Та ось нарешті його покликали, але цього разу вже не на допит, а на побачення. Він навіть і не очикував, що може відбутися таке, до нього, підслідного завітав завідучий кафедрою прикладної математики семидесятиричний професор, лауреат чисельних державних премій Костянтин Володиморивич Карпук, його колишній викладач. Вони багато попили крові один одному, поки порозумілися. Обидва завзяті, вибухові, із своїми ідеями. І не важливо, що один з них був знаний у цілому світі професор, а інший ще зовсім зелений студент першокурсник — протистяння поміж них тривало довго із змінним успіхом. І торкалися всі вони виключно методики розв'язання різних таких собі цікавинок, як полюбляв висловлюватися про них професор Карпук, пропонуючи їх студентам майже що не кожній лекції. Охочих до них було не багато, а вже тих, хто доводив справу до успішного завершення, тільки одиниці — і серед них першокурсник Василь. Впертий і вигадливий — він не зупинявся ні перед чим, просиджував над аркушем густо списаного з обох боків паперу із багатьма виправленнями і закреслюваннями, довгі години, не звертаючи найменшої уваги на те, що йому кажуть оточуючі. На розв'язку кожної такої цікавинки уходило до десяти, а то і двадцяти аркушів. Від цього значно худнули зошити, в які він записував лекції і тому раз за за разом приходилось поновлювати їх запас, Але ось нарешті бажане було досягнуто, він переписував розв'язання цікавинки на окремий аркуш і йшов із ним до професора Карпука. Той, виблискуючи скельцями окуляр пробігав очима по василевих каракулях, почерк якого був завжди торопкий, а тому і вкрай нерозбірливий. Та не для професора Карпука, той усе брав з льоту, а ось до самих василевих викладок в професора було чимало зауважень, майже з жодною з них він не погоджувався, і розпочинались довгі суперечки. Іноді і до крику доходило, притому з обох боків. Студент підхоплювався із стільця і вибігав з приміщення кафедри, а розлючений професор ще довго сопів і пив склянку за склянкою воду із графину. Але проходило кілька днів і ворогуючі сторони знаходили кінець кінцем порозуміння, і далеко не завжди правий був професор, нерідко останнє слово залишалось і за студентом. Так і минув той семестр. А на екзамені професор ледь не вліпив Василеві незадовільно, бо той за його думкою пішов у доказах не тим шляхом, а вивільнився з пут хибних рішень з поверховими і зовсім бездоказовими припущеннями. Кінець кінцем Василь частково відстояв своє і отримав всеж таки задовільно. Та з задововільно студентів стипендій позбавляли. А Василь був не місцевий і без жодної підтримки. Про це добре знали у групі, а тому вкрай були обурені оцінкою професора. Адже їхній Василь в усьому доходив до суті, розбирався у всіх дисциплинах глибоко і нерідко ділився своїми знаннями з одногрупниками. Порадились трохи і відправили старосту групи серйозного і виваженого в усьому Петра Стороженка до професора Карпука у якості парламентаря. Розмова відбулася за зачиненими дверима, і тому змісту її ми не знаємо, а результатом було те, що незабаром під час перерви Василя розшукав ассистент професора Карпука, що проводив з його групою практичні заняття, відвів убік і передав йому від іменні професора Карпука запрошення на повторний іспит. Грошей на той момент у Василя не було - жолного карбованця, та гордість, що дісталась йому в спадок від батька не дозволила йому скористатися цією пропозицією. Тому увесь наступний семестр прийшлося підробляти то розвантаженням сипких матеріалів , а це були виключно вапно або цемент із товарних вагонів, то заміною рейок на трамвайних коліях у нічний час. Важко було, та він все витримав, бо впертий був. А з професором Карпуком вони пізніше затоваришували навіть, бо без професорових цікавинок на другому курсі, де Карпук їм вже не викладав, Василеві чим далі тим скучніше і скучніше робилося, і нарешті якось непомітно для себе він знову почав відвідувати професора Карпука на його кафедрі, де ділився із ним різними дрібними задачками, які вже навчився і сам відкопувати самотужки. Професор кидав усі буденні справи, замикав двері кабінету на два оберти англійського замка, і з головою занурювався у принесену Василем цікавинку. Вони знову йшли різними шляхами і нерідко люто сперечалися, але у кінці завжди досягали єдиного вірного рішення і тому розходилися задоволені один одним.
І от тепер Карпук перед ним, замкнутим наглухо у стінах слідчого ізолятора. Чисто виголине обличчя, все у дрібних зморжках. Тонкі губі стягнуті у вузеньку смужечку, так, що їх майже не розрізнити серед тих дрібних зморшок. Мовчить збирається з думками, так він завжди робить, а коли вже щось вимовить, то у самісеньку точку — ані додати, ані убавити.
Помовчавши і навіть не привітавшись, не до привітань було професор відразу узяв, як то кажуть, бика за роги, - Я все знаю, бо по можливості все з'ясував. І скажу тобі лише одне — тримайся — правда нап твоєму боці. Але перемогти ту павучу лжу, якою тебе і вдень і вночі намагаються опутати буде важко. У цього негідника Стьопи вже надто впливовий батько, до усіх владних кабінетів вхожий, бо і депутат, і член обкому і багато чому іншому член. Сина свого єдиного прогавив і усю свою невдалість з цього приводу хоче на інших перкласти і перш за все на тебе. Днями я із ним бачився, він за звичкою зухвало поводився, навіть голос на мене намагався підвищувати, та швидко зрозумів, що я не його калібру і не по зубах йому. Тому, збавив пиху і став більш поступливий. І ще одне, гадаю, найважливіше. У всій цій справі не один син його цікавить, яким до речі, він насправді ніколи і не опікувався по-справжньому, а, перш за все, власна шкура, що ось-ось затріщить розриваючись. Бо вже пішли чутки різні, а високим кабінетам вони зовсім ні до чого. Як дізнаються, хоч трохи, про витівки його синочка, то і з ним знатися більш не захочуть. Так що отакі справи на сьогодні. А ти, як я зрозумів з розмови із слідчим... ну, як його прізвище... з голови вилітіло... а згадав нарешті, Дужченко, дуже, до речі, промовисте, вкрай не задоволений тим, як ти поводишся. Вперто, каже, зухвало і без жодного, хоча б і удаваного каяття. І мені відразу відлягло від серця, бо зрозумів, не зігнули тебе, з пантелику не збили, тримаєшся. Ну, годі, це загальні речі, а тепер до справи. Я трохи порозпитував твоїх одногрупників. Далеко не всі вони погодилися давати проти тебе свідчення. Таких знайшлося лише декілька. Ну що візмеш з них, як слабкодухі. Такі у кожному колективі завжди знаходяться. До того ж і грішків за ними чимало, є за що ухопитися, ось і понаписували бо зна чого. Я звичайно присоромив їх, а вони тремтять, вибачаються... мов так на нас тисли, так тисли... а ми з третього курсу до армії не хочемо йти... ось такенькі із ними справи. Значно більше виявилося мовчунів, про що не запитував, відмовчувались. Ну така вже людська природа, обережність і обачливість понад усе. А може і не природа, а просто рудіменти жаху залишилися... ще із тридцятих. Я тобі якось вже розповідав, що саме тоді більш ніж пів-року під слідством був. За наклепом, звичайно. Важко було, та я ані .на себе провини неіснуючої не поклав, ані на інших не переклав. Та то може лише з того, що не дуже вже сильно натискали на мене, бо ким я тоді був, рядовим спіробітником одного з НДІ без усяких ступенів. Мабуть це і врятувало. Та годі про мене. Тебе треба рятувати. І шлях до цього є. Бо кілька з твоїх товаришів справжними виявилися, не піддалися, і навіть до тебе намагалися прийти, та дозволу не отримали, бо слухати їх ніхто не схотів. А ось деякі докази проти цього негідника Стьопи, що дівчат по гуртожитках гвалтував і знущався над ними зібрали все ж. А ти очей не округлюй, знаю, що підслухують нас, та це вже ані тобі і тим більш мені не нашкодить. Здригнулись тарелі ваг. І правда твоя з самого низу до верху підніматися почала, а Стьопина лжа донизу. Більш казати тобі нічого не буду, щоб справі не нашкодити. Прощавай, був радий тебе побачити у доброму, як то кажуть, здравії і твердому дусі. Тримайся, а новини вже не за горами. Звичайно на справжню перемогу я не сподіваюся, але з цієї пастки я тебе витягну. А тепер — до побачення.
|
та
у Вас