Спокійно пройшов до стільця, всівся на нього, трохи похитавши, наче випробуючи на міцність, і склавши руки із зщепленими пальцями на колінах, завмер в очикуванні команди від Дущенка, та той, занурившись в якісь папери із поганенької вже зовсім обшарпаної картонної папки, ніби то і не помічав появи нового свідка. Насправді це занурення було видаване, слідчий просто випробував на міцність нерви свідка і підслідного. Пауза затягувалась, Василю це набридло, і він прокихикав. Допомогло. Дущенко відірвав голову від паперів і кивнув свідку, мов розпочинай не барись, і той відразу, явно по-завченому, заговорив впевнено і дуже вже гладенько, - І з Василем я знайомий близько трьох років. На початку поважав і навіть дуже. За розум, за здібності. Рівного йому в навчанні не було. Я багато разів не перших порах до нього звертався із запитаннями із різних предметів, що ми вчили тоді, і він, тобто Василь, ніколи мені не відмовляв і давав пояснення, кращі, ніж я міг би отримати від будь-якого лектора. У цьому він дока - а ось у багато чому іншому до нього у мене, і не тільки, а і багатьх інших, чимало запитань. По-перше надмірно впертий, і чи правий, чи не правий, своє завжди до останнього відстоював, а як хто із ним не погоджувався, починав знущатися і висміювати, зовсім не по-товариськи. По-друге, ані в чому аніколи міри не знав. Як забажає чогось чи когось, то вже на повну катушку. Особливо це дівчат торкалося. Він далеко не красень, та ще і вайлуватий не аби як. А ось заглядався завжди на перших красунь, та завжди отримував від них повну відмову. Це його не те що дратувало, а лютило так, що тижнями сам не свій ходив губи покусуючи і про щось своє думаючи. Я звідки усе це знаю? Товаришував із ним на початку, до спортивних секцій разом із собою водив, бо він все хотів вайлуватості своєї позбутися, та тільки час марно витрачав. Нічого в нього не виходило — усе краще, що в нього було, тільки в розум пішло, а тіла і не торкнулось навіть. З цього приводу він нервував страшено. І я, як міг, завжди його заспокоював, - Ну, не вийшло у самбо, так може у вільній боротьбі вийде, а як ні, то ще штангу випробуєш, до чого ж ти маєш хист?
Василь слухав і ледь стримувався, адже колись думав, що Дмитро йому найкращий друг. Скільки часу провели разом, скільки переговорили всього, скільки допомогли одне одному. Ну, розійшлись шляхами, таке у житті буває, але ж без пліток, по-чоловічому. До спортивних секцій вже не ходили разом, новин з передових рубежів науки не обмовляли, сердешними таємницями не ділилися. Але ж і бруд одне на одного не виливали.
Дмитро міський був з поважної родини — батько у політехнічному машинобудування виклалав, а крім того ще й парторгом факультету був. Кілька разів Василь побував у Дмитра влома. Пив каву із порцелянових японських чашочок, заїдав смачним і ситним наполеоном, що вміло готувала дмитрова матуся, домогосподарка, бо ніякого сенсу при такому чоловікові працювати в неї не було. Так йому пояснив одного разу Дмитро, коли мова зайшла про батьків. Василеві у цьому плані похвалятися нічим було, тому і сидів в основному мовчки і слухав похвальбу тодішнього друга з приводу своїх чудових предків. А то як же — у батька наукова ступінь, у матері вища гуманітарна унівеситетська освіта, яку вона принесла у жертву порядку і спокою в домі. А Василеві на такому яскравому, та до того ж успішному тлі похвалитися було нічим Матір — майже не письмена, у голові чорт зна що мерехтить, бвтько простий механізатор з МТС, що за довге каламутне життя лише середню освіту отримав. А про те, що неординарною особистістю був, винахідливою, наполегливою, з великою ерудицією у найрізноманітніших галузях, можна було хіба що базікати, без усякого документального підтверження, а конкретний в усьому, навіть перед собою, Василь не міг собі такого доззволити і все більше помовчував, даючи можливість Дмитрові розливатися соловейком у затишному родинному садочку. Дружні відносини протривали трохи більше року — просиджукали у бібліотеці, конспектуючи із однієї книги, до пізньої ночі виконували практичні завдання із фундаментальних загальних предметів, якими була переповнена програма першокурсників. Тут першою скрипкою був Василь - схоплював усе на льоту, блискавично аналізував, і підводив риску під будь-яким карколомним рішенням, а Дмитро, що завжди непоготові був, всмоктував уcі отриманні знання жадібно, мов пересохла губка. Він теж не просто так обрав факультет, точні науки, а особливо фізіка, завжди вабили його, але такої блискавичності, такого хисту, як у Василя в нього звісно не було і лише, завдячуючи дружбі із Василем, він задниіх не пас і у його заліковій книжці добре з'являлися зрідка, а в переважній більшості на іспитах викладачі оцінювали його знання на відмінно. А одного разу оцінкою Дмитро навіть свого наставника перевершив, коли, про це вже згадувалось, у професора Карпука Василь отримав задовільно, бо сперечавсь, а він добре, бо усі докази брав виключно із підручників, а не з голови, хай і дуже мудрої. Так було із навчанням, в якому Василь завжди лідирував. А ось у спортзалі навпаки — пальма першості переходила до Дмитра. У вісімнадцять років той вже мав перші разряди по вільній боротьбі і самбо, із штангою теж управлявся непогано — тиснув дев'яносто, а штовхав сто двадцять. А ось для Василя спортивні дисципліни непідйомними виявилися, не дивлячись на усю його природну наполегливість. Дмитро чимало бився з ним, та усе марно, ані боротьба, ані самбо в решті - решт так йому і не підкорилися. Прийшлося полишити секції. Дмитро казав йому багато втішних слов, що ще знайдеться вид спорту саме по ньому, але і сам не вірив в це мабуть. Вайлуватий, погано координований, а в фізичних вправах ще і не уважний, Василь надто погано піддавався тренуванням. Зі штаногоє він ще продовжував бавитись, та особливих успіхів не досяг — тиснув лише сімдесят, а штовхав, і то далеко не завжди, вісімдесят. Звичайно це його ображало, та Дмитро заспокоював друга кажучи, - що той спорт — до тридцяти і годі, а ось наука це пожиттєво — ти в ній багато чого досягнеш — я вірю в тебе. І на серці у Василя від цих слів ставало легко. Так би вони дружили і досі, та так звана громадська робота розвела їхні шляхи назавжди. Хто долучив Дмитра до громадської роботи, батько, чи його лрузі, яких і в універсітеті було чимало у партійному середовищі, Василь не знав, та вже з першого семестру почав Дмитро потихеньку просуватися по лінії комсомолу, спочатку комсорг, трохи пізніше член факультетського бюро, а вже на другому курсі і до універсітетського обраний був. Він і йому пропонував зайнятися цією роботою і навіть підтримку обіцяв. Та Василь відповів, що для нього це зовсім не цікаво, та ще й обтяжливо. На що Дмитро посміхаючись заукважив, - І мені це, правду кажучи, до лампочки, та все ж треба потихеньку готувати себе до поважних впливових посад, а їх у нас досягають лише члени партії, їх завжди тягнуть угору, не дають загубитися у сірій масі. А проте ти може і правий, що відмовляєшся, з твоєю головою ти і сам проб'єшся скрізь будь-які перепони. А мені це значно важче, адже я з середнячків, і для досягнення омріяної мети мені чимала паличка-виручалочка знадобиться. Та годі про це. Ходім краще до бібліотеки, я там для тебе таку книгу замовив, що ти навіть і уявити собі не можеш. Василь відразу здогадався, про шо йдеться, і очі в нього, аж запалали, - Та сама, у перекладі з французської, та що ти відразу мені не сказав. Але ж її просто так не видають. Як тобі вдалось?
- А мені багато чого вдається хитрувато посміхнувся Дмитро. Деякий часом все було, як і раніше. Вони усе робили разом — не розлий-вода, як то кажуть. Та ось настав день. Після другої пари, Дмитро підійшов до нього, відвів убік — подалі від галасливого натовпу одногрупників і запитав, - Ти хочеш допомогти мені в одній важливій для мене справі?
- А чому б і ні! - відразу відгукнувся Василь, гадаючи, що мова, як і завжди піде про розв'ящання яеоїсь хитрої задачки. Та на цей раз Василь не вгадав. Мова пішла зовсім про інше.
- Сьогодні після занять нікуди не втікай. Будуть комсомолські збори. Декан доручив мені покарати одного негідника, ну, з паралельного потоку, такого собі Павла Приходька.
0 А хіба ми маємо право карати? - наївно запитав Василь, - для цього ж міліція існує...
- Та як раз від неї і поступив до нас запит на цього Приходька. Облава була у гуртожитку для іноземців, бо поступив сигнал, що деякі наші студенти скуповують у цих іноземців різні шмотки, і тим самим плямують чесне ім'я радянської людини. Таких треба провчати, перш за все, для того, шоб іншим не було понадно. Ось мені і доручили розглянути персональну справу Приходька, а ти мені у цьому допоможеш, за що я тобі дуже вдячний буду.
- А що за це Приходьку буде? - запитав Василь.
Та те і буде, чого заслужив своєю падступною антирадянською поведінкою. Ми на зборах виключимо його із лав комсомолу, а ректорат відчислить з універу, - відповів Дмитро
- Та так ми життя йому зламаємо і за таку дрібницю...
- Дрібницю, кажеш?
А хіба ні?
- Може і дрібницю, та не нам це вирішувати. Там наверху, - і Дмитро ткнув пальцем у стелю , - усе вже давно вирішили.
- А ми, тут унизу?
- Та тільки одне ми тут можемо, одноголосно підтримати настанову старшіх товарішів.
- Підтримати?
- Та ти що Васю — такий розумний, а найпростішого не розумієш?
- Та щось важко мені таке розуміти. Не піду я на ці збори. Ти вже мені вибач.
На тому і розійшлися ще не посварившись, але і не порозумівшись.
|
та
у Вас