Коментувати також можна з та

Ср, 18/09/19, 09:07
Меню сайту
Категорії каталогу
Проза [974]
Прозові твори друкуються тільки тут
Відеовірші [130]
Аудіовірші [49]
Українцям [2442]
Вірш-пісня [511]
Вірші про Україну [1382]
Вірші про рідний край [754]
Вірші про мову [161]
Збірки поезії, поеми [111]
Абетка [22]
Акровірш [31]
Байка [82]
Загадки [15]
Верлібр [140]
Елегія [51]
Історичні вірші [278]
Вірш-усмішка [953]
Вірші про сім'ю [378]
Вірші про рідню [137]
Вірші про жінок [639]
Вірші про чоловіків [99]
Вірші про військових, армію [176]
Вірші про Перемогу, війну [297]
Вірші про кохання [3154]
Вірші про друзів [705]
Вірш-казка [125]
Казка (проза) [25]
Проза для та про дітей [18]
Вірші для дітей [297]
Вірші про дитинство [315]
Вірші про навчання [50]
Вірші про професію [75]
Вірші про eмiгрантів [142]
Вірші в перекладі [595]
Вірші про свята [191]
Вірші про спорт [18]
Вірші про природу [1155]
Вірш-тост, вірш-привітання [90]
Для мене поезія - це [185]
Поети [264]
Поетична майстерня [51]
Оповідання, про поетів, творчість [22]
Релігія [270]
Щастя - ... [551]
Жінка - ... [244]
Життя... [3694]
Філософам [1231]
Громадянину [814]
Метафізика [136]
Опитування для Вас:
Скільки Вам років?
Всего ответов: 1569

І як без статистики?
загрузка...
ШЛЯХ до ТВОРУ:  

         
Вірші/статті категорії та розділи української поезії, українська проза
    Твори за тематикою категорії та розділи української поезії, українська проза Проза
 

R&J частини 5-7
5. Напередодні

Минуло декілька місяців, а транш МВФ все затримувався. Чи то Верховна Рада, чи Кабмін не виконали якихось там умов щодо його надання. І ось чергова сесія ВР і, як дізналася Юлія з преси, всі умови Фонду виконано. Зателефонувала «надійна людина» з НБУ і сказала, що транш очікується з дня на день. Отож, треба діяти! Юлія задзвонила у туристичне агентство і замовила п’ятизірковий готель на Британських Віргінських Островах терміном на два тижні на ім’я Петровського Миколи Івановича, також замовила квиток в один бік на те саме ім’я. За мить вона вже набирала номер Колі:
- Привіт, Колю!
- О, привіт, Юлько!
- Відліт на Віргінські завтра о 10:00.
- Зрозумів, іду оформляти відпустку. На який термін?
- На два тижні, можливо, з продовженням.
- Ясно!
- Добре, тоді зустріч сьогодні у мене о сьомій вечора.
- Добре, буду, як штик. Сигарети мої купила?
- Звичайно. Лежать у недоступному для Марсіанина місці.
- І як там той Марсіанин? Чекаю, не дочекаюся побачити на власні очі.
- Та так нічого чувак, правда – загадкова особистість..
- Ти там вважай! Принаймні, не допускай його до тіла.
- Уже…
- Що уже? Уже сталося???
- Угу!
- Протизаплідні хоча б використовували?
- Не пам’ятаю, все сталося спонтанно.
- От тобі маєш! У разі чого, я дітей бавити не буду!
- А я до тебе й не звертатимусь. Та й яка з тебе нянька? Нікотинова залежність дитині гарантована.
- Дивись мені, Юлько!
- Та, стараюсь! Тоді па і до зустрічі.
- Добре, па, буду!
Тепер препарати. Треба було зімітувати больовий шок, у разі, якщо він не настане сам від поранення і, за потреби, зупинку серця в лікарні, якщо вітчим не поїде з нею туди після нещасного випадку на мітингу. Хто ж у нас серед знайомих фармацевт? А, є один – Андрій, сусід по намету на Майдані.
- Андрію, привіт! Це Юля телефонує. Пам’ятаєш Майдан?
- Ще б пак! Привіт, Юлечко!
- Як життя молоде?
- Та так, може бути…
- Слухай, Андрію! Тут є одна справа, треба було б зустрітись.
- Без проблем!
- Коли і де тобі зручно?
- Давай сьогодні о сьомій біля метро «Арсенальна». Підходить?
- Звичайно!
- Тоді до зустрічі!
- До зустрічі, Юлю!
О сьомій вона вже стояла біля входу у метро. Андрій підійшов хвилин за п’ять. Юлія ледь упізнала його: хоч риси обличчя майже не змінилися, але голова його була повністю сива.
- Привіт, Андрію!
- Привіт, Юлечко!
- Що з тобою сталося?
- Ти маєш на увазі сивину? Та так, АТО, аеропорт…
- Зрозуміло! Добре, що живий.
- Та так. Підемо кудись на каву?
- Звичайно, за мій рахунок.
- Ні, справжній кавалер ніколи не дозволяє дамі платити!
- Ну, гаразд, мій кавалере!
Вони сіли за столиком під парасолькою на вулиці. Був уже кінець березня, на дворі було доволі тепло, отож, місцеві кафешки вже подбали про місця на вулиці. Замовили кави з лікером «Бейліс».
- Так яка у тебе справа до мене?
- Слухай, ти ще працюєш у фармацевтичній компанії?
- Так! Там, де і раніше.
- Мені потрібен один препарат, точніше, два: один для імітації больового шоку, другий – який ніби вводить людину у стан летаргічного сну. Ну, і антидот до нього.
- Стривай, треба подумати… Так, для больового шоку є один, називається, каравентин , але коли його прийняти, справді буде дуже боляче. Щодо летаргії… Хвильку! Треба глянути у телефоні…
Він трохи покопався у своєму мобільному, і за мить мовив:
- Є! Тераметазепам . Вводиться внутрішньом’язево, відразу після введення функції серця і дихання суттєво сповільнюються. Людина впадає у стан глибокої летаргії. Діє, поки не прийняти антидот. Але є одна проблема. Препарат не дозволений до використання в Україні. Я зміг би його замовити нелегально за кордоном, але потрібно буде днів два-три на доставку. Та й коштує усе це недешево…
- Ціна не має жодного значення. Коли можна чекати?
- Десь днів за два-три. Я тебе наберу, добре?
- Домовились! Наперед дякую! Гроші я тобі скину на картку. Скинь СМС-кою суму і номер рахунка.
- Добре!
Допили каву, Андрій розрахувався, і вони розійшлись.
Так, тепер Бармалей! За годину вона вже заходила в його «апартаменти». Бармалей спав на зсунутих докупи табуретках сном немовляти, і добудитися його було неможливо. Набравши в рот води, порснула йому в обличчя, потім ще раз і ще. Одне око Бармалея врешті-решт розплющилось та уже за мить заплющилось знову. Юлія ще разів зо три повторила «процедуру». Нарешті Бармалей прочуняв.
- А! Що?!
- Прокидайся, сонько. Сурми кличуть!
- Блін, поспати не дадуть, гади! А, це ти, Юлько?
- Ні, це свята Магдалина!
- А де ж німб?
- Затерся трохи! Ну, як наші справи?
- Слухай, дві ночі поспіль не спав, але таки заліз у систему безпеки нашого банку «А». Довелося трохи поколупатись, але таки зламав. «Залізяки» наші працюють, як годинник! З банком «Б» було трохи простіше, в офшорах не так дбають про безпеку.
- То я бачу, усе на мазі? Дуже рада! Добре, коли настане година «ч», я тебе повідомлю. Будь готовий!
- Всегда готов!
- Піонер ти мій юний! – вона розколошматила Бармалеєву нечесану декілька днів гриву. – Добре, тоді чекай сигналу!
- Та я й так тут безвилазно…
Сівши за своє робоче місце, Юлія почала звіряти усі деталі плану: «Так… Марсіанин готовий. Про вогневі точки подбаємо завтра, у Бармалея все гаразд, Коля сьогодні отримає детальні інструкції… Стоп! А на чиє ім’я він буде реєструвати рахунок у Віргінському банку? Якщо на своє, спалиться умить! Тут проблемка, одначе». Вона набрала номер мобільного:
- Доброго дня, дядю Льоню, ви де?
- Где, где – в Караганде!.. Та на роботі, Юлько! Що треба?
- Є одна вельми невідкладна справа.
- Коли зустрічаємось?
- За півгодини під вашим управлінням, я вам маякну знизу.
- ОК!
За півгодини вони вже пили каву за столиком найближчої кафешки.
- Потрібен паспорт громадянина іншої держави, не має значення, якої.
- Т-а-ак… Країни Євросоюзу відпадають – там не беруть хабарів або беруть стільки, що в тебе стільки немає. Дай-но мені хвильку…
Він на мить задумався і сказав:
- Є один варіант у Білорусі, там колись служив у паспортному столі один мій давній співробітник, ще за часів Союзу, але чи служить досі, не знаю. А який термін?
- Три, максимум, чотири дні!
- Ого! Не обіцяю, але постараюсь. Ім’я особи має значення? Напевне – ні. І мабуть, потрібне фото. Коротше, деталі я тобі до кінця дня скину на ящик.
- Добре, дядю Льоню, я покладаюся на Вас.
- ОК, рибко! Як там поживає наш інопланетянин?
- Та нічого, помалу адаптується, українською вже щебече будь здоров.
- Добре, біжу, бо робота! Часи міняються, а кількість паперів збільшується… Реформи, одначе.
- До побачення, дядю Льоню!
- Щасти тобі, Козюлько!
«Що ще не враховано?» – думала Юлія, їдучи в метро. – «А, мітинг! Зараз!»
- Васю, здоров!
- Ти, Юлько? Скільки літ, скільки зим? Радий тебе чути!
Вася був її колишній однокурсник, який, не бажаючи працювати в IT-сфері, здобув другу освіту і пішов у журналістику. Зараз він працював в одному престижному трохи жовтуватому виданні Києва, яке неодноразово вже писало про обманутих вкладників банків.
- Слухай, ти часом місце праці не змінив?
- А що, в тебе є пропозиції? З радістю б утік із цієї «жовтяниці».
- Та ні, мені якраз жовтизна на руку.
- То слухаю…
- Знаєш такий банк «Миколаївський» ?
- Це той, що там депозитів не видають уже з півроку?
- Ага, саме той! Так от, треба б організувати мітинг незадоволених владників прямо перед входом головного офісу цього банку. Людей що більше, то ліпше. Точну дату і час я скажу трохи згодом.
- Не проблема! Кинемо клич у нашій «жовтушці» – люди збіжаться, як зайчики. Тільки знати треба за два дні наперед.
- ОК, я повідомлю. Щиро тобі вдячна!
- З тебе сто грамів і пончик!
- Не питання, бувай!
«Тепер заворушення» – летіла далі думка.
- Максе, здоров!
- Хто це?
- Хто, хто? Кінь в пальто! Юля.
- Яка ще Юля?
- А та, склеротику, яку ти з’їздив свого часу палицею по хребті на Майдані, забув?
- А, Юлька? Здоров!
- Як тебе побачити? Справа є!
- У тебе до мене справа? Та не тринди!
- Кажу є, то є!
- Я зараз у спортзалі на Троєщині. Буду ще з годину, підгрібай.
- Добре, я тобі дзвякну, коли під’їду.
Блін, пхатися в інший кінець Києва? І Колька має прийти о шостій…
- Колю, сонце!
- Що, пташко моя? Я вже в дорозі до тебе.
- Слухай! У мене невідкладні справи, ти їдь, подзвони, Роман тобі відчинить. Посидьте з ним, поспілкуйтеся трохи. Я буду години за дві. Цигарки твої лежать на кухні у посудомийці.
- Добре, раз цигарки є, можна і посидіти…
Вона попередила Романа, вийшла з метро і замовила таксі. За сорок хвилин вже була на Троєщині біля входу в спортзал:
- Максе, я тут!
- Зараз виповзу.
Макс мав вигляд типового «тітушки» часів Майдану. Але час, проведений ним в АТО, вніс у його зовнішність певні корективи. Підборіддя трохи загострилося, очі набули більшої виразності, його жаргон типового «гопника» трохи згладився. Та й вбраний він був уже не в спортивний костюм типу «село без сільради», а у камуфляж.
- Що треба? – без зайвих формальностей спитав він.
- Та треба на одному мітингу трохи побузити. Можливо, навіть зі стріляниною, зрозуміло, холостими.
- Це ми можемо! По триста гривень кожному, і по справі. Ну і мені штуки зо три. Людей п’ятнадцять вистачить?
- Цілком! Коли, де і як, я тобі повідомлю додатково, тримай ось гроші!
Він перерахував суму і пробубнів:
- Ідьот. Усе буде вищий клас!
- Добре, все, чао!
- Чао-какао!
Усе, тепер додому…
Відчинивши двері квартири, Юлія побачила доволі дивну картину. Роман з Миколою сиділи на дивані, поряд лежала розкладена колода карт на «дурня», дві напівпорожні пачки цигарок, попільничка, повна недопалків, а гравці несамовито сварились:
- Ти побив мою бубнову даму червовим тузом!
- Неправда, Коля!
- Кажу ж, побив! Я точно бачив!
- Ні, туз був бубновий!
- Ні, червовий!
- Зараз відбій перевіримо!
- А дудки! – Роман змішав колоду з відбоєм.
- Твій Марсіанин – шулер, Юлько! Я з ним більше не граю. – Микола надув губи.
- Та ну вас обох, як діти малі! Так, усім встати! Струнко! І марш на кухню!
- Так точно, товаришу генерале!
Вони почалапали на кухню, зиркаючи з-під лоба один на одного. Юлія нашвидкуруч приготувала вечерю, поставила на стіл пляшку горілки і все, що необхідно. Вони швидко повечеряли і Юлія взялася до справи:
- Колю, ти приїжджаєш у Бориспіль 25 квітня. Відліт твого борту о 10:00, ось квитки. Поселяєшся у готелі «Віргінія» – ось проплачений тур на два тижні. Я к тільки дам знати, відразу ідеш у банк «Британія» і відкриваєш там рахунок на ім’я громадянина Білорусі за фальшивим паспортом. До речі про паспорт, зараз!
Вона взяла ноутбук, увімкнула його, там на неї чекав лист:
«Козюлько, з документом все ОК, буде двадцять третього поточного місяця. Ціна питання – сума «X» плюс десять відсотків за терміновість мінус двадцять відсотків твоєї знижки – разом десять штук «зелених». Гроші на той самий рахунок, що й попереднього разу. Твій дядька Льонька».
- Так от, Колю! – вела далі Юлія, – Коли я тебе повідомлю, що гроші надійшли, ти телефонуєш у банк, перевіряєш, чи є на рахунку енна сума. Потім ідеш у банк і переказуєш усю суму на рахунок у швейцарському банку – ось реквізити. Далі стрімголов мчиш в аеропорт, сідаєш на перший-ліпший літак, не важливо куди. Там відразу пересідаєш на інший літак, теж не має значення, в якому напрямку. Усі квитки береш за фальшивим паспортом. Врешті-решт повертаєшся в Україну за своїм документом. Ти ж маєш шенгенку, правда?
- Так, маю.
- Добре, усе зрозумів?
- Так, буде виконано, товаришу генерале! – Микола взяв «під козирок».
Вони ще трохи посиділи, погомоніли про те про се. І Микола, уже збираючись іти, тихенько сказав Юлі у передпокої:
- А він у тебе класний, Юлько! – підняв догори великого пальця і вийшов за двері.
Уночі Роман з Юлією спали разом, міцно обійнявшись, немов боялися втратити один одного.
Що ж чекає на них під час втілення її грандіозного плану?..

6. Втілення. День перший.

І ось нарешті надійшла інформація від «джерела» з НБУ: транш надійде завтра десь між 11:00 і 12:00. Засідання правління, на якому будуть розподіляти кошти, призначене на 15:00. Кошти на рефінансування у наш банк потраплять, скоріш за все, наступного дня, як тільки розпочнеться банківська зміна. Але не виключено, що кошти в банк підуть того самого дня, що й транш, щоб вхопити бика за роги. Або, перефразуючи одну відому російську приказку: «Куй желейный, пока горячий».
Так, треба було діяти терміново. На скайп Миколи, який на той момент уже був на Островах, полетіло повідомлення: «Негайно берися за пункт «А» плану!». Юлія зателефонувала фармацевту Андрію:
- Привіт, це Юля, наші препарати вже на місці?
- Так, якраз перед твоїм дзвінком принесли. Можемо зустрітися на тому ж місці хвилин за сорок?
- Так, безумовно! До зустрічі.
У кафе біля «Арсенальної» Андрій передав Юлі три наповнені шприци:
- Слухай мене уважно, Юлю, – сказав Андрій, – і запам’ятовуй:
- зелений шприц призначений для введення людини у стан больового шоку. Вміст його починає діяти негайно і діє десь протягом трьох годин. Якщо болітиме і без того, достатньо половини дози. Якщо дуже болітиме, то препарат краще не вживати, бо може не витримати серце;
- синій шприц – препарат для імітації клінічної смерті. У людини нібито раптово зупиняється серце. Таку людину, зазвичай, везуть у реанімацію і підключають до апаратів штучного життєзабезпечення. Навіть, якщо пацієнта відключають від апаратів, життєдіяльність організму все-одно триває, хоча на апаратах не видно ані пульсу, ані дихання: просто їх частота і інтенсивність істотно знижується. Тобто людина жива, але на апаратах і візуально – вона мертва. Стан такий триває невизначений час, аж до введення антидоту.
- антидот у рожевому шприці, вводиться внутрішньовенно, той, хто це робитиме, повинен мати певний досвід введення таких ін’єкцій.
Усе зрозуміло?
- Так, Андрію, красно дякую!
- Вважай мені, не наплутай там чого!
- Ні, все буде зроблено саме так, як ти сказав.
- Якщо не секрет, для кого призначені препарати? Можеш не відповідати…
- Хай краще залишиться секретом.
- ОК, але ще раз прошу: будь дуже обережна!
- Добре, так і буде!
- Тоді, до зустрічі!
- Бувай, Андрію, ще раз дякую!
Вона повернулась додому і просто з порога сказала Марсіанину:
- Одягайся, бери ключі від мотоцикла і права, поїхали!
За мить вони уже мчали у напрямку банку «Миколаївський». Юлія вже давно пригледіла горище в одному з будинків навпроти банку. У будинок можна було потрапити через головний вхід, який виходив на вулицю, де знаходився банк, другий, чорний, вів у двір, з якого був прохід на паралельну вулицю через інший будинок, який теж мав запасний вихід у той самий двір. На головний вхід будинку навпроти банку щойно поставили домофон, до будинку ж на паралельній вулиці вхід був вільний. У крайньому випадку, можна було подзвонити і у домофон у будь-яку квартиру, сказавши, наприклад: «Це працівник «Київенерго», знімаємо покази лічильників», – або щось на зразок цього. Народ у нас довірливий і, як правило, ведеться на такі штуки. Зазвичай, навіть не перевіряють, чи справді хтось такі покази знімає. Але при вході в банк було декілька відеокамер. Не виключено, що одна з них могла спостерігати за входом у будинок навпроти. Тому варіант входу Марсіанина через парадний вхід розглядався як винятковий. Отож, вони зайшли через вхід у будинок на паралельній вулиці, пройшли у подвір’я, а звідти, з чорного входу, без проблем дістались на горище. З горища на вулицю виходило єдине вузеньке віконце з розбитим склом. Воно було розміщене десь на рівні плеча Марсіанина – ідеальна вогнева позиція.
- Підходить? – спитала Юлія.
- Кращої позиції годі й придумати, – відповів Роман.
- Поцілиш?
- Атож, без проблем!
- Тоді тут усе ясно, поїхали далі.
Вони вийшли на паралельну вулицю тією ж дорогою, що і заходили, і поїхали в напрямку приватної клініки «Ескулап» .
- Умикай повний газ і засікай час!
За вісімнадцять хвилин і сорок три секунди вони були уже перед входом у клініку. На вході їх спинив охоронець:
- Куди й до кого?
- У відділення реанімації, довідатись про стан здоров’я одного пацієнта.
- Туди нікого не пускають, пишіть прізвище, ім’я, по батькові. Я передам у віконце реанімаційного відділення і повідомлю вам інформацію за десять-п’ятнадцять хвилин.
- Ой, мій батько у вкрай важкому стані, може й не дожити до завтра! Я б хотіла поговорити з лікарем віч-на-віч (у Юлиній руці з’явилась десятидоларова купюра).
- Ну, взагалі-то, не маю права! Але для Вас…
Купюра перекочувала до кишені охоронця, і вони увійшли на територію лікарні, але попрямували не у головний корпус, а у корпус навпроти – другий корпус, де було розташоване відділення діагностики. Хворих у цьому корпусі не тримали, а тільки провадили дослідження. У цій лікарні, як і у більшості новоспечених приватних лікарень, економили на всьому. Власники таких лікарень, як правило, страшенні скупердяї, а тому охорона стояла тільки на в’їзді в лікарню і на вході у головний корпус, де й було розташоване відділення реанімації та інтенсивної терапії. Охорона набиралась здебільшого з колишніх військовослужбовців, таких собі дідусів-відставників, які були не надто пильними. В особливих випадках до стеження за палатою залучались люди із особистої охорони VIP-пацієнтів. Але в реанімацію, з відомих причин, їх не пускали. З лівого боку коридору відділення реанімації були розташовані ординаторська, кабінет завідуючого, сестринська, інші службові приміщення, з правого – загальні палати і палати для VIP. Вікна усіх цих палат виходили на другий корпус.
Отож, вони піднялись на третій поверх другого корпусу, де містилося рентгенологічне відділення. Корпус був переобладнаний зі старого приміщення, яке раніше мало інше призначення. На вимогу пожежної інспекції, був облаштований аварійний вихід, що мав би закриватись на замок, але практично ніколи не закривався, бо медичний персонал та й пацієнти, які знали про нього, тишком-нишком бігали туди на перекур. Аварійний вихід, усупереч протипожежним правилам, був захаращений усіляким мотлохом: старим медичним обладнанням, ліжками, поламаними стільцями та іншим непотребом. Пожежна інспекція за кожної чергової перевірки вносила в акт пункт про захаращений аварійний вихід, але, отримавши хабаря, забувала про нього.
Юлія з Романом зайшли в аварійний вихід, протиснулись між кількома особами у білих халатах, які курили і, не звертаючи на них уваги, продовжували про щось дуже жваво розмовляти, і спустились на півповерху нижче, ледь продираючись між мотлохом, густо вкритим пилом. Вікно на сходовій клітці між другим і третім поверхами було якраз навпроти вікон палат реанімаційного відділення. Поцілити у будь-яке з семи вікон для такого стрільця, як Марсіанин, не становило жодних проблем. До того ж, можна було безперешкодно заздалегідь сховати зброю всередині старого рентгенівського апарату, який стояв прямо на марші сходової клітки пожежного виходу. Отож, переконавшись у всьому на місці, Юлія з Марсіанином залишились вельми задоволеними побаченим.
У третьому корпусі приватної клініки було розташоване патолого-анатомічне відділення, у простонародді – «трупарня», і ритуальний зал-капличка для випровадження колишніх пацієнтів у «кращий світ». Це була одноповерхова будівля, один торець якої виходив до другого корпусу, а з протилежного був вхід у ритуальний зал. Але варіант, що доведеться стріляти у моргу, планом не був передбачений, як з’ясується згодом, даремно…
Отже, оглянувши вогневу точку і залишившись повністю задоволеними її розташуванням, вони вийшли із «Ескулапа» і попрямували на полігон. Там на них уже чекав знайомий інструктор Дмитро. У сумці кольору хакі, яку він для них приготував, були дві гвинтівки СВД з оптичними прицілами-тепловізорами, на випадок стрільби у темну пору доби, і автоматичний пістолет Стєчкіна із знімними прикладом і глушником. Зброя ця була, звісно, ніде не «засвічена». В Україні тепер гуляє багато «чистої» трофейної зброї, нелегально вивезеної з зони АТО.
Тим часом настав вечір. Вони повернулись додому десь близько одинадцятої. В останню ніч вони кохалися якось по-особливому жадібно, немов не могли натішитись один одним, або, хто зна?, передчуваючи щось лихе. Це був не просто секс, це було дещо більше. Вони були пов’язані вже не тільки планом. Коли Роман заснув, Юлія зловила себе на думці, що кохає його. Однак на запитання «за що?» відповіді не знаходила, адже мало що знала про його звички, вдачу, характер. Та хіба кохають за щось?
Заснула Юлія десь над ранок і прокинулась, звісно, доволі пізно. На годиннику було 7:48, коли вона розплющила очі. Тихенько вилаявшись, миттю одяглася, розбудила Романа і о 8:00 була за кермом. Забігши у кабінет Бармалея і переконавшись, що той, як і завжди, на місці і, що траплялося вкрай рідко о такій ранній годині, не спить, вона поцілувала його в щоку і шепнула на вухо:
- Година «ч» сьогодні о 16:00, ти готовий?
- Готовий, як служба NASA до запуску чергового «Шатла»! – відповів Бармалей, –«блізость» – безпосередньо після виконання трансакції.
- Я тобі зараз покажу «блізость»!!!
- Ну от, передчуття мене не обманули… Балаболка ти, Юлько, ось ти хто! – вдаючи ображеного, надув губи Бармалей.
- Буде, усе буде, але не відразу, – посміхаючись сказала Юлія.
- Ага! «Приходите завтра, ну, а лучше – никогда», як співається у пісні безсмертної Алли Борисівни…
- Та годі вже, Бармалею! Але, чур, не спати!
- Добре, я тут вже енергетиками запасся на дві ночі. На першу – для справи і на другу – для «блізості».
- Ай, ну тебе в баню! Бувай уже!
- До зустрічі, балаболко!
Юлія зайшла у свій кабінет, але робота вперто не бажала рушати з місця. З голови не йшов план. Чи все враховано, чи чогось не забули? Юлія була реалісткою, що досить дивно для молодих жінок, і розуміла, що гладко все піти не може. Можливі збої, і, скоріш за все, якісь деталі плану доведеться коригувати на місці, «з коліс». Але основні моменти плану були продумані й опрацьовані, як їй здавалось, ідеально. «Запасний» варіант – на випадок, якщо її після поранення повезуть у «Феофанію», теж був «згрубша» продуманий. Туди Марсіанина повинен був провести дядя Льоня, який обіймав одну з найвищих посад у київській поліції і мав доступ усюди, мало не у кабінет президента. Номер Леоніда Онуфрійовича був записаний у мобільному Марсіанина. Рожевий шприц був уже у дяді Льоні. Полковник був докладно проінструктований, як його застосовувати.
При підготовці до служби у сучасній поліції усі майбутні співробітники, незалежно від посад, проходили навчання з медичної підготовки, де їх вчили на практиці наданню невідкладної медичної допомоги: накладанню джгутів у випадку кровотечі, транспортуванню поранених, методам порятунку на випадок клінічної смерті, тобто штучному диханню і непрямому масажу серця тощо… У тому числі – введенню медичних препаратів шляхом внутрішньом’язевих і внутрішньовенних ін’єкцій. Отож, з ін’єкцією антидоту шприцом у вену у дяді Льоні не повинно виникнути жодних труднощів. Він також повинен був непомітно вивезти Юлію з клініки, провести попереднє розслідування загадкового «зникнення» пацієнта з реанімації, а також «розслідування» вбивства вітчима, якщо усе вдасться.
Об 12:27 Юлія отримала СМС-ку від «джерела» в НБУ. На екрані її мобільного висвітилось: «Капуста вже на складі і буде розподілятись по магазинах на нараді о 15:00» У відповідь полетіло повідомлення: «Поінформуй про час, коли капуста потрапить на прилавок нашого магазину».
Здогадливий читач, звісно, зрозуміє зміст цих СМС-ок… А нездогадливим нема чого читати це «безсмертне» творіння!
Отож, у 14:39, трохи з запасом, «залізо» Бармалея повинно бути приведене у повну бойову. На Віргінські Острови полетіло повідомлення скайпом: «Слідкуй за відкриттям мушлі на пляжі, щойно чувак у синіх плавках її відкриє, зафіксуй номер банкноти у ній, та одразу відкривай свою».
Здогадливий читачу, ти – молодець! Нездогадливим вже варто полишити непосильний процес читання усякої мури.
Василь із «жовтухи» ще вчора отримав повідомлення: «Незадоволені нувориші повинні зчинити рейвах післязавтра, бажано побільше людей і кольорових виробів із тканини на вудках. Розрахунковий час події – з 10:00 і допоки рак свисне». Колишньому «тітушці» Максу полетіло повідомлення: «Бузимо завтра із голосним пухканням».
Сподіваюсь, нездогадливий читач залишився відпочивати на узбіччі, а ми прямуємо далі…
Отже, всі ролі розподілено, накази – роздано, і Юлія, плюнувши на роботу, бавилась у «солітера» на своєму комп’ютері. Годинник на ньому вперто не хотів висвітити заповітні цифри. Коли ж, нарешті, ці цифри таки з’явилися в кутку монітора, Юлія стрімголов увірвалася в «апартаменти» Бармалея.
Таким зосередженим вона його ще не бачила! Він чаклував над двома електронними пристроями без корпусів, рясно нашпигованими якимись платами та коробочками, призначення яких було зрозуміле лише їх творцю. Пристрої були приєднані до двох моніторів, на екранах яких з шаленою швидкістю пробігали зелені колонки якихось цифр. Як у фільмі «Матриця»! Раптом на одному з моніторів ці цифри зупинились.
- Так, банк «Б» готовий, – пробурмотів Бармалей.
Через хвилин двадцять цифри зупинились і на другому з моніторів:
- Чудово, з банком «А» теж all right! Ті місцеві придурки сисадміни навіть не запідозрили. Та й не дивно, бо в їх систему вліз сам Бармалей! Добре було б, щоб їх там керівництво повідомило про час надходження грошей милом** по внутрішньобанківському комп’ютерному зв’язку. Такі повідомлення, зазвичай, не шифрують, покладаючись на надійність системи захисту. Ми б могли спокійно підготуватись до часу початку трансакції в банк «Б».
Поки Бармалей промовляв ці не зовсім зрозумілі для Юлії фрази, з Віргінських надійшло повідомлення скайпом від Колі: «Друга мушля відкрита, всередині банкнота з номером 6923 **** **** 6562. У першій мушлі була банкнота, відповідно, з номером, на одиницю меншим, а саме: 6293 **** **** 6561».
Нездогадливий читачу, Ви ще тут? Ану, геть!
Об 15:27 надійшло наступне повідомлення від «джерела» в банку: «Капуста у вашому магазині буде десь між 15:45 і 15:55. Точніше сказати не можу, все залежить від вантажника на складі. Слідкуйте вже самі».
Сподіваюсь, що нездогадливий читач вже давним-давно жбурнув цей «без сумніву талановитий» опус у кошик зі сміттям…
- Тобто, – сказав Бармалей, – маємо на всю підготовку п’ять хвилин, зрештою, у нас і так усе готово. Операційний день у банках Віргінських Островів починається о 10:00. Там, очевидно, люблять поспати довше. Нехай на інертність оператора банку «А» ми даємо ще хвилин дві – п’ять. Враховуючи різницю у часі між Києвом і Островами – мінус шість годин, платіж повинен вийти з банку «А» десь о 16:02 – 16:05. Щойно він вийде з банку «А», моя розумна «залізячка» подасть звуковий сигнал, і на ній одночасно запустяться дві програми: перша – вірус, який зімітує «глюки» в інтернеті у мережі банку «А», друга – для зламу шифрування платежу, зміни останньої цифри у номері розрахункового рахунку, часу трансакції, і повторного шифрування платежу. Платіж має вийти від нас у банк «Б» з фіктивним часом, який буде відповідати часу третього, останнього, натискання на клавішу «повтор» оператором банку «А». На той час наша друга розумна «залізячка» повинна перехопити, розкодувати, замінити номер рахунка-приймача і час трансакції повідомлення-відповіді. Фіктивний час цього повідомлення повинен відрізнятись від фіктивного часу вихідного повідомлення не більше, як на п’ять мілісекунд. Якщо все вийде так, як я описав, – справа в капелюху, і ми можемо спокійно приступати до «блізості». На таку «блізость» у нас буде ціла ніч, бо про те, що платіж не надійшов на черговий «транзитний рахунок» на Кіпрі, у банку «А» довідаються не раніше, як завтра. Там операційний день закінчується рівно о 16:00 за Києвом і о цій годині автоматично відключаються всі програми обміну банківськими платежами.
Поки Бармалей промовляв цю тираду, годинник показав 16:00.
- Тепер усім тихо і увага! – промовив Бармалей так, нібито, крім нього самого, говорив іще хтось. Обличчя його стало ще більш зосередженим і напруженим.
Рівно о 16:02 з одного із пристроїв пролунав протяжний писк і на екрані, який тепер був розділений на дві частини по вертикалі, ліворуч знову застрибали стовпчики зелених цифр, а праворуч почали з’являтись повідомлення про етапи виконання програми-вірусу для імітації негараздів з інтернетом на комп’ютері оператора банку.
- Фактичний час трансакції 16 годин 02 хвилини 00 секунд і 03 мілісекунди – так і запишемо, – говорив сам до себе Бармалей, – ну, «залізячко», не підведи! Час першого натискання на кнопку «повтор» 16 годин 02 хвилини 15 секунд і 385 мілісекунд. Ну ти й нетерплячий, операторе! Шифр поки не зламано. Сподіваюсь, що друга затримка буде довшою. Так і є – 16:03:58:249. Тепер, друже-операторе, що робимо? Правильно! Телефонуємо сисадміну. Секунд через 20 програма-вірус повинна припинити «глюки» і лише фіксувати час останнього натискання кнопки «Повтор». Ну ж бо, прого -дешифраторе, поквапся! О! Є!!! Не дурень тебе писав, – Бармалей погладив себе по потилиці, що уже починала лисіти від постійного контактування із голим табуретом. Цифри в лівій частині екрана зупинились. – Так, тепер чекаємо, коли наш друг – оператор отримає інформацію від сисадміна-сонька: «Чого причепився, дурню! З інтернетом усе гаразд. Були, можливо, якісь «глюки», але все минулося само по собі», і востаннє натисне кнопку «повтор».
У цей час колонки цифр у лівій частині монітора знову забігали. Час спливав, а цифри усе миготіли.
- Чорт, не встигаємо! – незадоволено пробурмотів Бармалей, – але чи є у вас план «Б», містере Фікс? Звичайно ж, є!
Він запхав у якийсь з отворів материнської плати ще одну коробочку, вставив вилку, яка виходила з неї у гніздо, і цифри на екрані монітора другої «залізяки», що відповідала за банк «Б», забігали з такою інтенсивністю, що їх уже неможливо було розрізнити. На екрані монітора світилося декілька суцільних вертикальних зелених смужок. Раптом смужки зникли і на моніторі закляк тільки один рядок цифр:
- Так, YES-ОБХС! Ти готовий, банку «Б»! – потираючи руки, скрикнув Бармалей.
У правій частині монітора, що відповідав за банк «А», зблиснули червоні жирні цифри 16:08:28:518 – Трансакція, фіктивний початок. На екрані монітора, що відповідав за банк «Б» , натомість загорілось червоним 16:08:28:521 – Трансакція, фіктивне закінчення.
- Усе, кінець, крапка!!! – на обличчі Бармалея розквітла і на мить застигла усмішка. – От тепер «блізость»! Юлько, де ти там, кохана моя?
Юлія підійшла до нього, обійняла за плечі і смачно поцілувала його у те місце, де щойно була усмішка. Цілунок цей був міцним і несподівано тривалим!
- На маєш «блізость»! – сказала вона, ледь вирвавшись з обіймів розпашілого від жаги Бармалея.
- Оце і вся «блізость»? Ні, я так не граюсь! – надув губи Бармалей, як Карлсон – герой незабутнього мультика за мотивами казки А. Ліндгрен.
- Ти не підозрюєш, коханий, як це багато! Таке у мене було всього із двома чоловіками. Я серйозно кажу!
- Тоді, що поробиш, годиться. Але другий раз – за другий банк!
Цілунок повторився, і Бармалей, вдоволений і втомлений, бухнувся на найближчий табурет.
- Тепер ти вільна. Вони отямляться не раніше восьмої ранку, коли їм повідомлять із Кіпру, що платіж у тамтешній банк не надійшов.
Юлія вийшла з кімнати Бармалея, заскочила в свій кабінет, настукала повідомлення Колі у скайп: «Усе закінчено, скоріше переказуй капусту і пали ходаки!», швидко одяглася і за мить їхала додому. Незважаючи на корки, вдома була уже о шостій тридцять вісім. І, не роздягаючись, з порога віддала наказ Марсіанину:
- Бери зброю, сідай на мотоцикл і розвозь її по вогневих точках.
Зброя, почищена і змащена, уже лежала у чохлах. Роман поскладав чохли у сумку, одягнувся і о шостій п’ятдесят вийшов із дверей квартири. Юлія почула, як загуркотів двигун його мотоцикла. Десь за годину він повернувся.
- Усе нормально? – спитала Юлія.
- Так, – відповів Роман.
- Тоді, лягаймо спати, любий!
Вони полягали і відразу провалилися у сон. Останньою з Юлиних думок перед сном була така: «Перший день втілення минув гладко, як по маслу. Що ж то принесе другий?..»

7. Втілення. День другий

Настав ранок. Теплий весняний ранок. Юлія прокинулась о шостій, глянула у вікно і була вельми втішена погодою.
- Добра погода нам на руку, – подумала, – Хто б то стояв на мітингу цілий день у дощову погоду?
Розбудила Романа:
- Вставай, любий, нам треба добряче поснідати, хто зна, коли і чи взагалі доведеться обідати.
Роман підвівся з ліжка, вони пішли на кухню і поснідали. Уже за кавою Юлія давала йому докладні інструкції на сьогоднішній і наступні дні:
- Ти сідаєш на мотоцикл і рівно, як штик, о 10:00 маєш бути на вогневій точці – на горищі будинку навпроти банку готовим до стрільби. Заходиш, звісно, через внутрішнє подвір’я, як і минулі рази. Мотоцикл паркуєш біля виходу з будинку на паралельній до банківської вулиці.
- Обижаешь, начальник! – промовив російською Марсіанин.
- Слухай мене далі! Під час мітингу, коли до банку під’їде авто вітчима, там зчиниться безлад зі стріляниною. Якщо вітчим, що малоймовірно, опиниться на лінії вогню, ти стріляєш. Стріляєш у голову. Двічі. Якщо ж ні, то, коли охорона почне стріляти у натовп, прицільно чи в повітря – неважливо, ти стріляєш у мене зі Стєчкіна. Я буду стояти скраю натовпу на лінії вогню. Старайся не поцілити в кістку, цілься в найм’якшу частину тіла, сам знаєш куди… Коли відстріляєшся, якщо вітчим буде мертвий, кидаєш зброю, мерщій виходиш через чорний хід, сідаєш на мотоцикл і кружляєш по місту, перевіряючи, чи немає «хвоста». Якщо ж нам не поталанило, і цей гад не пішов до пекла, чекаєш поки прибуде швидка, їдеш слідом, поки не зрозумієш, куди мене везуть, – у «Ескулап» чи в «Феофанію». Якщо в «Ескулап», займаєш вогневу позицію на сходах запасного виходу другого корпусу, сидиш там і чекаєш, поки цей гад не з’явиться в палаті реанімаційного відділення, куди мене доправлять. Це може статись того самого дня, наступного чи через день або, навіть, тиждень, але станеться обов’язково, бо «жовта» преса роздує неабиякий скандал з того, що на мітингу обурених вкладників «Миколаївського» охороною колишнього і фактичного власника банку, народного депутата України, була мало не на смерть підстрелена його прийомна дочка. Так що, рано чи пізно, він таки має відвідати мене в лікарні. Тоді, якщо він підійде до вікна й опиниться на лінії вогню, ти стріляєш, знову ж таки двічі, йому у голову. Якщо ж ні, йдеш до виходу з реанімаційного відділення, а ще краще, заходиш усередину відділення, не знаю вже як, щось там придумаєш, і стріляєш у нього з пістолета впритул. Один постріл у серце, другий, контрольний, у голову. Далі пробуєш «змитися» від охорони. Це може й не вдатися, але, як то кажуть, хто не ризикує, той не п’є шампанського. Якщо тебе поранять, то дядя Льоня спробує тебе якось витягнути. Ну, а якщо уб’ють, я щодня носитиму квіти на твою могилку. Але давай будемо вірити у краще!
Юлія на мить замовкла, бо їй пересохло у горлі, відсьорбнула ковток вже холодної кави і повела далі:
- Якщо справа з приїздом вітчима на відвідини в реанімацію затягнеться, ти сидиш на вогневій точці денно і нощно. Про твоє харчування подбає моя колега, Ніна, яка уже поклала в «Ескулап» свого батька, так що з проходом на територію в неї не буде жодних проблем. Сидиш там і не відлучаєшся навіть у туалет, гадиш просто на сходову клітку. Зрозумів?
- Угу, – мугикнув Марсіанин.
- Добре, хоча б курити там можна, бо там це роблять усі. Слухай, може статися, що мене підключать до якихось апаратів. Нічому не дивуйся – все так має бути за планом. Коротше, зустрінемось, коли уже буде по справі. Зустрінемось на цьому ж місці. Що ж, удачі тобі, Марсіанине!
- Ех, і тобі теж, Юляшко!
- Нічого, бог добрий – прорвемось. Ага, якщо ж повезуть у «Феофанію», що малоймовірно, знаходиш по телефону дядю Льоню, він проводить тебе на територію клініки, а далі дієш за ситуацією. Що ж, поїхали, час, сурми, як то кажуть, кличуть!
Із дому вони вийшли разом, Марсіанин сів на мотоцикла, Юлія – в авто і поїхали в напрямку «Миколаївського». Рівно о 9:30 вони були на місці. На вулиці перед банком почав збиратися натовп невдоволених вкладників. Вони розгортали принесені прапори і гасла і кріпили їх на заготованих раніше вудилищах. Серед натовпу виділялася купка молодиків, чоловік так з п’ятнадцять, «спортивної» зовнішності. Вони трималися гуртом, намагаючись нічим не вирізнятись у натовпі. Серед них був Макс. Юлія стала збоку від натовпу, що ріс із наближенням годинникової стрілки до позначки 10:00, як тісто на дріжджах, зі сторони будинку навпроти. Десь із десяток поліцейських авто перекрили рух вулицею.
А тим часом усередині «Миколаївського» події розгорталися так: о 10:15 управляючий банку задзвонив на Кіпр у банк з метою перевірити, чи надійшли кошти на «транзитний» рахунок. Не отримавши підтвердження, він передзвонив ще за десять хвилин. Відповідь була та ж: гроші на рахунок не надходили. Тоді він подзвонив у банк на Віргінських Островах. Коли довідався, що гроші на щойно відкритий там рахунок учора не надходили, здивуванню його не було меж. Тоді викликав оператора, який був на вчорашній зміні. Той підтвердив, що трансакція завершилась успішно, щоправда, після третьої спроби повтору відправки, бо глючив інтернет. З рештою, на екрані з’явилося повідомлення «Трансакція завершена успішно».
Тоді управляючий, киплячи від злоби, викликав у свій кабінет сисадміна.
- Ану піднімай логи і доповідай, що відбувалось вчора з 16:00 до 16:30 на сервері платежів. І миттю мені! Не принесеш докладний звіт за дві хвилини – пристукну, як муху!
Зблідлий сисадмін за півтори хвилини знову заходив у кабінет головного менеджера зі звітом у руках.
- Платіж з НБУ надійшов о 15:45:00, – вів сисадмін, до блідості якого тепер додався зеленкуватий відтінок, – о 16:02:00 і 03 мілісекунди була здійснена спроба відправки платежу на банк на БВО**. Потім – три спроби повторів: перша, невдала, о 16:02: 15 і 385 мілісекунд, друга, також невдала, о 16:03:58 і 249 мілісекунд і третя, уже вдала, об 16:08:28 і 518 мілісекунд. Код відповіді надійшов об 16:08:28 521 мілісекунда. Тобто затримка становила три мілісекунди, що цілком у межах норми. Невдача трьох перших спроб пояснюється неможливістю нашого сервера з’єднатись ні з основним ні з додатковим ДНС-сервером***. При останній з можливих спроб, з’єднання відбувалось через проксі-сервер**** і було успішним.
- Я тобі скільки разів повторював, щоби ти перевіряв інтернет? А? Усе! Пиши заяву на звільнення! І дивись мені, щоб у тебе не виникло серйозних проблем з пошуком наступного місця роботи, ми тобі репутацію зіпсуємо, будь певен.
Сисадмін з похиленою набік головою вийшов з кабінету. За мить управляючий набирав номер шефа:
- Шефе, добрий день! – дрижачим голосом промовив той.
- Здоров, що там у тебе сталося?
- Та тут така справа, – голос управляючого, дрижав усе більше, – наш платіж не надійшов на рахунок «Х» на БВО.
- Як це не надійшов?! Думай, що говориш!!!
- А отак! Не надійшов і крапка…
- Ти що! Ти хоч уявляєш, яка сума переказу і чиї це гроші? Повбиваю вас усіх! Дзвони ще раз на БВО і з’ясовуй деталі. За п’ять хвилин чекаю відповіді!
За п’ять хвилин мобільний вітчима задзвонив знову:
- Це Юрій. Ось що вдалося з’ясувати: гроші на рахунок 6293 **** **** 6561 дійсно не надійшли, хоч код підтвердження прийшов на наш платіжний сервер саме з цього рахунка із допустимою затримкою. Натомість місцевий управляючий банку стверджує, що така сама сума надійшла на рахунок 6293 **** **** 6562, відкритий на ім’я якогось там білоруса і саме з цього рахунка був відправлений код підтвердження об 16:02:00 і 04 мілісекунди, тобто за одну мілісекунду після першої, ніби невдалої, спроби повтору відправки платежу нашим оператором. До нас же надійшов інший код підтвердження з нашого рахунка об 16:08:28 521 мілісекунда, тобто за три мілісекунди після третього, нібито вдалого, повтору. На мою думку, тут не обійшлось без втручання якогось вельми вправного хакера. Наш сисадмін, до речі, уже звільнений, сам тут не розбереться. Нам потрібен справжній профі. Я знаю одного такого, він працює на фірмі-розробнику антивірусної програми «Зілля», але послуги його коштують вкрай недешево…
- Сума тут значення не має! Ну ж бо, їдь за ним, і щоб за півгодини він сидів у тебе в кабінеті! І дивись, щоб колишній сисадмін не постирав там чого.
- Я розпорядився, за ним назирці ходить наша охорона і до жодного з комп’ютерів його не підпустить.
- Добре, я особисто буду у центральному офісі через двадцять хвилин.
- Будьте обережні, шефе! Тут під стінами офісу мітингують наші обурені вкладники, гамір там ще той.
- Не вчи вченого! Гайда, дій!
За хвилину Юрій, насуплений і зосереджений, хоча зазвичай був доволі життєрадісною людиною і частенько любив пожартувати і помацати банківських дівчаток за заборонені місця, непомітно висковзнув через двері другого під’їзду, що виходили на ту ж вулицю, що й двері головного під’їзду, але метрів на двадцять лівіше, сів в авто і у супроводі патрульної поліцейської машини на шаленій швидкості помчав у невідомому напрямку.
Десь хвилин за десять до другого під’їзду офісу під’їхала машина шефа. Юлин вітчим не встиг вийти з машини, як його відразу взяли у тісне кільце охоронці. Марсіанин спостерігав за цим усім у вічко прицілу СВД-шки. Здійснити постріл не було жодної можливості, оскільки мішень надійно закривали могутні охоронці.
- Так, на жаль, вступає в силу варіант «б», – подумав Марсіанин, – Бідна, бідна Юлька! – Але, може, той гад ще вибіжить, коли зчиниться стрілянина.
Між тим перед центральним офісом «Миколаївського» розгортались такі події: у натовпі хтось, дуже подібний до знайомого читачу Макса, кинув клич: «Давайте сюди шефа! Я бачив, як той заходив у двері другого під’їзду». Обурений натовп одразу підхопив клич і щоразу гучніше скандував: «Шефа! Шефа! Шефа!» Врешті-решт вийшов заступник управляючого банком, такий собі Максим Петрович, і звернувся до мітингувальників у мегафон:
- Шановні мої, високоповажні вкладники «Миколаївського»! У нашому банку дійсно були тимчасові труднощі з виплатою за депозитами, спричинені падінням курсу долара. Зараз, з наданням МВФ чергового траншу, на рахунок нашого банку з НБУ надійшли кошти на рефінансування. Отже, відсотки за депозитами почнемо видавати частинами, починаючи з наступного понеділка. Самі ж «тіла» депозитів поки що залишаються замороженими, та не хвилюйтеся, їх обов’язково повернемо.
Але натовп не припиняв скандувати «Шефа! Шефа!»
- Антон Миколайович наразі має в банку вельми невідкладні справи і вийти до вас, вельмишановні вкладники, не може. Сформуйте ініціативну групу, викладіть свої вимоги на папері, поставте підписи і я передам їх Антону Миколайовичу. Як тільки він відповість вам, я відразу озвучу його відповідь. Пристаєте на таку пропозицію?
- Згода, – почулись спочатку поодинокі голоси у натовпі. Потім уже весь натовп ревів «Згода!».
- От і добре, я чекаю тут на ваші письмові вимоги.
За півгодини аркуш із вимогами вкладників був у руках Максима Петровича, і той миттю зник за дверима центрального під’їзду, а ще за годину з’явився перед ясні очі мітингуючих з іншим аркушем у руках:
- Шановні вкладники, – кричав у «матюгальник» заступник управляючого, – зачитую вам офіційну відповідь почесного голови банку «Миколаївський» Свінцицького Антона Миколайовича: «Дорогі мої вкладники! «Миколаївський» високо цінує вашу безпосередню участь у формуванні оборотних коштів нашого банку. Він завжди дбав і надалі дбатиме про кожного клієнта, незалежно від суми його вкладу. Але, зважаючи на тимчасові труднощі з фінансами, які будуть безумовно подолані найближчим часом, правління банку на позачерговому засіданні прийняло рішення: відсотки за депозитами почнемо видавати з наступного понеділка, але не одразу, а частинами, що не перевищують 200 доларів для доларових вкладів, або їх еквівалента за курсом НБУ для вкладів у інших валютах, або п’ять тисяч гривень для гривневих вкладів у одні руки на місяць. У паспорті вкладника буде робитися відповідна помітка. «Тіла» ж депозитів тимчасово видаватись не будуть. Банк, без усякого сумніву, поверне їх вкладникам, починаючи з першого січня наступного року. Правління банку щиро сподівається, що вкладники з розумінням поставляться до тимчасових труднощів, які виникли з об’єктивних причин. Сподіваюсь на ваше розуміння і підтримку. Щиро ваш, почесний голова закритого акціонерного товариства «Банк Миколаївський», Антон Миколайович Свінцицький».
Натовп загув «Ганьба! Ганьба!» і в напрямку переляканого заступника управляючого з розлюченої юрби полетіли перші камені. Той миттю щез. Натомість, з того ж таки центрального під’їзду банку, висунулися і вишикувалися в бойовий порядок десь із двадцятеро охоронців із металевими щитами і гумовими кийками у руках. Вправно орудуючи щитами і кийками, вони почали відтісняти мітингуючих від входу у банк. У відповідь на таку зухвалу поведінку охоронців, хтось з юрби вихопив газовий пістолет, вистрелив із нього, і від шолома одного з охоронців відбилася гумова куля. Той у відповідь вихопив із кобури свого Стєчкіна і пальнув із нього, але так, щоби куля просвистіла над головами мітингувальників. У ту ж мить десь іззаду почувся голосний жіночий крик, і одна з жінок упала, як підкошена, на бруківку. На бруківці відразу з’явилася і щодалі більшала калюжа крові.
- Швидку, швидку сюди! – заволав хтось із юрби.
Швидка стояла напоготові позаду патрульних машин. Останнім часом на усі масові заходи виїжджають патрульні поліцейські й обов’язково карета невідкладної медичної допомоги. Тож вона під’їхала до місця події миттєво. Поки медики оглядали поранену молоду жінку, у кабінет Свінцицького увійшов начальник охорони банку Валерій Вікторович Коропенко:
- Що там таке діється, Валеро?
- Антоне Миколайовичу, там зчинилась заворуха, потім стрілянина, наш охоронець відкрив попереджувальний вогонь у відповідь, куля пролетіла над головами мітингувальників і рикошетом від стіни влучила, я точно не певен, але мені так здається, сам дивився запис з камери зовнішнього спостереження, у вашу пасербицю, Юлію. Вона жива, над нею там чаклують лікарі швидкої.
- От тобі маєш, тільки цього мені й бракувало! А що та курва там робила? Слухай, Валеро! Піди туди особисто, поговори з лікарями, у разі необхідності, дай їм п’ятдесят – сто баксів, нехай відвезуть її у клініку «Ескулап». Поїдь з ними сам і розпорядись на місці. Пристав там до її палати охоронця, і щоб ніяких там мені медіа! Зрозумів?
- Так точно, шефе!
- Тоді дій! Доповідай мені особисто по телефону через кожні десять хвилин.
Коропенко вийшов з банку через другий під’їзд. Він був у цивільному, але під сорочкою його вгадувався бронежилет. Відшукавши очима лікаря швидкої, підійшов до нього:
- Я – начальник особистої охорони почесного голови правління банку народного депутата України Свінцицького Антона Миколайовича, Коропенко Валерій Вікторович. Яка тут у нас ситуація?
- Поранено молоду жінку. Куля рикошетом від стіни будинку, що знаходиться на протилежному боці, потрапила у задню поверхню стегна. Кістки стегна і тазу ніби не зачеплені, але точніше покаже лише рентгенівське дослідження. Але жінка втратила багато крові, також є явні ознаки больового шоку. Можлива навіть раптова зупинка серця. Отож, їй необхідна негайна госпіталізація.
- Куди повезете?
- Сьогодні ургентна сімнадцята клінічна лікарня.
- Слухайте, співробітників нашого банку обслуговує приватна клініка «Ескулап». Ця поранена – колишня наша співробітниця, везіть її туди!
- Ні, ми повинні везти лише в ургентну клініку.
- Ось вам, тримайте! – в кишеню форменої куртки лікаря пірнула стодоларова банкнота.
- Добре, в «Ескулап», так в «Ескулап»!
Карета швидкої, в яку вже поклали Юлію, одразу ж рушила в напрямку приватної клініки. За нею з паралельної вулиці виїхав якийсь тип на спортивній «Ямасі», два квартали проїхав за каретою, а потім обігнав її і стрімголов помчав уперед.
Юлію спочатку доправили до приймального покою клініки, але там з нею стався раптовий серцевий напад з повною зупинкою дихання і її відразу ж повезли у відділення інтенсивної терапії і реанімації, помістили у VIP-палату №1 і під’єднали до апаратів штучного життєзабезпечення.
- Прощавай, свідомосте, – наостанок прошепотіла Юлія сама до себе, вводячи препарат із синього шприца собі в сідницю і з останніх сил встромляючи порожній шприц у кишеню куртки одного із санітарів, – сподіваюсь ще зустрінемось, коли настане хепі-енд.

Додав: sergeycsd (07/11/16) | Автор: © Сергій Пікарось
 
Розміщено на сторінці: Проза, Пікарось Сергій
 
Переглянули твір - 1469 чол.
 
  
  у Вас # закладок

автору
за твір:

 



Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 4
avatar
0
1 Asedo1949 • 13:51, 08/11/16
Так захоплює, що відірватися не можна... класссссссссссс!))))))))
avatar
2 sergeycsd • 16:38, 08/11/16
Дякую!
avatar
0
3 Лілія • 07:45, 09/11/16
Ви профі у написані прози. Читаю з насолодою. hlophlops
avatar
4 sergeycsd • 09:32, 09/11/16
Дякую! Дуже приємно чути таке.


Додати коментар:

Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
avatar

загрузка...

ОСТАННІ 10 КОМЕНТАРІВ до ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ

(50 коментарів Ви можете переглянути на сторінці "НАШ ТОП ++")


             Украина онлайн


Форма входуу
Логін:
Пароль:
Інформації:     
Випадкове ВІДЕО з сайту:
До Дня визволення України від німецько-ф...

ПОНОВЛЕНІ ТЕМИ ФОРУМУ:

ОНЛАЙН - РОЗМОВНИК    
    (міні-чат)

    АВТОР-АДМІН САЙТУ:
    Сайт: uid.me/vagonta
    Twitter, Тел.: 068-083-95-79
    E-mail: vagonta@gmail.com, virchi@yandex.ru

загрузка...

НАЙПОШИРЕНІШІ
КЛЮЧОВІ СЛОВА
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz