Два світи

(Оповідання)

Частина І. ВОНА

Стела чітко побачила перед собою торбину з грубо вичиненої чорної шкіри. Торба була щільно напхана твердими нерівними уламками, що випиналися гострими кутами і грозили прорвати шкіру.
Стела вхопилася за мотузку, вправлену в краї, і щільно-щільно затягнувши торбу, міцно її зав’язала.
Аж тоді їй раптово полегшало. Посвітліло, посвіжішало. Попустило.
Гнітюча туга мучила її кілька днів, змикаючись навколо серця все ближче і густіше. Стела давно звикла вважати себе сильною жінкою, тож боролася з цією напастю як могла. Казала собі, що у неї ж усе добре, що вона все має, а тепер от навіть і любов. Не допомагало. Стела пробувала зачепитись за друзів. Телефонувала їм, починала про щось говорити, і загостреними від туги відчуттями зразу вловлювала, що вони зайняті своїми справами, що їм не до неї. Тоді пробувала обманути нудьгу, перемикаючи увагу на улюблені справи: читання, малювання, перегляд кінофільмів. Але темна сила обволікала ще до того, як пробігала очима перші рядки чи пробувала вникнути в мерехтіння кольорових кадрів. Чорна важка драглиста маса навалювалася на плечі, причавлювала душу.
- Боже, це може те, що називають депресією,- безмовно питала себе чи невідомо кого завжди оптимістична, на людський погляд, Стела. І знову пробувала вимовити ближнім, що їй дуже, дуже погано. Але слова були безсильні. Їх, власне, й не було. Тим більше, що пояснити нічого не могла. І не сміла.
Була п’ятниця. Стела поверталась і очима, і душею, як сонях до сонця, на кожен звук гальмуючої машини за вікном. Вона сподівалась його сьогодні побачити. Просто подивитись на нього хвильку, непомітно заглянути у великі оленячі очі з довгими віями. Навіть не доторкнутись, бо не можна на людях. Але мати собі хоч мить, тільки дрібну мить перед тим як він поїде на всі довгі вихідні геть із поля її зору. До своєї сім’ї, про яку турбуватиметься, яку плекатиме і леліятиме (“Я одружуюсь тільки раз“...)
День близився до кінця. А Стела жила своїм чеканням і ним дихала. Тому, мабуть, і змогла побачити, незважаючи на напружений робочий графік, як безцінне його авто проїхало мимо вікон. Проїхало, не зупиняючись...
Звичайно ж, у неї вистачило сил скінчити роботу, перекидаючись незначними фразами і прощаючись із співробітниками. Ніби нічого не сталося, - цивілізована ж, сучасна жінка. Зайнятий, поспішав, багато справ - звично виправдовувала звичну чоловічу неуважність до всього, що стосувалося душі, а не тіла, до того, що не могла і не хотіла пояснювати його логіка.
- Справді ж, нічого не сталося, - розмовляла з собою. В понеділок усе буде, як і раніше. Як і раніше, - чекання випадкової зустрічі, рідкісного дзвінка. Моління на голос, блискавку усмішки. Розтавання од найбанальнішої фрази, сказаної до неї. І все це – всередині, в душі, глибоко заховане. А назовні – треба бути дотепною, оригінальною, жартувати і не подавати й знаку своєї розгубленої і загубленої душі. Бо йому то не подобається. Бо він вважає, що то – занадто серйозно. Гормони, - от і все пояснення цього взаємного шаленого притягання.
- Нічого ж, нічого не сталося, - повторювала, сама себе утішаючи. Вела автомобіль поміж золотом палаючого і багряніючого листя.
Здавалось, їхала в нікуди.
В дні без нього.

Частина ІІ. ВІН

Мене до цієї жінки вабило нестримно. Одного її погляду, слова було достатньо, щоб у мене починало тьмаритися в голові. Тож уникав її, коли міг. А як зрештою ноги самі до неї приводили - мусив робити над собою зусилля, аби не здаватися смішним і пам“ятати про необхідність не видавати себе перед іншими.
Робота й обов“язки відволікали, втома й життєва метушня притупляли. Але вистачало тільки зустрічі, і я готовий був кинутись до неї та й знов цілувати її безтямно.
Вона дуже любила ті поцілунки. Казала, що в мене чуттєві губи, що я талановитий коханець, ба, рідкісний; і що кохати – то мало бути моє призначення від народження, а отож я повинен був не крутити гайки при станках, а служити десь у сервісі по виклику і ощасливлювати жінок.
Я мовчав. І любив її всим тілом. Час летів непомітно.
- Вже пізно, пора, - останнім часом те все більше промовляв я. А вона ледь помітно ображалась, хоч так само вже давно мусила йти. Збираючись, я віддавав напів-іронічні команди. Вона сердилась і називала мене черствим. Але, сподіваюсь, хоч розуміла. Хто ж би тоді тримав ситуацію під контролем? Я повинен був за кілька хвилин збирати докупи не тільки себе, а і її. В коханні вона розчинялася, ставала якоюсь безпомічно-аморфною. І тільки дивилась благально: - Веди мене!
Вести мені не було куди. Кожного разу мені треба було хоча б з честю вивести її із чергового випадкового прихистку нашої зустрічі.
І я давав чіткі детальні вказівки, які вона здається, вловлювала тільки частково. А потім невидимо йшов позаду, підстраховував і охороняв, аж поки вона добиралась до безпечного місця.
На прощання майже нічого не казав. Вона хотіла від мене слів, а чула лише: - Їдь обережно. Бережи себе. Ображено змахувала віями, відповідала: - Ти теж. Часом просила: - Поцілуй ще раз. Затримувала свої губи на моїх.
І від“їждждала в ніч.
Душа повнилась легкістю. Попереду чекав новий день.

Copyright ©Тамара Ганенко