А що ж у цей час він? Сидів розморений, низько опустивши голову і поринав у думки, які раз у раз виникали перед ним, то яскравими картинами, то уривчастими відблисками. Думав багато про що, але тільки не про своїх двоюрідних брата і сестру, бо майже і не знав їх зовсім, бачив усього кілька разів і завжди мимохідь. А ті значно старші від нього мало цікавилися ним, у них були дорослі турботи, і для молодшого двоїрідного брата місця в них не залишалося. Так часто буває — майже рідні, а стосунками взаємними зовсім чужі і байдужі одне до одного.
Тітка Тамара з свого боку теж не дуже намагалася зблизити своїх рідних кровиночок із племінником, до якого не тільки звикла, але й прониклася не аби якою симпатією але все ж таки не такою, щоб вважати членом своєї родини. І справа тут була зовсім не в ньому самому, а у його матері і її молодшій сестри, до якої і досі відчувала давню, ще дитячу неприязнь.
Ну, це тільки відхилення від розповіді. А насправді у ній в цей час лише трясуча підстрибуюча раз за разом підвода, візник Кузя, що майже увесь час дрімав, та на особливо високих колдобинах чи глибоких вимоїнах, ненадовго прокидався і страшено та не довго матюгався, бо боявся потрапити під гнів своєї швидкої на расправу начальниці. Та що цея я? Знову про Кузю. Розповідь про нього вже завершено, і саме час поцікавитися думками нашого головного героя.
Померла Галя раз у раз виникала перед ним, та трясуча грунтовка не давала змоги на довго засереджуватися на цьому. І тому крім Галі думав вын ще і про сестричку Аллочку, яку вже майже два місяці не бачив.
- Не годиться так, - ледь чутно мурмотів він. Треба у найближчі дні знайти час і поїхати до неї, хоч і із Ладою. Хай побачить, яка в нього ще рідня крім тітки Тамари. Не така, як усі, ображена природою, але така добра, така співчуваюча, така відчуваюча усі настрої тих, що навколо.. А тепер виявилось, що і не абияк талановита у крої і шитві. Микола Опанасович, нещодавно навідав свого друга, завідуючого інтернатом, де жила і виховувалась Аллочка, і мимохідь повідомив його, що та за літо значно подорослішала, витягнулася і стала на вигляд майже дорослою. Правда до подробиць його колишній тренер не вдавався, аллочкіної фотки не зробив, тому і залишалося йому тільки здогадуватися, якою тепер стала його молодша сестричка.
- Ну, нічого, нічого, - заспокуював він себе, - день чи два, і я завітаю до неї. Ось і поспілкуємося, не словами звичайно, а поглядами і дотиками. А вони не менш промовистіші за слова.
Непомітно думки від Алочки перетекли до копання картоплі, заради якого вони і їхали зараз труською грунтовою дорогою, на не менш труській підводі. Тому мабуть і згадав майже вже і зовсім призабутий клаптик із свого дитинства. Там теж було копання картоплі, але для перевозу накопаного в них була не підвода, як зараз, а одноколісна тачка, яку він, сьомирічний, з останніх сил штовхав перед собою. Трохи позаду йшла мати із трирічною Аллочкою на руках, яка тоді ще ледь-ледь починала самостійно ходити, а п'ятирічний шибенник Валерик був залишений у хаті прив'язаний до ніжки ліжка, щоб не мати змоги накоїти якоїсь шкоди. Ох і довгою здавалася йому та дорога, ох і важкою, хоча наспраді від хати до городу було не більш п'ятисот метрів. Не двічі і не тричі тачка завалювалася на бік, і він раз за разом, іноді сам, а іноді за допомогою матері, підіймав її, ставив на залізне проржавіле колесо і знов штовхав, штовхав, не знаючи відпочинку. Та ось нарешті і довгоочікуваний город.
Мати всаджує Алочку на купу бадилля, що вже накопичилось від їхнього попереднього копання і береться за лопату, прихованою під тим же бодиллям і, натискаючи на неї ногою, вдягнутою у важкий гумовий чобіт, підйімає з-під землі назовні світлобрунатні клубні картоплі-годувальниці. Він сьомирічний вже добре засвоїв, що тільки завдяки їй вони не голодують і якось зводять кінці з кінцями. М'ясо в їхній хаті хіба що раз на тиждень, і то не досхочу, а по зовсім маленькому шматочку, тільки для смаку, як раз у раз каже мати, не для нього звичайно, бо він найстарший від усіх дітлахів добре розуміє матір, і не для Алочки, яка жодного слова досі не розуміє, а виключно для шибенника Валерика, з яким ні про що і ніколи не домовишся по доброму. Та Валерик ніби і не чує материнських слів, а непружившись, мов те зголодніле вовчисько, вихватує з миски, увесь шматок, ще гарячого, просто із окропу м'яса, що призначався для всієї родини, і тягне до рота. Обпеченим губам боляче, боляче і язику, Валерик скиглить, та все одно намагається впхнути весь шматок відразу. Мати кидається до нього, б'е по потилиці. Та це рідко коли допомогає Частіше за все шматок або зникає у Валериконому роті, або падає на брудну підлогу, де на нього вже чекає мудра стара кішка Мурка — що підхопплює ласу здобич і миттєво зникає із нею.
Ось так вони жили, ось так харчувались, потерпаючи від злиднів. Та на щастя картоппельки-годувальниці завжди на всіх вистачало і вареної і печеної, а іноді і смаженої на духмяній соняшниковій олії, яку він найбільше полюбляв. Та того разу, про який він згадав дорогою, ледь не сталося непоправне, про яке йому і досі згадувати лячно і моторошно.
А почалося з того, що з його ж ініціативи було викопано усю картоплю, а не частково, як відбувалося до цього.
Нащо смикатися? - по-дорослому впевнено сказав він матері, - Туди-сюди, туди-сюди. Краще давай викопаємо усю до останньої, перепочинемо трохи і візьмемось за перевозку. Гадаю разів за двадцять і впораємося із цим.
Мати на відміну від впертого і завжди впевненого у своїх рішеннях і вчинках старшенького слабкодуха була, тому відразу і погодилася. До того ж їй теж здалося, що із таким розподілом праці їм значно легше буде. Ніби то все врахував він, тоді ще сьомирічний хлопчик, та не врахував одного підступності дорослих, навіть і добре знайомих, що жили зовсім по сусідству.
І ось знайшовся один з таких, візник Семен Перекотько, що у той день не працював і разважався тим, що сидячи на призьбі своєї складеної із червоної цегли хати під залізним дахом оглядав оточуючу місцевість у військовий дванандцятикратний бінокль ще німецького трофейного зразку, що був придбаний ним на товкучці у райцентрі у однорукокого майора- фронтовика у вже зовсім потертому кителі рясно увішаному орденськими планками. Майорові аж кортіло похмілитися, тому і вдалося Семенові виторговути рідкісну річ майже за безцінь. З того часу і бавився візник своє рідкісною іграшкою. А працювала вона бездогано. Завдячуючи їй вдавалося Семенові до багатьох чужих вікон зазирнути і чимало чого побачити. Іноді і дуже цікавого, до чого від природи він дуже охочий був. З часу придбання біноклю аніяких родинних таємниць для нього вже не існувало. Хто із ким, коли, як. Та то уночі, коли приміщення освітлювалися, а ось удень у вікнах темно, нічого за шибками не роздивишся, тому і доводилося йому задовольняти цікавість свою виключно спостеріганням місцевості. Та іноді і така розвага користь приносила. Ось так йому принаймі того разу здалося.
П'яндижка телятниця, що з постійних перепоїв вся аж синя разом із синочком вузькоглазиком картоплю викопують, а молодшенька дефективна зовсім на бодиліі сидить і за всім цим спострігає, та нічого із цього не розуміє.
Накопають дві цеберки, що заповнять тачку до самісеньких краєчків і почне штовхати її вузькоглазик перед собою ніби то і із останніх сил, але рівно і без перепочину, мов той трактор, що солярою по самісенькі вінця залитий..
- Ох, і далеко ж піде цей малий! - мурмотить собі він під навислий над верхньою товстою губою великий брунатний ніс, що більш за все нагадує брудну тільки но з-під землі ще не обтрушену картоплину, - Як п'яндижка матір не зупинить. Це в неї не довго. Двох чоловіків до домовин поклала, тепер час і за діточок братися.
... Знайшовся б хтось з справжніх чоловіків поруч, обов'язково до брудної семенової пельки товстого кляпа заштовхав. Та порожньо було у той день на розмоклій після довгого осіннього дощу грунтівці. І базікав візник усе що до голови приходило.
Та ось раптом завмер він, мов укопаний, із пикою викривленою хижою зловтішною посмішкою.
Ну стривайте! - просичали його слюняві вуста! - Викопаєте усю картопельку, та навряд вона вам дістанеться. Адже кобилка впряжена на моєму подвір'ї вже з ранку стоїть і сіном хрумкає. Тому недовго її виставити на передові позиції і дочекатися, поки ви, викопавши усе, нагружену тачку до своєї садиби потягнете. А я тим часом швиденько перегружу вилами усю кортопельку до своєї підводи і за мить єдину до свого двору відвезу. О, як же витягенться шия у п'янички-телятниці, як забігають поросячі очиська у її вузькоглазика, коли не побачать вони по поверненню своєї картопельки. А як їм її побачити, коли вона на той час вже перейде у його власність? Та ніяк! Хай поголодують! Їм корисно! А ось його кабанчики до самого різдва, коли настане час їх різати, будуть нагодовані.
Як задумав мерзотник, так і зробив. Діждався, поки малий вузькоглазик у супроводі матері із дефективною дочкою на руках потягнув важку тачку і незабаром зник за рогом, а потім вхопивши вила швиденько перегрузив усю картоппельку до своєї підводи. Усе врахував візник, крім своїх лінощів, бо не доглядав належним чином за станом збруї, ось та і підвела його в незручну мить. Щось в ній обірвалося і прийшлося негідникові зупиняти кобилу і приводити кляту обірвану збрую до належного стану, а це нелегко було, бо за довгі роки недбальства вона майже перегнила уся. Ось тому, повернувшись з пустою тачкою до свого городу, виявив він, що за час їхньї недовгої відсутності уся картпелька з ділянки зникла. Що робити? Чим годуватися узимку? Де розшукувати злодія, що вчинив таке? Він почав повертати голову на всі боки і в невдовзі побачив підводу і візника, що метушився навколо неї, а на самій підводі чималеньку купу картопельки.
Та ось де вона, годувальниця наша! - блискавкою майнуло у голові, - Та ось той, хто її вкрав! Ні, не буде цього!
Кинув тачку і вже за мить стояв, мов маленький, настовбурчений горобчик перед величезним брудним хряком, з якого сало аж назовні лізло.
Ану віддай! - тоненько, але гучно вибухнуло з його дитячих легенів, - Вона не твоя, наша вона! Віддай!
- Ваша? - відгукнувся візник, неквапливо повертючись до нього, - Ваша?.. Та ось тобі, скуштуй!
І просто впритул до свого обличчя побачив він величезну дулю, скручену з товстих порепаних пальців із широкими смужками бруду під нігтями.
Помилився візник, повівшись із ним так. Гордість, образа вибухнули в його дитячому єстві. І вже в наступну мить гострі хлоп'ячі зуби вп'ялись у м'якість долоні мерзотника, та так міцно, що з неї бризнула кров. Від болю і несподіванки від такого оберту справи візник скрикнув, та не басом, як цього варто було очикувати від такої великої огрядної людини, а тоненько по щенячому. Рука його струснулась, щоб скинути малого нападника-кровожера, та це не вдалося, бо той ухопившись малими, але цупкими пальцями за його руку завис на ній. Негідник позадкував, а в цей час вже підбігла на допомогу мати і вчепилася у другу візникову руку.
- Віддай, віддай картоплю, - у весь голос гукала вона, - викочуй картоплю з підводи. Не позбавляй нас єдиної їжи, мерзотнику!
Візник напружився з останніх вже сил і скинув таки нарешті його з руки. Він впав у багнюку та швидко підхопився, озирнувся і раптом побачив величезний батіг, що лежав на підводі разом із їхньою картоплею. Розмірковувати ніколи було — ухопив батіг обома дитячими руками і перетягнув візника пужалом по обличчю. Перший удар виявився несильний, та вже другий розсік візникові лоба і щоку. З них бризнула кров. Та це не зупинило його і він продовжував наносити нові удари і всі влучні. Вже і губи і вуха були закривавлені, вже і права брова майже зірвана, а він все бив і бив. Верещав візник, гукала мати, тільки він мовчав, творячи жорстоку розправу над своїм кривдником. Скільки так тривало він не ппам'ятав, а оговтався тільки тоді, коли хтось з дорослих, що позбігалися на галас, не вихопив батіг з його рук. Люди швидко розібралися що і до чого. Візника після кількох стусанів відправили додому у супроводі дружини зализувати криваві рани, збрую швидко полагодили і відвезли картоплю, що вже майже поцуппив візник, до їхньої садиби. Ось таку пригоду із свого раннього дитинства згадав він, сидячи на підводі поруч із Ладою, що міцно тримлася за його руку, щоб бува не висковзнути на землю з підводи на якійсь вибоїні, яких чимало траплялося на грунтівці, що вела до тіткиного городу
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
