палав бажанням посвятити мене в усі її подробиці. Я повинен був зосередитися на доволі вузькому напрямку, а саме примусити клієнта давати під час слідства і суду свідчення на користь мого роботодавця, корєша. Для цього я і виріщив скористатися авторітетом померлого батька. Які ж я зробив висновки із усього того, що дізнався? Без сумнівів, батько користувався авторітетом у родині. Звичка до до слухняності, що виробилась ще у ранньому дитинстві, якщо вона не з-під палки, зберігається на усе життя. Побоювання батька в якійсь мірі таки виправдились, і сину повинно бути ніяково перед суворим і чесним батьком. А том батько і має повне право на повчання. Ось цим я і вирішив скористатися на користь свого роботодавця, корєша, і, як я сам бажав в той час, і на користь самого клієнта. В чомусь я був правий, у чомусь помилявся, але давайте усе послідовно, крок за кроком.
Отже – найважче і найважливіше – це початок розмови, як ввести її в те русло, щоб син, вихований в радянський атеістичний час всеж-таки повірив у прибуття батька із загробного світу.
Перш за все треба було дізнатися, як батько називав сина у ранньому дитинстві, які такі характерні слова і інтонації використовував при цьому, і звісно потрібно бути у курсі родинних потаємних реліквій.
Старенька виявилася достатньо балакуча, а головне пам'ятуща. Крім того, багато у чому допоміг і мій роботодавець, корєш. Сценарій було складено. Залишалося його тільки зіграти.
- Колюнчику! – звернувся я до свого клієнта із злегка хрипкуватими, але доволі різкими інтонаціями у голосі. Саме так, за словами старенької, і говорив померлий.


 

Додав: вершник (26.03.2016) | Автор: © Юрій Іванов
 
Розміщено на сторінці: Проза

Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте:

Переглянули твір - 1521 чол.
 
  
  у Вас # закладок

Автору за твір:

 



Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 0


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ComForm">
avatar


ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")
leskiv: Дякую за коментар. Вони не дурні, їх так "оболванила" їхня рашистська пропаганда,що витверезити їх можна лише з допомогою зброї. Інакше не зрозуміють, не дійде. Це як у фашистській Німеччині

kraynyuk46: Так і є, пані Таміло. " В СВО я защищал Родину бурятов" **




     


Форма входуу
Логін:
Пароль:
ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ:
    Сайт: uid.me/vagonta
    Facebook,
    Instagram,
    Viber: 0680839579
    E-mail: vagonta@gmail.com


НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz