- Колюнчику! – звернувся я до свого клієнта із злегка хрипкуватими, але доволі різкими інтонаціями у голосі. Саме так, за словами старенької, і говорив померлий.
Підслідствений від несподіваності здригнувся, його безвольний рот розтягнувся в якійсь подобі жалісної посмішки.
- Що ти вчудив безсоромнику, і як із цим тепер бути? - закинув я іще одну наживку.
Підслідствіний завмер, плечі йогой його зсутулились, він перебував у явному збентеженні. Я зрозумів – справа потроху просувається таки і зробив наступний третій хід:
- Мабуть не я правий був, а батько мій рідний, що віжками мене драв, немов ту сидорову козу – за кожну промашку.
Я замовк. Тепер треба було очикувати реакції у відповідь. Улюблені слова батька я дізнався від старенької, а розмову про те драти чи не драти синів підслідствіний не раз обговорював із моїм работодавцем, корєшом, при чому кожен із сперічальників завжди посилався на свого батька. І ось нарешті плотину прорвало:
- Батьку! – ледь чутно прошепотів мій клієнт, із острахом озираючись на своїх співкамерників.
- Не бійся, Колюнчику, не бійся! – підбадьорив я його – моїх слів ніхто крім тебе не почує, адже я померлий. А щоб товариші твої по ув'язненню тебе не почули, ти тільки у думках, як то кажуть, про себе, розмовляй.
- Чорт!, У-у-у, чорт! Перелякано забелькотів клієнт, - тільки цього мені ще не висточало, з пантилику з'їхав. певно з усіх цих справ.
- А ти чорта не поминай, - вплутався я, - у справах людей він помічник кепський! Тільки про бога думай, в нім твоя надія!
- А все одно – зітхнув син, - немає у мене спільників ні на землі, ні на небесах!
- Гонористий ти став вже занадто, синку, розмовляти із тобою несила мені, а ти хоча б то трохи поваги до померлого мав! Скільки усього подолати мені довелось із загробних світів до тебе добираючись, і все для того, щоб допомогти тобі, а ти так зустрічаєш батька свого рідного?.
- Вимовивши цю довгу фразу, я застиг в очикуванні – ось зараз буде чи пан, чи пропав! Та безвольний рот не обманув мене, усе вийшло так, як я заздалегідь прорахував.
- Та годі, не гарячкуй, батку – видавив із себе клієнт – сам знаєш, як мені тут. Вже стільки днів сам на сам із усім світом. І вся надія тільки на себе!
- А я для того і прийшов, щоб ти не був самотнім, - сказав я поблажливо, а перш ніж до тебе завітати, я завітав до матері твоєї. Буде нагода, ти у неї сам розпитай. А ще маю намір із товаришами своїми і начальниками колишніми порадитися, вони, хоча усі вже на пенсіїї, та гадаю ще можуть дати якусь корисну пораду і тим самим допомогти.
Крига зрушила з місця – син ухопився за соломинку, що простягнув батько, бо іншої у нього не було. З усіх боків він обкладений, мов звір у лігві під час полювання.
Батьку! – почулося ледь чутно, - розумом не вірю, а сердцем таки відчуваю тебе. Ну, як ти вже до мене прийшов, то й пропоную тобі разом в усьому і розібратися. Перед законом я точно завинив. Але по великому рахунку – я правий! Закосніло життя наше – не продихнути! Усе по вказівці, усе лише для звіту, а там хоч і трава не рости! В усьому світі ніхто так вже не живе – навіть китайці. А ми живемо, і тому бідніші за церковних крис, бо справжніх грошей за нашу працю немаленьку ніхто нам не сплачує. Все уходить до спільного казану та й розпорошується. А на що, куди – невідомо.
- Стій, стій! Перервав його я, - не суди і не судимий будеш! Не про те твої думки, синку! Перш, ніж звинувачувати інших, розберись спочатку у собі. Що ніяково? Адже закони ти порушував, як хотів, так через них і переступав, гроші державні не за цільовим призначенням використовував, Сировину поцуплену для своїх потреб переробляв, Товар за кордон по підробленим документам переправляв, двойною бухгалтерією очі замулював та й ще багато чого забороненного робив. Мені, старому, вже у слабкій пам'яті і не втримати. Ні, не дарма усе своє життя побоювався я за тебе. Певно, пристрасть до крадіжок в тебе всеж успадкована. Дядько твій Лєксєй, із таборів ніколи надовго не виходив, місяць чи другий з рідними побуде і знову під суд! І це все при тому, що вдача в нього золота булла – не образить, не зачепить нікого, а вічливий шановливий який! Е-е-ех1 А ось руки завжди свербіли, де б чого поцупити, за що і отримував сповна! Не знаю, чи пам'ятаєш ти, а я ось цупко у пам'яті тримаю, як ти у півтора рочки з чужим совочком і чужою пасочкою з прогулянки додому прийшов. Марія, мати твоя, захищати тебе, мов нерозумний ще, а я ледь втримався, щоб не всипати тобі, і можливо даремно між іншим, але за шкірку все ж тебе ухопив і до пісочниці притяг таки. Мамочки діточок сміялися, а я все питав, у кого мій синочок, що поцупив, і знайшов і примусив тебе повернути. Не пам'ятаєш?
Син заперечливо похитав головою, а я, витримавши необхідну паузу, продовжив:
- А ось це ти вже не можеш не пам’ятати, бо вже до другого класу ходив. Прийшов ти одного разу з вулиці і відразу до себе забіг, навіть взуття не скинувши. Я зрозумів – справа нечиста – і за тобою. Заходжу до кімнати, а ти під диван щось заштовхуєш. Побачив мене – і сполотнів увесь. А я, як закричу: - ану, витягай назад – та показуй! А ти від страху рачки по підлозі до дверей, немов те звірятко, поповз. Вже й не знаю, як тоді тільки й втримався – і не всипав тобі по перше число. А мабуть треба було для повчання, а тепер вже запізно. Ну. добре! Поліз я сам під той диван і витяг приймач транзисторний – «Океан» - у дерев'яному корпуску – і не дешевий – дев’яносто карбованців коштував – мені за місяць чергувань стільки не сплачували. – Де узяв?!- кричу, а самого аж колотить. Та ти негідник вже зрозумів, що битий не будеш і відповідаєш навіть дуже спокійно: та забув хтось біля Соснової гірки у траві.
Я, зрозуміло, не вірю: - Як це могли таку коштовну річ у траві забути! А ти навіть із усмішкою: - Тверезі б не змогли, а ось п’яні, виявились цілком на таке здатні. Вони ше й пляшки позалишали, ми з хлопцями їх поздавали та мороззиво собі понакупляли, а приймач я угледів – він мій!
Пам'ятаєш, як я тебе по усій Павловці водив, а мати бігла слідом і просила не ганьбити, тільки я жорсткий тоді був – поки не знайдемо додому не повернемось Кілька разів нас обманювали, що приймач іхній, тільки я на слово нікому не вірив, прикмети випитував. До ночі ходили, ти вже і плакати був несилий – голос втратив. Нарешті знайшли – дружина чоловіка п’яничку підняла, а той лико не в’яже. Я трусанув його добряче, облив холодненькою водичкою – ось він хоть трішечки, а став на людину походити. І виявилось – його приймач – він вказав на дефект шкали і перепаяний новий транзистор – усе зійшлося. Я і наказав тебе повернути. Повернути то ти повернув тільки на мене після цього довго ще вовченням поглядав – усе про той приймач жалкував.
- А ось ти і не правий, батьку! – перервав син, - Не про приймач я жалкував, а сором за тебе мучив , і хлопці з мене насміхалися: - і до компанії своєї не брали: - у нього, мовляв, батько чокнутий – він раніше блатних охороняв у таборі і з глузду з'їхав. Ще й прізвиськом нагородили – легаш. Більш ніж рік із ним ходив. Ось що було, батьку, але за науку все одне дякую, хоча і не цупив я приймача того, а дійсно знайшов. Виріс і по-іншому до твоїх витівок відноситися став. Зрозумів їхній глибинний зміст і про дядька Алексія усе зрозумів. Тільки із дядьченого мені нічого не передалося – ти не дозволив.
- Та як же не передалося? - обурився я, - на мій погляд так дуже вже багато. Твій дядько дріб'язок усякий цупив, не завжди того поцупленого і на пляшку висточало, а ти у особливо великих у держави вкрав. За це у колишні часи вишка б тобі була зобезпечена однозначно! А ти – не перейдалося! Ще раз передражнив я недбалого сина і навіть сплюнув у серцях.
Мій клієнт, а тепер і ніби то мій син надовго замовчав, я теж, - удаючи, що не абияк розсердився на нього.
Пройшло якнайменше десять хвилин, перш, ніж я почув:
- Ось ти із Біблії цитуєш: не суди і не судимий будеш. А сам хіба не намагаєшся судити мене, хоча ні в чому так і не розібрався. Ось, як наприклад, із тим злочасним приймачем. Ну, по-перше, мене збираються судити зовсім не за те, що чуже брав, а за те, як іншим шлях вказав, як до успіху у будьякій фінансовій чи виробничій справі путь проторювати.. Ніколи і нічого до власної кишені не брав, а лише намагався хазяйнувати. А виявилось, що це злочин, бо не належно це мені було за посадою. А мій розум, ні знання мої нікого так не зацікавили.
Ну, як почали, то давай же розбиратися в усьому по порядку.Я довго шукав себе, перш ніж зрозумів, до чого душа тягнеться. У дитинстві про небо мріяв, тому і до ХАІ поступив, і хоч важкувато було, та червоний диплом таки одержав, Все тому, що впертий був - весь у тебе! Та ось після інституту дуже швидко зрозумів: гола техніка – це не моє. Мені значно цікавіше було із організацією праці розбиратися, обороти рахувати і таке інше. Тобто я побачив себе економістом, хоч і не за фахом, але за покликанням. І тому перевчився, хоча усі навкруги протии були: як це так – адже держава на тебе вже витратилася, а ти уникаєш працювати за фахом. Шукаєш де легше? Та я не звертав уваги і став економістом дипломованим. Мов на крилах літав, такі неосяжні обрії мені відкрилися. .Та невздовзі вже розпочалися мої біди, про існування яких, я наївний навіть не здогадувався. А почалося все із розуміння, що роботу, яку мені доручили, слід виконувати зовсім не так, як вказували мені керівники, бо за їхніми вказівками промисловість, а тобто і уся держава втрачала вже навіть великі кошти. Скільки разів я намагався довести, що правий. А я і був правий, адже усе розраховував, а ті, що були зверху, лише виконували недолугі і навіть злочинні вказівки ще вищих У перший раз, коли з таким зіткнувся, то спробував словами переконати, бо гадав, не розуміють дечого мої начапьники, а вони насправді все розуміли, та не бажали і боялися будьяких змін. І тому мене швидко, мов білу ворону, що до чорної зграї випадково потрапила, з неба на землю повернули, і наказали: повзай, якщо вціліти хочеш! Я і повзав деякий час, та знайшлися таки люди, що відправили мене до нового польоту. А був цей політ ніким не санкціонований, нелегальний. Я, батьку, зразкове підприємство побудував Я найякіснішу продукцію випускав – її і на питхатім заході гребли, як то кажуть, за милу душу. А головне – я почав людям за справжню роботу справжні гроші платити і вони, зрозумівши це, почали працювати ще краще. І ось тут я точно поспішив. Не можна було до людей, яких використовували лише, як бидло, ставитися з повагою, не можна їм було отримувати справжні грощі, адже ніхто навкруги їх не отримував. От з цього і почалося моє падіння. Занадто рано я заявив про ринок – у нашій державі його час ще не настав. Хоча і зміни у нас вже не за горами. А крім того я і необачливо дещо зробив. Відмивав, як то кажуть , злочинні гроші своїх нових роботодавців. Вони зароблені були ними на наркоті, та підробній горілці. А я особливої уваги на ці дрібниці не звертав, бо вважав гроші лише інструментом для досягнення високої мети, і не дуже переймався тим, звідки вони. Оот уяви тільки, що я музикант і створю музикальні шедеври. Яке значення для мене має звідки у мене той чи інший інструмент. Може його хтось колись вкрав, але навіть ще і того гірше – із-зза нього вбили когось. Для творця музики і для будьякого іншого творця не варто звертати увагу на такі дрібниці – головне полягає у тому, щоб він вправно і беспомилково відтворював функції убімовлені волєю творця. Зло – то було колись, а тепер інструмент навіть здобутий злочиним шляхом буде творити добро. Розумієш мене тепер, батьку?
- Сумнівно все це – похитав я головою, - не вірю у те, щоб зло, у якому б вигляді воно б не існувало, здатно було добро творити. А ти впевнеий, що твої нові роботодавці не використовують зароблені тобою гроші на нові, ще тяжчі, злочини? Тобто і ти не кращий за них. Напроти, вони чесніше, бо відверті із тобою були, і не запудрювали очі розмовами про різні високі матерії. А ти таємницю, що була довірена тобі , не уберіг, і вона стала відома усім. І ось результат – вляпався по самісенькі вуха сам і хочеш потягнути за собою людей, що довірилися тобі. А найстрашніше, я тобі як батько скажу, полягає у тому, що ти хочеш на суді відкрити усе, як було насправді, ніби то для того, щоб своїм наступника вірний шлях вказати. Та нічого вірного ти не скажеш і нічого доброго не діб'єшся. НЕ можна умови порушувати із людьми навіть заради найвисокішої мети. Бо невиконання умови – це зрада. Я багато років таких, як твій дядько Лексій охороняв. Ти знаєш дещо в їхніх принципах і правильне є. Наприклад, правило, знищувати зрадників. Бо зрадник, кого б він не зраджував, і чим би не прикривався при цьому із усіх злочинців найзлочиніший, тому що порушує умову, а без умови, будьякі люди, що зійшлися до купи існувати не можуть. Зрозумів?
- Батьку, - осяяний здогадом аж взревів син, - А чи не найняли тебе мої роботодавці, що за моєю спиною тепер ховаються, до себе на службу?
До такого я був готовий і тому відповів без усякого зволікання:
- Маєш рацію, Колюнчику! Звісно, що найняли. Відшукали у загробному світі і запитують: - А чи не хочеш ти на своєму єдинокровному синочку тридцять сребренників заробити? А я, не будучи дурнеем, відповідаю: А чому б і ні?
Ось вони мене мене для початку до твоєї матері, а потім вже і до тебе запустили. Усе дуже просто Тільки відповіси синку, нащо мені, померлому, ці тридцять сребренників Не знаєш? Ось і я не знаю!
Клієнт мій замислився. Він вже звикся з думкою, що я його померлий батко і розлучатися із нею йому було нестерпно важко. Але з іншого боку, він несилий був собі пояснити, яким чином можлива така розмова. Поступово він остаточно заплутався. Розпитувати щось у мене вже не було часу – адже вже давно перевершелись усі ліміти мого часу, на які душа здатна полишати тіло. Я попращавсь і наостаннє сказав йому: - Головне, Колюнчику, не гарячкуй, все ретельно виваж. А я тобі не нав'язуюсь Але всеж поміркуй про матір стареньку і хвору, про діточок, що полишаєш сиротами при живому батькові А порада мені тільки одна. Нашкодив, попався бери усе на себе. Люди оцінять і поважати тебе почнуть, і якщо не до тебе, то вже до найближчих твоїх по-доброму почнуть ставитися.
Проникав до тюрми важко, а висковзнув із неї легко і просто – через грати і намордник на вікні . Коли опинився на волі, роздивився, запам'ятав із якого вікна я вилетів, щоб наступного разу не плутатись і діяти напевно. Було вже давно пополуночі. Автівки, що край рідко проїздили унизу, засліпювали своїми фарами очі ще більш рідким у такий час перехожим. Вітер доносив здалеку втомлений і монотоний голос диспетчерши із сортувальної гірки:
- Кукушкін! Кукушкін! Та вгомонись ти вже Кукушкін! Знову зціпку на третю путь затягнув. Не барись, а жени на п'яту!
Що при цьому робив і казав цей Кукушкін, я не бачив і не чув, та раптом уявив собі миршавого, гостролицього чоловічка, що висунувсь з маневрового паровозика, і ретельно але марно вдивляється очима у ніч. Усі путі йому давно вже набридли, усіх диспечерш він усіма словами, куди треба відіслав, а тепер шукає потаємний куточок, де б можна було б приткнутися із цією злополучною зціпкою і поспати, а все інше нехай зачекає, аж до самісенького ранку. Але вже знову лунає вкрай настирливо і гучно:
- Кукушкін! Та ти що там, зовсім із звіхом? Ти нащо зціпку на шосту затягнув? Май хоч трішечки совісті – ти ж не один у мене!
-Що далі було? Не чув Вітер не доніс, а я вже підлітав до помешкання вокзалу. Білокам'яний красень, немов той храм! На високих сходинках кавказці, попиваючи пиво із пляшок і гортанно перегукуючись, стережуть якісь величезні пакунки. Небагаточисельні у цей час прибулі вишикувались у чергу на таксі. Двоє бравих міліціянтів волочуть по асфальту мляво повислого на їхніх могутніх плечах алкаша до дежурки. Дівчина і хлопець узявшись за руки проходжуються вздовж будинку почтамту.
Зробив коло пошани і повернув до літерного будинку. Увесь він окутий темрявою. Розпечене денним сонцем каміння не поспішало охолоджуватися. Був би у тілі, уесь би наскрізь пропотів. Та все це дрібнички. Останні метри і я у заповітного вікна. Просковзнути у тіло, розігріти його і спати, спати, спати! Але що за чорт?! Кватирку, яку я сам відчиняв, щільно закрита. Від несподіванки запанікував. Спочатку подумав навіть, що помилився. Відлетів від будинку, перелічив усі вікна – ні усе вірно, ні у чому не помилився. Що ж тоді? Хто відрізав від мене шлях повернення? Адже у квартирі не повинно ще бути нікого…звісно крім мого бідного захолонувшего від довгої нерухомості тіла. Зазирнув у вікно. Пильно вдивився. У кімнаті темно, але із коридору ледь пробивається світло. Більш докладно роздивитися не вдалось – заважали гардини у дрібну сіточку. Примусив себе заспокоїтися і добре поміркувати. Кінець кінцем кватирку міг зачинити і вітер. Як бути тоді? Чекати приятеля, але він може повернутися аж десь поближче до обіду! Від такої перспективи всередені моєї душі аж усе обірвалося. Та ні! Завжди і все треба робити, як то кажуть, до упору, і лише тоді підіймати руки угору. Невжеж улітку у всій квартирі відчинено лише одну квартирку? Але ж хозяїн пішов надовго, а на гостя, тобто на мене, не покладався. Ось і зачинив усі. Та всеж-таки! Треба перевірити ще й і під'їзд, хоча це вже зовсім неймовірно. Двері, коли, я полишав квартиру, точнісенько були зачинені, я ж сам перевіряв. Та кожна спроба може принести несподіваний успіх. І мої намагання виявилися недаремні. По-перше, двері у під'їзді були відчинені і підперті цеглиною. Я залетів до під'їзду, просковзнув понад сходами до заповітних дверей квартири мого приятеля і – О, диво! Вони виявились розчиненими навстіж. Влетів до коридору, а там світло. Під вішалкою стоять величезні мокасини мого приятеля, а його самого немає. Тоді я влетів до спальні, а він там. Стоїть, ледь похитучись над мом нерухомо застиглим тілом. У правій руці напівлитрова пляшка – вогнегасник із жужкою, у лівій очищений мною апельсин, який я залишив на столі для комуфляжу. Відіп’є ковток з горла, помугикає щось незрозуміле, але звернене до мого тіла. Я зрозумів, що у пиятиці він вже перейшов усі можливі межі і от-от брякнеться із усього маху на підлогу. Мені стало лячно за нього, але не меньш лячно було і за себе. Я миттю встрибнув до тіла. Воно так задубіло, що напочатку зовсім відмовлялося коритися мені, та пригримнув на нього і воно потихеньку почало оживати. Перше, що я зробив, коли зміг стати – це підхопити мого гостиного, але п'яного удризг господаря і дотягнути його до ліжка, де ще кілька хвилин тому покоїлося моє нерухоме тіло. Поклавши до ліжка приятеля я пішов до ванної і добряче намочив рушника. Я довго розтиров лоба і скроні своєму приятелеві. Кінець кінцем він розплющив очі. Обличчя було геть перекошене – я зрозумів, що його ось-ось виверне, як то кажуть, навиворіт. І дійсно – це трапилося, але на щастя не на ліжко, а на тьмяно поблискуючий у світлі торшеру старовинний дубовий паркет. Це привело його до тями. Погляд відразу зробився більш усвідомлений:
- Ти чому один?
Я сторопів, а він продовжував розпитувати: - Ви що не порозумілися?
- Та ні!
- Тоді що?
- Уїхала! – нарешті знайшовся я
- Куди? – в мить послідувало запитання.
- До Москви!
- Чому до Москви, адже чоловік її у Бологому?
- Ну, він надіслав учора вранці телеграмму, що чекає на неї у Москві. Я її і посадив до нічного потягу.
- А ти впевнений, що це чоловік?
- Впевнений!
- А як ні, і дурить вона тебе?
- Навіщо тоді приїздила?
- Щоб перевірити тебе і впевнитися, що ти у неї є – баби усі такі, їм хоч би де та хвостом покрутити!
- Вона не з тих!
- Ох, і глупота! Та скоро впевнишся, що я правий!
- А мені плювати, хто і у чому правий – побачив її і годі!
- Тільки побачив?
- Та звісно не тільки.
- Ось я теж гадаю, що не тільки. Ну, як все у вас?
-Він чекав подробиць, а я не скупивсь на них.
Він стогнав, завмирав від блаженства, а я підсипав до його палкої душі все більше гарячих жаринок:
- Тоді вона подивилася на мене і заридала:
- Ми вже більше не встигнемо, треба вже збиратися!
А я напруживсь, правда вже із останніх сил, і знову все закрутилося в колесі. Вона легенька, гнучка, руки, мой той вогонь, волосся розсипалося по обличчю. Вона здула його і стогне: Тебе, тебе хочу! Одного тебе!
Приятель-бабник припіднявсь на лікті: - Ну, і везуха привалила тобі! Така баба і із тобою!
- А що в мені поганого? – образився я.
- Та нічого. Тільки з такою красунєю уявити тебе ніяк не можу. Тут інший мужик потрібний.
- А їй інший і зовсім непотрібний Вона до мене вже втретє приїздила Зрозумів? У нас повна гармонія. Вона крихітна, на два сантиметри нижча за мене. А чоловік її масластий, схожий на тебе. Вона побоюється що колись уві сні розчавлить її, бо вже надто ручища і ножища в усі боки розкидає.
Він засмявся: - Ти і справді боєць, за це люблю тебе і поважаю. А мене із нею познайомиш?
- Та познайомлю при першій же нагоді!
- Я хоч погляну та порадію за тебе. А, ось у мене знову невезуха! Ми із Танькою тільки укачалися та закемарили, гадали, що до ранку, а тут і на тобі!
- Чоловік? – здогадався я.
Він лише хитнув головою.
- Ну і як же ви виверталися?
- Танька аніяк, бо дрихла, а я очі розплющую, дивлюсь, а на мене графинчик націлений. Ми іноді до нього із Танькою самограйчику наливаємо, щоб не так огидно пити було.
- Ну і вмазав він тобі? – запитав я
- Він мені? – призирливо процідив крізь жовті зуби мій приятель, - звісно, що ні. Це я тим самим графинчиком приклався до нього. Та мабуть не підрахував трохи, занадто вже сильно приклався – бо вирубився він, як автомат на підстанції Я злякався розштовхав Таньку, а та все ніяк не зрозуміє, чого мені від неї потрібно і з поцілунками лізе. Я тоді її по сусалам і до тями привів.
Вона, як побачила свого благовірного то й запричитала: - Навіщо ти його так? Він мене годував і тебе дурника теж.
Я образився і ходу. Зайшов до вокзалу – душа аж палає! Угледів хмирь мене і зрозумів: - напівлитроку візьмеш? – два п'ятдесят!
Я поліз до кишені, а та у мене тільки карбованець з кількома срібними монетками. Хмирь перерахував – гроші взяв , а пляшку напівлитровку – мені. І зрозуміло, що туфту підробну підсунув. Я із першого ковтка зрозумів, але вирішив все ж розпробувати.
- Ну і як?
- Та вирубатися почав і додому заспішив, хоча і з тобою уговір був. А все тому, що боявся, що коли впаду вщент обшмонають мене.
- Та чого ж лякатися було. Адже в тебе жодної копійчини вже не залишилося. .
- Ну і що, грошей не залишилося, зате годинник золотий.
- І він підсунув мені під самий ніс важкий тьмяно виблискуючий агрегат точно ще довоєнного зразку.
- Пам’ять про діда – святе – йому сам Хрущов перед війною ще вручав. Ну, та про що це я? А, згадав! Заходжу до під’їзду, а там Костян, мій давній друг по бухаловці, дихлфос на сходинках нюха.є Побачив мене, зрадів, дихлофос геть відкинув.
- Візми у долю, - каже – А в мене закусон сьогодні той, що треба – ковбаска домашняя з часником.
- Я йому: - Добре, неси.
Тому і двері відчиненими залишив, Та він до мене вже не повернувся, Вирубився у себе певно. Пійди та й зачини.
Я став, пішов і зачинив. Мене усього аж корьожило, так вже спати хотілося, але мені не давло спокою одне питання:
- А нащо ти кватирку у спальні зачинив, адже ж задуха!
- Він гидливо пойожився:
- Та тут один нічний метелик залетів, а мені ці метелеки огидні, та й боюся я їх. Метелика на вулицю вишпурнув, а кватирку зачинив, щоб інші не залетіли…
Ось така історія із моїм героїм. Звичайно, не вся, а тільки частка. Корєша він свого від тюрми врятував, бо вимусив такі клієнта дати потрібні показання. А ось корєш із моїм героєм так і не розплатився, бо як завжди був на мілі. І прийшлося моєму герою вести корєша до найдорощого ресторану і пригощати там його невідомо з яких таких радощів. Та це вже зовсім інша історія так званого ожилого трупа, від імені якого ведеться ця дивовижна розповідь. До побачення до нових зустричів, гадаю – вони не за горами.
Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте:
Переглянули твір - 1463 чол.
у Вас # закладок
Автору за твір:
Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 0
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
