Та рурка мовчала, мабуть налякана її емойійним сплеском. Замовкла і невістка Інна. Встановилася суцільна тиша. Минуло щонайменше, як п'ять хвилин, і тоді тільки рурка заговорила, мабуть той, хто був на зворотному боці нарешті прийшов до тями. Чоловічий голос із рурки лунав достатньо впевненно і чітко, але відчувалось, що належить він достатньо літній людині, бо дуже вже деренчливі нотки де-не-де проскакували у ньому.
І з цього приводу у невістки Інни навіть майнуло у голові:
- Та невже можливо, щоб чоловік такого поважного віку виявився злочинцем? А в тім чого у наш кримінальний час не буває! Та скоріш вже, скоріш викладай, чого бажаєш, які умови висуваєш.
Та голос у рурці не поспішав, а зосеридився на тому, чия ця квартира і кому належить. А з'ясувавши, нарешті запитав:
- А ви і справді — Інна Миколаївна?
- Та я це, я! Ну, що ви так тягнете — говоріть вже скоріше, які ваші умови! - аж вибухнула у нетерплячці невістка Інна.
Умови? - здивувався голос у рурці, - про які такі умови ви кажете, я щось не дуже розумію вас.
- Та що там розуміти! - вже зовсім у нестямі вигукнула невістка Інна, - Який ви викуп бажаєте! Не тягніть, ну, не тягніть! Мені і без цього кепсько.
Голос у рурці ще більш здивувався, та так, що аж захлинувся і почав кашляти, довго із надривом, і тільки відкашлявшись проронив хрипко:
- Аніякого викупу я з вас не вимогаю...
А якого біса тоді ви телефонуєте мені серед глибокої ночі? - прокричала невістка Інна у рурку.
- А тому, - аж з образою пролунав у рурці голос, - що хочу вас про дещо повідомити, а ви раз у раз перериваєте мене вигуками. Можете помовчати хоч хвилинку. Більше мені не знадобиться, і ви узнаєте про все... Гадаю, воно вам цікаве.
- Ну, якщо хвилинку, то згодна, але не довше. Ви чуєте мене — не довше. - погодилась невістка Інна.
Голос у рурці прокашлявся і почав викладати про все, що сталося в її родині за минулий день послідовно і докладно, а невістка Інна, все більш і більш заспокоючись, мовчала, та тільки раз у раз хитала налакованими кучерями у такт словам, із рурки. Так, новини кепські були, та настільки, що гірше вже й не мало бути. Але ж все вісвітлилося нарешті, і тому можна крок за кроком вирішувати проблеми. Із слів Петровича слідувало, що найбільш обізнаною у справі її Максимчука була міліція, тому і зателофонувала невістка Інна за відомим усім коротким номером. Звичайно черговий був зовсім ні у чому не обізнаний, але вказав до якого райвідділку потрібно звертатися. Звернулась. У райвідділку ж черговий, що ледь розтулив повіки після передранкового солодкого сну, довго вовтузився, доки дізнався, хто саме приїздив за викликом до потерпілого Максимчика, і потім продиктував невістці Інні домашній номер телефону старшого групи, що брала участь у справі її синочка. Невістка Інна, набравши номер, чекала і п'ять хвилин, і десять, та на зворотньому боці рурку ніхто так і не зняв. Тоді вона знову зателефонувала до райвідділку і перепитала номер, гадаючи, що вона або черговий у чомусь помилилися. Та помилки ніякої не було, номер було вказано вірно. Але і вдруге рурки у квартирі старшого групи так ніхто і не підняв. Невістка Інна замислилась на якусь мить і знову зателефонувала до райвідділку. На цей раз запросила вона вказати їй адресу старшого групи. Черговий погодився не відразу, та невістка Інна вміла не тільки тиснути на людей, але й продавлювати їхню волю до останього. І ось, записавши на клаптику паперу потрібну адресу, вона заказала таксі. Чекати довго не прийшлося. У такий час замовлень ніхто не робить, усі водії вільні. І ось невістка Інна вже мчить передсвітанковим містом, сидячи поруч із літнім водієм, а це було не дуже приємно, бо той увесь час курив якісь дешеві смердючі сигарети, мабуть для того, щоб не заснути за кермом. Від зауважень вона утримувалась, бо добре розуміла, що псувати відношення із такою потрібною на данну мить людиною не варто. І вона терпіла, раз у раз прикладаючи до маленького кирпатого носика надушеного носовичка. А їхати довелось довго, бо старший групи жив аж на протилежному боці великого міста. Мерехтіло світло ліхтарів, темніли на тлі вже світліючого неба будівлі, то справа то зліва заглядав у віконце місяць.
І ось нарешті автівка з'їхала з траси і заглибилась до масиву старих обшарпаних будинків. Саме десь тут і мешкав так необхідний їй старший групи. Поблукали трохи, і ось нарешті зупинились біля необхідного невістці Інні під'їзду. Вона, сунувши до рук водія кілька купонних кредиток і наказавши тому чекати так довго, скільки їй знадобиться, висковзнула із кабіни і, піднявшись по сходах , потягнула на себе обшарпані благенькі двері з ДСП, які зачиняли під'їзд, і ті із рипом розчинилися перед нею. Будинок був п'ятиповерховий і ліфту звичайно без ліфту. Прийшлося пішки вдиратися на четвертий поверх. І ось нарешті потрібні їй двері. Натисла на кнопку дзвонника, але того зазделегідь було вимкнуто. Прийшлося стукати рукою, а потім гупати ногою, але жодного навіть шурхоту із середени. Потім двері таки відчинилися, але не ті, у які вона так заповзято гупала, а сусідські, і з них висунулась закуйовжена жіноча голова:
- Що це ви разгрюкалися серед ночі? Мою донечку маленьку пробудили. Плаче тепер налякана.
Невістка Інна трохи знитилася та гупати не припиняла. Попри все їй потрібно було достукатися і дізнатися нарешті, де ж тепер перебуває її понівічений синочок. Жіноча голова висунулась ще далі і, різко підвищивши тон, вигукнула:
- Ану припиняйте гупати! Інакше свого підійму, він у мене з чергування, видасть вам по повній.
Прийшлося невістці Інні змінювати тактику. Повернувшись до жіночої голови, вона заворкувала лагідно:
- Перепрошую, я винна перед вами і вашою донечкою, але ж що мені робити...
І далі коротко розповіла про все, що сталося із її синочком і чому їй так терміново потрібно потрапити до цієї квартири. Жіноча голова зрозуміла ситуацію і вже зовсім іншим тоном пообіцяла:
- Я допоможу вам, неодмінно. Піду і постукаю у радіатор опалення. Гадаю, тоді хтось вийде до вас. Стукання — це у нас умовний знак. А ви стійте тут і чекайте. Двері зачинилися, почулися кроки, потім слова вмовляння, дитячий голос більш схожий вже на сміх, ніж на плач, а потім стукіт у радіатор. Десь після десятого удару, у квартирі старшого групи почулися якісь звуки, потім шурхіт кроків у капцях, і без жодного запитання: хто і навіщо, двері широко розчинилися і невістка Інна побачила перед собою молоду, але вже огрядну жінку. Та викривила невдоволено вуста і запитала:
- А ви власно хто?
Невістка Інна глибоко зітхнула і вже вкотре почала свою розповідь.
Жінка слухала мовчки, не вставляючи ані слова. Коли ж невістка Інна виклала все і замовкла, жінка похитала короткостриженою головою і розвела руками:
- Я б і рада вам допомогти, та тут така справа... Випив мій, з чергування повернувшись, цілісеньку пляшку самограйчику, що свекров, ну, його мати привезла, а він у неї міцний скажений аж до кісток пробирає. Не подумайте, що мій п'яндига, ні, хіба що чарочку раз на тиждень по обіді перехилить, і все. Та учора таке прийшлося йому побачити, таке, бо він у мене, не дивлячись на рід заннять, дуже вже чутливий, вразливий дуже. А тут прийшлося на виклику побачати йому чоловіка із повністю розтрощеною головою, повністю, навіть мозок назовні витік. Це п'яна жінка його так у нагороду за те, що кожного дня люпцював її той і знущався з неї. Ну, не витримала, дах, як то кажуть, поїхав. Ухопила праску і праскою, його, праскою. Коли мій, до квартири тієї потрапив, то побачив, як жінка ця, вся у крові, сиділа на підлозі поруч із трупом свого вбитого чоловіка і все продовжувала праскою його бити, праскою, а на тому вже й місця цілого не залишилося. Звичайно хлопці на службі такій багато чого бачать, та такого і їм ще не дводилось. Знітились. А жінка повнісью оскаженіла, вже й на них кидається. Ну, а мій старший, прийшлося йому все на себе узяти. А вона ж у крові з голови до ніг, і нічого крім люті у неї вже не залишилося . Як він її скручував, як праску ту кляту з рук виривав, і сам не знав. Та тут на його щастя швидка приїхала, і санітари, що більш звичні до таких справ, надягли на неї гамівну сорочку та відправили до психушки. А після понаїхали експертирізні, і мій заради них забов'язаний був ще кілька годин у закривавленому одязі перебувати, а він же не тільки чутливий, а ще й і гидливий. Уявляєте, як йому було? Тільки у райвідділку він той на решті скинув і помившись перевдягся у інший. Та це не врятувало, бо увесь час перед очима той труп і та жінка із закривавленою праскою стояла. На службі ще якось тримався, а вдома розвезло його повній. Кричав, що звільниться завтра ж, що досить з нього усіх цих злочинів. А потім почав себе у груди бити і скиглити. Ну, що було робити? Я в нього тоді усю пляшку самограйчику і перехилила. Тепер його не добудишся, це я вам точно кажу, навряд чимось допоможе вам він. А що ж вам робити?.. Бідна ви бідна... Із синочком таке трапилось і не знаєте навіть де його і шукати. Та не побивайтесь так, - раптово пожвавішала вона, - справа не безнадійна, з моєю кумою майже саме таке трапилось. Так що зробила вона? Зателефонувала до трамотології і там відразу знайшли, куди свекров її, автівкою збита, порапила. Заходьте і дзвоніть, скільки вам потрібно буде. А мого вибачте — хай відоспиться і до тями прийде, Йому б на ветеринара було вчитися, чи на агронома, він же у школі на відмінно вчився, та батько його, сам міліціонер, суворий такий, що і не підходь, запроторив його таки до міліцейської служби, щоб справжнім чоловіком спочатку став, а потім вже до вузів своїх дерся. Ну, нічого, складе іспити, вступить навчатися на того, на кого прагне, а там за рік скінчиться контракт і йди, куди забажається. Ось тільки квартира, службова вона, прийдеться залишати і шукати щось інше, та тут я вже на пригоді стану, до швейки піду, а в них гуртожиток для сімейних...
Невістка Інна не витримала такого слововилову і вічливо перебивши жінку, нагадала про її обіцянку надати можливість зателефонувати до травмотології. Жінка сплеснула руками, відімкнула двері з ланцюжка і впустила невістку Інну до квартири. А потім, зазирнувши до телефонного довідника, потрібний номер набрала.. Та і на цей раз зусилля її виявилися марні. Ніякий Максимчик до травматології в усьому великому місті не потрапляв. Зовсім вже засмучена невістка Інна запитала, куди відвозять травмованих із їхнього мікрорайону. На зворотньому боці зашурхотіли паперами і трохи згодом назвали три адреси можливих медичних закладів. Невістка Інна записала їх на аркуші, що вчасно поклала перед нею дружина старшого групи, подякувала і заспішила до дверей.
Таксі чекало на неї, та вкрай втомлений водій, зачинивши віконця, щоб чогось не поцупили, міцно спав. Прийшлося довго стукати у скло, смикати за ручки дверцят, а потім навіть і розхитувати благенькі жигулі, аж поки водій вивільнився нарешті з полону міцного сну. Але коли вже вивільнився то квапитися не став, а відчинив дверцята перед невісткою Інною і, як тільки всілася вона, увімкнув газ, а вже тільки потім запитав:
- Ну, куди ми тепер?
Невістка Інна назвала адресу, водій рванув з місця. І знову путь був неблизький, через усе місто. Ніч відступала вже під тиском ранку, і обрії на сході аж палали. Над водосховищем, вздовж якого вони їхали здіймався білий всепоглинаючий туман. Коли доїхали до першого вказаного медзакладу сонце встало вже височенько. Невістка Інна збігла по сходах і гучно застукала у зачинені двері. Довго ніхто не підходив, і коли у невістки Інни вже терпець почас уриватися, підійшла і притулила обличчя до скла літня огрядна жінка. Довго роздивлялася, а потім гучно запитала:
- Нащо ви так гупаєте? Вдома, вдома будете гупати, а у нас медичний заклад. І не простий. Важкотравмованими усі палати забиті.
- Так і у мене теж важкотравмований! - відгукнулася невістка Інна, - синочок мій, йому усього вісім рочків. Допоможіть знайти його. Бо не знаю, куди швидка його завезла...
- Як так не знаєте? - обурилась літня жінка, - ви ж йому матір! А кинули напризволяще. Ось і отримали.
- Та я ж працюю! - тепер вже обурилась невістка Інна, - треба ж діточок своїх чимсь годувати. Чоловіки не справляються. Слабкі надто. Сьогодні жінки головні добувачки.
- І то правда! - погодилась літня жінка, і відразу подобрішала, - Ось і мені вже сьомий десяток, а я за усе життя і дня не відпочила. Це чоловіки відпочивають. Що мій, що в дочки.. Працювати ліньки, а ось козла забивати чи пиячити — це із превеликим задоволенням. А як додому з'являться, тільки і канючать: - кинь та кинь щось до рота. А звідки його взяти? Тільки з платні моєї мізерної і підробіток дочки, в якої на руках двоє невігласів. Це вже точно, у діда і у батька уродилися. Вчитися ліньки, працювати ніколи, бо і вдень, і вночі нескінчені гульки. Та годі вже мені базікати, треба вам відчинити, і йдіть синочка свого шукати. Йдіть. Тільки довго шукати будете, багато їх у нас. Палат не вистачає — по коридоах лежать.
Грюкнув засув, двері відчинилася. І невістка Інна, навіть не подякувавши черговій няні, що смиловалася на неї, понеслася по довгому коридру до приймального покою. Там її зустріли у багнети і запропонували йти геть, бо і без неї голова кругом. Прийшлося лізти до сумочки і витягати десять доларів. Це спрацювало. Узяли до рук записи хворих, що поступили учора. Та серед них жодного Максимчика не було.
- А можна я пройду по палатах ? Може щось переплутали і його записали якось не так. У приймальному знизили плечима, але, вже отримавши десять доларів, не те, що не стали сперечатися, а навіть супровідника дали, молоденького практиканта, худющого, довгошийого, сутулого. Той мовчки повів її по палатах, але в жодній з них Максимчика так і не виявилося. Прийшлося їхати до другого медичного закладу, і знову без жодного результату, Максимчика і там не знайшлося. Невістка Інна, хоч і вольова жінка була, але від постійних невдач майже до істерики дійшла і почала навіть на водія гиркати, та той, відчуваючи стан жінки терпляче переносив всі її вибрики.
Максимчик знайшовся лише у третьому медичному закладі аж у п'ятій числом палаті, коли невістка Інна вже і останні краплі надії втратила. Він лежав на спині вкритий простирадлом, маленький, блідий, із загостриними рисами і міцно спав. Сестричка посунула до неї стілець, і невістка Інна , всівшись на нього, нарешті відчула, як втомилась за цю нескінчену ніч. Надійшов час обходу і у палаті з'явився лікар. Невістка Інна кинулася до нього:
Як у вас записаний цей хлопчик?
Лікар подивився до записів і сказав зовсім не свої прізвище та ім'я. І вона все зрозуміла: малий злякався її гніву, а тому назвався чужими ім'ям і прізвищем. І тоді невістка подумала із жалєм до самої себе:
- Я ж його так люблю, а він, перш за все, не любить мене, а боїться. Погані мої справи! Замоталася надто, себе у руках не тримаю...
А лікар тим часом підійшов до Максимчика. Сестричка зняла з малого простирадло і невістка Інна із жахом побачила, що і ручка і ніжка у того в гипсі, а крім того чисельні подряпини на тільці, густо замазані зеленкою. Лікар, нахилившись над Максимчиком почав його уважно розглядати, і мабуть від такого пильного погляду малий пробудився. Спочатку здригнулись повіки, а потім і вічкі розтулились, блакитні ясні. Побачивший над собою незнайоме обличчя, Максимчик знітився і відвів погляд убік і тоді побачив її. Губки його розтягнулися у посмішці, і невістка Інна відзначила із радістю:
- Він же любить мене, любить, і навіть скрізь біль посміхється мені. Оце головне! А страх і все інше — це все дитяче, другорядне!..
Ледь дочекавшись закінчення огляду, кинулась невістка Інна до сина. І малий теж потягнувся до неї, але ж відразу вимушений був зупинитися, такий пронизав його біль, та він тривав лише мить, а далі на блідому виснаженому обличчі хлопчика засяяла посмішка, що призначалася єдиній у світі, його матусі. А невістка Інна тим часом притискала голівку його до своїх вуст, а сльози так і котилися з її зеленкуватих із тигрячими вогниками очей:
- Дурнику, ти мій дурнику! - шепотіла вона, - Не зникай більше, ніколи! Чуєш мене! Я ж без тебе не виживу! А лякатися мене не треба! Ну, нагримаю, та то тільки трішки, а за мить вже і охолону...
Максимчик, щасливий теж шепотів щось, та не дуже зрозуміло. Сльози душили його, сльози радості...
Поверталась невістка Інна до свого мікрорайону все на тому ж таксі. Майже усі доллари перетекли за цю ніч із її сумочки до кишенєй лікарів і сестричок. Тому вона і побоювалась, що водій загне таку ціну за цю пекельну ніч, що вона не здатна буде нашкрябти потрібної суми із своєї вже майже пустої сумочки. Та на її здивування, а потім і радість, водій взагалі не хотів брати з неї, хоч якісь гроші.
- Киньте це! - казав він хрипким прокуреним голосом, - про які такі грощі ви кажете. Знайшли синочка вашого. Це головне, а грошей і я і так зароблю. Не хвилюйтесь.
Невістка Інна все ж поклала до його кишені остатні дві десятидолорові кредитки, чмокнула його у неголену колючу щоку і висковзнула із кабіни назовні. А водій махнувши ій рукою, різко за своєю звичкою врубив газ і за мить вже зник за рогом.
Перш за все попрямувала невістка Інна до Мишка у яслі. Вже передбачала почути його плач, побачити його сльози, та на її превеликий подив молодший син стрів її посмішкою і не виказував аніякого незадоволення з того, що провів ніч не вдома. Навпаки. Захльобуючись від радості, розповідав про нічні пригоди:
- Тут уночі, ой, як класно було. Тьотя Катя заснула, а ми так коридором гасали, так гасали, аж поки Дмитрик впавши носика не роз'ющив. Ну, і галас же він вчинив. Ми порозбігалися, а тьотя Катя Дмитрика лаяла і переодягала... А можна я і сьогодні тут ночувати буду? Тутмені подобається, не те що із бабусєю дурепою...
Вихователька від таких лайливих слів трирічного малюка викривила густо підмальовані вуста і суворо запитала у невістки Інни, як воно вийшло так, що без жодного попередження її вихованьця, про якого вона, його мати, має туобуватися залишили на усю ніч у яслях.
І прийшлося невістці вже вкотре розповідадати, про все, що трапилось із старшим братиком Мишка. Почувши цю історію, вихвателька співчутливо подивилася на невістку Інну і сказала:
- Який жах! Навіть і уявити важко. Бідна ви, бідна! Таке трапилося у вашій родині! А про Мишунчика свого і не хвилюйтеся навіть. За нами він, мов за кам'яною стіною. Можете залишати його у нас, аж поки у вас все не налагодиться.
Невістка Інна вже і за сумочкою потягнулася за звичаєм, щоб віддячити виховательку зеленою доларовою купюрою, та вчасно згадала, що останні дві десяточки віддала водієві таксі і застигла, відчуваючи, як червоніє від сорому, та що ж робити, переморгає якось незручність, а вже ішим разом не з'явиться у яслях із порожніми руками. А тому різко підвівшись і подякувавши виховтельці, попрямувала додому, і вже дорогою почала її охоплювати лють на свекров дурепу, а
- Як би в адекваті була, - думала невістка Інна, - хіба б таке трапилося? Та ні нізащо! Адже адекватні бабусі опікуються онуками своїми значно ліпше, ніж вічно заклопотані і занурені у буденні справи батьки. А у бабусь тільки і справ, що онуки. Поспішати їм нікуди. Тому онуки у них завжди доглягуті і вчасно нагодовані. А про довіру між малими і старими вже і казати нічого. Ніяких таємниць поміж ними немає. Усім діляться. Про все говорять, як на духу. А, як так, то не потраплять онуки при бабусях таких до жодної халепи, бо мудрі бабусі завжди і порадять вчасно і біду відведуть ненав'язливо та твердо.
А ось у свекрові дурепи онуки — справжні безпритульниеи. Ані порозуміння із ними, ані контакту найменшого. Та звідки ж їм бути, як не цікаві вони їй. Вона б і не помічала їх, занурена у свої ні для кого не зрозумілі думки, як би не підштовхувала я її постійно, не нагадувала про родинні обов'язки.
Ох, і не поталанило мені із свекров'ю, - жалілася сама собі невістка Інна, - Та із чоловіком теж. Адже він її син. Міг би допомогати мені, хоч зрідка приборкувати матусю свою і наставляти на вірну путь. Тв ні. Як вона не помічає онуків, так і він не помічає її. А все переклав на мене, посилаючись на те, що ненавидить її ще із раннього дитинства, за те, що вона зрадила свого чоловіка, а його батька у найважчу для того хвилину. Та все це маячня! Не може дурепа така, ані зраджувати, ані вірною до гробу бути. Вона ж не людина, а справжнісенька самнамбула невідомо із якого світу до нашого закинута. Байдуже їй усе тут і нецікаво.
Невідомо, скільки б невістка Інна ще міркувала у такому дусі, але думки її були перервані літнім чоловіком охайного вигляду, що звернувся до неї біля її під'їзду, до якого вона непомітно для себе дісталася
- Ви Інна Миколаївна? - запитав чоловік.
- Так. - схвально кивнула головою невістка Інна, - а ви хто і навіщо до мене чіпляєтесь? Поспішаю я, не до ваших балачок мені.
На її грубощі чоловік, а це був той самий Петрович, що очолював операцію по виманнюванню Попелюшки із квартири, а потім телефонував невістці Інні серед глибокої ночі, не образився, бо непоганим психологом був і добре розумів у якому стані знаходиться жінка після пекельної безсонної ночі у пошуках свого зниклого скаліченого сина, а тому вічливо вклонився і замість того. щоб відрекомендуватися, повідмоив, що це саме він телефонував їй уночі і проінформував її про все, що саме трапилося у її родині.
Невістка Інна вибачилась за свій надто різкий тон і з острахом подумала: з якою іще лихою звісткою очікує її тут цей чоловік. І не помилилася, бо вже за мить виклав Петрович перед нею іще одну неприємну новину: - Інно Миколайївно! Тільки не хвилюйтеся, прошу вас. Я чекаю на вас тому, що свекров вашу півгодини тому забрала швидка із двостороннім запаленням легенів. А трапилось все через те, що цілу холодну ніч провела свекров ваша, сидячи на холодних сходинках, бо поспіхом залишила квартиру без коюча і не мала можливості повернутися до неї. Звичайно багато хто пропонував їй зайти погрітися, та вона надто сорои'язлива і боязка... Та ви це краща від мене знаєте... не погодилася... і ось такі наслідки. Її лише випадково знайшли вже непритомну ремонтники, яким терміново необхідно було потрапити на горище. І це на превелике щпстя, бо лікар швидкої, оглянувши її сказав: ще б трохи і замість швидкої труповозка потрібна б була... Грубо звичайно сказав але точно. А тепер візьміть адресу лікарні, до якої вашу свекров відправлено. Я її на цьому аркуші записав, щоб вам не прийшлся розшукувати її, як вашого синочка сьогодні уночі.
Гадаю, ви його знайшли, бо інакше додому не повернулись би.
- Спасибі вам! - із важкістю видавила із себе невістка Інна, - не знаю, щоб без вас і робила. Але вибачте, мені вже бігти иреба, бігти...
І вона дійсно у два стрибки опинлася на ганку і вже відчиняла важкі двері. У квартирі було порожньо і тоскно, та невістка Інна відкинула миттєву слабкість і з головою поринула у вирішення нагайгих проблем. Перш за все, чоловіка Василя відшукала, а це не легко було і вдалося лише з третього разу. Повідомила його стисло у телеграфному стилі, для більш детальних повідомлень часуне було. Потім набрала номер свого нового шефа. З ним проворкувала хвилин з десять. І був час цей витрачений не марно, бо поперше, вона отримала дозвіл три дні не з'являтися на робочому місці, подруге, отримала у своє особисте розпорядження автівку, яку десь за півгодини пригнав до її під'їзду водій нового шефа, і разом із ключем запалення отримала невістка Інна з його рук товстенький конверт із хрусткими купюрами. Але це ще було не все — новий шеф швидко домовився із головним лікарем найкращої у місті лікарні, і той погодився перевезти до неї Максимчика. Покінчивши із дзвіками, невістка Інна почала збиратися у путь, а для цього потрібно було надати собі надежного вигляду. Цим вона і зайнялась, звичайно без найменшого поспіху. Поспіх у таких справах зовсім недоречний. Щоб відчувати себе впевнено, невістка Інна мала виглядати на усі сто. І звичайно, як і завжди це їй повністю вдалося.
При приведенні себе до належного стану трапилась одна прикрість, якої невістка Інна навіть і не помітила. Полізши до сумочки за помадою і не знайшовши її, невістка Інна перевернула сумочку і витрусила із неї не тільки на стіл, але й на підлогу все, що у тій було. Разом з усім іншим висковзнув із сумочки і аркуш паперу, на якому Петрович записав адресу лікарні, до якої було відвезено її свекров, Попелюшку. Потім разом із сміттям виміла його невістка Інна із кімнати і полетів той аркуш прямісенько до сміттєпроводу.
Коли наступного дня повернувся Василь із відрядження, невістка Інна, так і не розшукувала той аркуш, і тому знайшли Попелюшку у лікарні лише на четвертий день, бліду і виснажену, не у палаті, а у коридорі, бо у палаті для неї місця не знайшлося. Пролежала Попелюшка у лікарні майже місяць, і, згадуючи той час вона аж світилася від радості, так затишно, так безтурботно було їй у лікарні.
Поступово і з Максимчиком усе налагодилось. Під наглядом досвічених підкормлених невісткою Інною лікарів кістки у хлопчика зрослися правильно, а подряпани загоїлись швидко.
Ось так майже щасливо і закінчилася ця трагичнп історія, і згадала про неї Попелюшка лише тому, що побувала сьогодні біля тих клятих гаражів, з даху одного з яких впав так невдало Максимчик два роки тому.
Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте:
Переглянули твір - 1479 чол.
у Вас # закладок
Автору за твір:
Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 0
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
