І відразу зникла напруга у юрбі жінок. Вони вже не утворювали щільну масу, подібну гудучому бджолиному рою, не вимахували руками одна перед одною, доказуючи свою правоту, а розійшлися трішечки і поставали у статичних позах, як і належить поважним жінкам під час урочистостей.
Минула ще хвилина, і знову потужно заграв духовий оркестр, перед яким Опанас Мусійович відчайдушно вимахував якимсь кийком, як справжній диригент, суплячі косматі сиві брова, що майже прикривали його по-вовчому зеленкуваті очі справжнього степовика. Від цих вимахів і цього суплення оркестранти враз підтягувалися, починали попадати у ритм, і менше фалшивити. Кілька перших невдалих тактів і оркестранти вже грали майже бездогано.
Промайнуло ще зовсім небагато часу, і все навкруги заворушилося. Загуркотіла вантажівка з опущеним бортам і перед нею почали розступатися люди. Невідомо звідки виникла кремезна постать тітки Тамари і почулись гучні розпорядження, кому і що робити. Його тітка, як і завжди за будь яких подій, брала усю ініциативу на себе, і діяла точно виважено, без прорахунків.
А на відміну від неї галина матір мала вигляд розгублений і понурий. Хміль кількох чарок, що перехилила вона вранці за порадою свого співмешканця, повністю вивітрівся, і до неї дійшло нарешті, як недолуго поводилась вона на похоронах власної дочки. Ох, і соромно зробилось їй, ох, нестерпно. І вона відійшла трохи вбік і в ніщо вже не втручалася, переклавші всі турботи на тітку Тамару.
А він теж був пригнічений і збитий з пантелику. Та потроху починав приходити до тями і розрізняти, що відбувається навкруги. Відчувши, що у долоні його щось затиснуте, розкрив її підніс до очей і відразу згадав, що саме з цих блискучих дрібничок розпочалася уся ця гучна і недоречна під час поховання свара.
- Це мабуть із-за них, - раптом майнуло у голові, і навіть виникло бажання відшвирнути їх якнайдалі і позбутися назавжди. То щось у останню мить підказало йому не робити так, а потім і віднайшлись слова: - Я придбав їх для Галі, на знак нашого кохання. Як добре, що з'ясувалося все, і я знаю: невинна Галя, невинна! І кохала мене, не меньш, ніж я її. Саме схожість рис її синочка на мої, більш за все це і засвідчує. А як так, треба залишити невручений колись подарунок при Галі. Хай нагадує їй і у потойбічних світах про мене, а я і в цьому підступному земному світі не забуду її ніколи.
З цією думкою він знов поклав малесенький пакетик до нагрудної кишені і, підвівши голову, роздивився навколо. А там вже закінчувалися приготування для проводів Галі в останню путь. Дно автівки накрили великим білим обрусом, розшитим різнобарвними квітами в оточенні яскрово зелених листочків на брунатних гілочках. Ставили труну на обрус кремезні хлопці з майстерень його дядька, тіткіного чоловіка. А коли труну було вже встановлено, жінки почали обкладати її квітами з усіх боків. В переважній більшості це були осінні квіти, бо літо вже майже минуло. Та серед них все ж помітні були троянди — червоні і білі, мабуть хтось із сельчан приніс їх з власної теплиці. І раптом його мов по очах вдарило — це хтось, скоріш за все із колишніх галиних зітхальників, поклав Галі під ноги чималий оберемок блакитних польових квітів, так званих у цих місцях волошок, а насправді дикого цикорію, щоб нагадати і собі самому і людям про дивовижні галини очі.
Коли усі квіти було покладено, автівка потихеньку розвернулася убік кладовища. Попереду неї вишикувались жінки із вінками. Він мимоволі порахував їх і вийшло більш тридцяти. В останню мить прибігла захекана жінка із сріблястим кубком у руці, а слідом за нею дві дівчинки-підлітки. Виявилось, що це колишня галина класна керівниця, а кубок був вибораний у районих змаганнях командою волейболисток школи, капітаном якої кілька років була Галя. Дівчинки узяли до рук кубок і стали на чолі колони. Таку шану отримала Галя від своєї школи.
А вже займав своє місце духовий оркестр. Опанас Мусійович, як завжди метушився визначаючи кожному своє місце. За автівкою поставили галину матір, що майже зависала на руках кремезних жінок, бо ноги їй майже вілмовляли. Співмешканець її бажав зайняти місце поруч, та жінки відігнали його, щоб не плутався під ногам, і той розчинився у юрбі, вже більше не з'являючись на людях. Пізніше з'ясувалося, що поцупивши з поминального столу литрову пляшку самогону, співмешканець цей усівся десь із нею у холодочку, та й висмоктав усю пекучу смердючу рідину просто із горла. Відшукався він аж на третій день і те тільки тому, що страшено забажав їсти.
Усі перебували у русі, а він все стояв і стояв, аж поки до нього не підійшла Лада із хлопчиком на руках, і не відвела у останній, закінчуючий ряд погребної процесії, в якому вони і подолали поруч усю неблизьку довгу путь до сільського кладовища. І весь цей час малий міцно спав, обхопивши щию Лади рученятами. Вже перед самим кладовищем до Лади наблизилась жінка і простягнула їй чорну хустку. Лада мовчки взяла її, оглянула жінок із процесії і впевнилась, що тільки її голова непокрита. Не годиться так! Але звідки вона могла знати, що потрапить сьогодні на похорони? Лада повела підборіддям у його бік. Він зрозумів і перейняв сплячого хлопчика з ладиних рук, а та в той час пов'язала голову чорною хусткою.
- А він тяжеленький! - мимоволі майнуло у голові, - Дивно, бо на вигляд ще зовсім маленький. Де у Лади беруться сили вже стільки часу тримати його на руках. Треба їй допомогти. Та чутлива Лада, вгадавши якимсь дивним чином його намір, вже простягнула руки до малого кажучи: - Передай його мені! Тримати на руках це диво дивне для мене справжня насолода.
Він не став сперечатися і повернув малого Ладі. А в той час вантажівка вже заїзжала на теритрію кладовища. І йому відразу стало сумно і боляче.
- Чому так? - крутилося у голові, - найрідніші, найдорожчі так рано полишають нас, а ми живі, не здатні повернути їх до життя. Правда вони до останньої рисочки закарбовані у нашій пам'яті. Та яка ж вона пекуча та пам'ять! Яка нестерпна!
Ще кілька хвилин і процесія наблизилася упритул до свіжовиротої могили. Ті ж четверо кремезних чоловіків зняли труну із Галею з автівки і поклали на дві лави, що якимось непомітним для нього чином опинились перед могилою. До труни потягнулися люди попрощатися із небіжнецею. Лада торкнулась його ліктя. Він все зрозумів без слів і зайняв місце у довгій черзі.
- Божечки! - крутилося у голові, - Божечки! Стільки людей! Хіба виствчить у мене часу попрощатися із Галею, як належно. Припасти обличчям до її обличчя, обхопити руками її плечі, і пестити, пестити... Ні, не вийде так! Велика юрба, і в переважній більшості в ній всі чужі і мені і їй. Чому так, чому завжди так?
Він побивався у думках, та вже остання жінка, що стояла у черзі перед ним, відійшла і на коротку мить він залишився із Галею сам на сам.
- Божечки! Яка ж вона гарна, як кожна рисочка її вирізблена. Такої краси вже більше ніколи не побачиш, та наступні вже за спиною, поспішають зайняти моє місце.
Він глибоко зітхнув, нахилився над труною і приклав вуста до її чола. Та яке ж воно холодне було, мов той мармур. Але все одно це його Галя, яка стільки років палала гарячим полум'ям у його душі. Це Галя його, його і нічия більше. І хай там будь хто, він попращається із нею, як належно. Він відсторонив свої вуста від її чола і вже за мить приклався ними до її вуст, а потім і схрещених на грудях рук. Коротка, непомітна ні для кого мить і пакетик, що він заздалегідь вийняв із нагрудної кишені зайняв місце у труні поруч із Галею. Він випрямився, ще раз, тепер, вже точно востаннє, вдивився в обличчя Галі і відійшов від труни, а його місце відразу зайняв хтось інший.
Повернувся до Лади і став поруч із нею. Так сплило ще кілька хвилин. І ось з прощанням було покінчено. З кузову вантажівки принесли кришку від труни і встановили. Роздивились, побачили, що все, як належно, і почали вгоняти цвяхи поєднуючи кришку із труною. Від цих ударів йому стало нестерпно. Здавалося, кожен удар входив, мов цвях у його мозок. І раптом почувся якийсь вереск, якийсь стогін, і до труни кинулася жіноча постать. Це була галина матір. Під час прощання знепритомніла і сповзла з рук підтримуючих жінок на землю. Побоючись, щоб вона не застудилася на вже прохолодній землі, її перенесли до вантажівки і поклали на сидіння, а хтось з процесії відразу побіг до контори кладовища щоб по телефону викликати до неї швидку. Та швидка перебувала на виклику і тому затрималась. На деякий час про галину матір забули, бо наближалася мить поховання і всі бажали побачити її власними очима. У ось, коли почали заколачувати кришку труни, галина матір раптово опритомніла, вилізла із кабіни і кинулася на стукіт молотків: - Припиніть! Що ви робите? - мов навіжена, кричала вона, - Нащо заколачуєте мою донечку. Дайте мені подивитися на неї, дайте попращатися із нею по-людськи.
Хтось з чоловіків почав заперечувати, та жінки дружньо заголосили і почали вимогати розкрити труну, і надати можливість матері попрощатися із донькою. Усі заметушились, почали витягати цвяхи. І раптом один цвях не піддався, Його і так і сяк, а він аніяк. Тоді один з кремезних чоловіків вчепився з від усіх сил в кришку, а два інші обхопили труну з обох боків. Чоловік потяг кришку на себе, аніякого результату. Тоді він, вже не рахуючи зусиль, рванув кришку і та відокремилась від труни, та при цьому сама труна ледь не перекинулась. Жінки почали галасити і лаяти чоловіків, а ті були вже на добрячому підпитку і відповіли брудною лайкою.
Невідомо, щоб і було, та тут вчасно, як і завжди втрутилась тітка Тамара і одним криком припинила сварку. Труну підправили, і вона вже більш не хилилася. Якісь жінки нахилилися над Галею і почали щось поправляти, скоріш за все руки. Та до кінця свою справу не довели, бо їх розштовхала галина матір. Діставшися труни вона впала навколішки і обхопила галині плечі: - На кого ж ти полишаєш мене, доню? - голосила вона, - Ти ж одна радість моя була, одна надія! Навіщо ж пішла так рано? Це ти повинна була в останню путь мене проводжати, а випало навпаки. І ось ти мертва, а я жива, і нікому не потрібна. Це кара, кара мені, Некудишня матір із мене була. Уваги єдиній кровиночці своїй не приділяла майже. Все життя своє облаштовувала, та ось під старість залишилась ні з ким і ні з чим. А все ж я добра тобі бажала, гадала ти далі, ніж я підеш, і досягнешся усього, чого я так і не досяглася. Хоча у юні літи задніх не пасла, всі вчителі, як один, казали, що в університеті місце мені, бо до мови і літератури талант незаперечний маю. Та батечко, царство йому небесне і вічний спокій до фінансового технікуму мене запроторив, і усі чотири роки навчання в нікчемах проходила. Бо не моє було, не моє. І п'ятнадцять років тут у вас пропрацювала, а бухгалтеркою справжньою так і не стала. Пустишка я, справжня, і тебе пустишкою зробити намагалася. За нелюба віддала. Усі три роки вмовляла не кидати його, бо з поважної родини і злетіти мав, ой, як високо, а ти разом із ним. І ось злетіли удвох — і обоє мертві. А тобі ж вісімнадцять ледь-ледь виповнилось. Доню, моя доню! На кого ж полишаєш мене, на кого?
Промовляючи крізь ридання, галина матір все більше і більше розхитувала труну. Із цим треба було щось робити і негайно, бо ще трохи, і труна перекинеться — а що тоді? Уявити просто неможливо. Сорому не оберешся. На увесь район ославлять. І тітка Тамара, зиркнула у один бік, у другий. І ось дві огрядні жінки по боках, а третя ззаду обхопили галину матір і узяли, мов в ті лещата. І вже за мить галина матір вже і пальцем ворухнути не могла. Від несподіванки і ридання її припинилися, вона дивилася на світ, та більш нічого у ньому не бачила. Тільки важкі сльози стікали з її виплаканих очей... останні сльози.
А тим часом ті ж четверо чоловіків знов вгоняли цвяхи, єднаючи кришку із труною, востаннє віддяляючи Галю від усього земного.
- Рушники! - Мерщій несіть рушники, - тихо, але чітко наказала тітка Тамара. І ось до заколеченої труни підійшли чоловіки, але не ті кремезні, що з майстерні, а худі, незграбні і всі на підпитку. Він із подивом подивився на них і подумав: - Та як же такі труну утримують?
Та ті усе робили швидко і злагоджено, бо звичка до такої роботи в них багаторічна була. І ось труна на рушниках вже зависла над могилою, похиталась ледь-ледь та й почала опускатися потроху. Він дивився на все це, мов зачарований, і навіть пальцем не здатний був ворухнути. А труна тим часом опускалась все нижче, ось вона вже майже зникла з очей. Він мимоволі зробив уперед кілька кроків і побачив, що труна торкнулася дна могили. І в ту ж мить люди почали брати до рук грулочки землі і кидати на кришку труни. Кілька грудочок підняв і він, та кидати довго не наважувався. Нарешті заплющив очі і кинув потихеньку одну за одною.
А тим часом кремезні чоловіки з майстерень обережно посунули його убік і почали закидувати могилу лопатами. Кілька хвилин і все було закінчено. І хтось вже тяг табличку із галиною фоткою, а хтось вінки і живі квіти.
- Ой красива могилка утворилась! - казали літні жінки одна одній.
Таке слухати йому було вже зовсім нестерпно і, полишивши місце поховання, він пішов геть, подалі від усього цього страшного дійства, а слідом за ним попрямувала Лада із маленьким галиним синочком на руках, якимсь дивним чином так схожим на нього.
Збираю все докупи , згадую старе , бо вже давно вас не було ... і мене також ...
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
