Останній поцілунок мертвого метелика

     На небі ледь почало з’являтися сонце: бадьоре, усміхнене, веселе. Воно гралося своїм промінням, жбурляло крізь світанкові хмари свій сонний погляд і намагалося розбудити стомлене місто. Де-не-де у вікнах горів вогонь ламп, ще з ночі сяяли вогні вуличних ліхтарів та світилися кольорові рекламні щити. Здавалося, місто не спить..., або ж так швидко прокидається. Сонце не встигало посилати свої сонячні зайчики у вікна житлових будинків, як звідти уже кудись бігли люди, воно ще не заповнило своїм сяйвом широких вулиць, коли вони були повні автомобілів. Усі кудись поспішали. Люди й автомобілі разом снували благу павутину буденного життя, що не могла витримувати тягарю повсякденних турбот і проблем, щомиті рвалась на шматки. В цю ж мить її підхоплювали інші люди і так до нескінченності.
    Все в русі, а якесь неживе! У жодній людині нема запалу, іскорки, від якої розпочинається життя. Вони, мов роботи, кудись бігли і вже наперед знали, що з ними станеться, бо не могло бути інакше у їхньому до секунди розпланованому житті. Заклопотанні своїм гидким існуванням не помічають нічого святого, лише борсаються у пилюці, у купі смердючого сміття, що самі викидають через вікна будинків, надіючись на двірника. Та він змітає пил лише із сірого асфальту,   а не з душі людської. Лише низькі придорожні деревця дихали повітрям життя. Воно було брудним, бо іншого не було у задимленому місті, але якимось особливим, життєдайним. Сіра від пилу газонна травичка, здавалося, щомиті струшувала пил і раділа ранішньому сонечку. Що далі, тим спекотніше ставало у місті. Чорний асфальт дихав гаряче і обпалював своїми подихами перехожих. Усе прагнуло води. Дерева здіймали свої віти вгору, напевно просили у неба дощику, квіти ховалися між листям, затуляючи своє яскраве личко від гарячого проміння, і навіть люди раз у раз дивилися в небо, виглядаючи хмарку.
    Де-не-де у небі пролітали відважні пташки, що проносилися над пекучою безоднею і втікали за місто. Їм, мабуть, дуже заздрили рослинки, що не мали крилець і не могли злетіти, покинувши позаду наодинці з людиною її місто-монстра, що пожерало їх. Єдиною їх втіхою був маленький метелик, що заблукавши у нетрях міста знаходив відраду у пахучому квітнику. Він бадьоро перелітав з квітки на квітку, намагаючись розвеселити їх. Він то складав, то розкладав свої барвисті крильця, ворушив кумедними вусиками і щось собі наспівував. Зрадівши несподіваному гостеві, квіти висували свої голівки з листя і усміхалися, дивлячись на безтурботні пустощі малого. З радістю віддаючи йому свій солодкий нектар, просили прилітати ще. Махаючи своїм райдужним крильцем , метелик пурхнув з квітки і полетів далі, шукаючи нових друзів поміж квіток-городянок, які так радо зустрічали його. Він летів на приємний запах їх незвичних парфумів, що вабили його, чарували. Метелик ладен був здолати все, аби зануритися в ці пахощі і на хвильку там спочити. Засліплений палким бажанням він пурхав над головами поспішаючого натовпу у пішохідний перехід, де прохолода та вологість нарешті розбудили його. Спантеличений своїм дивним візитом у це моторошне місце, метелик злякався, але раптом помітив велику клумбу квітів, яка й заманила його сюди. Прилаштувавшись на темно-червоній трояндочці він не відчував її приязні, квітчині очі були закриті, а дихала вона якось важко і дивно. Метелик озирнувся і ніде не помітив жодної посмішки! Що ж трапилося? Вони не пригощали його смачним нектаром, не тішили усміхненим обличчям. Вони були мов мертві, але такі красиві й ароматні. Метелик втомився й приліг спочити, відчуваючи знемогу і голод. Хотілося рвонути і вилетіти із цього моторошного підземелля та виходу не було видно. Стомлений марними надіями, він змахнув крильцями і підлетів до знайомої троянди, поцілував її і приліг на підв’ялому пелюсточкові, мріяв побачити хоч у вісні ще раз сонечко, блакитне небо, живі квіти. Метелик не знав, що вже востаннє цілував рум’яні щічки попеліючої троянди.