| Грабинська «Йо-мойо!» - Йо-мойо! - в пів голосу скрикнув я від болю, що коли-не-коли, наче прошивав мене наскрізь і, видихнувши, підтримав свого співрозмовника.
- Ви праві, життя пішло - ні тобі жити, ні тобі вмерти… Вмерти дорожче! Самі порахуйте: труна тисяча гривнів, а по дрібницях - свічки там, місце - все ж гроші коштує, та й ще які? А поминки, а священик? Поминки справ, священику дай. Що, думаєте, задарма відчитувати буде?
- Ой, йо-мойо! - знову застогнав я і мій співрозмовник співчутливо запитав: «Що так болить?»
- Болить, хай йому чорт! - І щоб не збитися з думки поспішив продовжити далі.
- Років п'ять тому вирішив я освятити квартиру. Бари там, різні ресторани освячують, а що, думаю, моя квартира гірша? Ну пішов до священика знайомого, ми колись з ним у клубі в хорі співали. Та не просто співали, а після хору частенько по чарці собі могли дзьобнути. Думав знайомий дешевше візьме, а може і так обійдеться. По старій пам'яті хильнемо по чарці, тим більше, що жінка налагодила вечерю, гостей накликала, щоб після освячення, так би мовити, нове життя одразу зі свята почати. Ну прийшов я до нього, колись-то ми з ним на «ти» були і так собі - «привіт, привіт», а тут, думаю, якось не зручно. Виходить він такий увесь… Ой, йо-мойо! - знову, наче голкою, штрикнуло мене, аж піт виступив на потилиці. Я обтерся хустинкою і продовжив далі.
- Бачу змінився він таки досить, просто святий, хіба ореолу немає. У мене аж душа затріпотіла. Привітався я з ним, як годиться, і навіть руку поцілував. Розповів що до чого. Він так поважно, ніби ми з ним ніколи разом «того»… Ой, йо-мойо!
- А може сядете, - запропонував мені мій співрозмовник, навіть, не здогадуючись, що сидіти мені з моєю хворобою це найгірше, що можна вигадати.
- Дякую, я краще постою,- відповів я і продовжив далі філософствувати з приводу ціни на життя: - Коротше, прийшлось мені найняти ще й машину, щоб привезти його до хати, хоча здається, зовсім недавно він частенько пішки до мене приходив. Ну, привіз я його, стіл великий у кімнаті накритий, аж вгинається від різних страв. Щоб обличчям у багно не впасти перед гостями, гроші позичили. Гості стоять хто де, чекають, коли почнеться обряд освячування. А священик мене питає чи маю я свячену олію? Я йому кажу, що не маю. Хіба що свячена вода є. Жінка на Водохрестя притарабанила цілий збанок.
Він мені каже: «Ну добре, несіть звичайну олію і свячену воду теж. Я, як він сказав, свячену воду приніс, а жінка з кухні притягла трилітрову пляшку олії. Він покропив усе водою і олією почав робити позначки по кутах, а олія ж то дешева, базарна, ну, хоч би тобі «Чумак» або «Олейна»… Ой, йо-мойо!.. Ну, думаю, дешеве життя у нас почнеться!.. Як у воду дивився. Коротше, освятив він хату та й питаю у нього: - Скільки? - А він: «Скільки дасте. Це ж святе діло.» А я звідки знаю скільки о те святе діло коштує? Бачу, за так не вийде, колишня дружба - дружбою, а служба - службою! Думаю, дам йому п'ятьдесятку. От добре, що жінка у кількох сусідів на оцю дефеляду гроші позичила, то о ту п'ятьдесятку дам мілкими купюрами, може по старій дружбі якусь п'ятірку і скине. А він задер о те своє чорне довге плаття і о ту мою кровну п'ятдесятку спокійнісінько до кишені і поклав, а потім ще добряче до чарки приклався. А ви кажете, відчитувати покійника задарма вам буде! - Сказав я своєму співрозмовнику, зовсім забувши, що цю фразу я сам же й висловив.
- Ні-ні-ні! Не кажіть, - запротестував мій співрозмовник, -все-таки вмерти коштує куди дешевше, ніж лікуватися!
- А може ви і праві? - Йо-мойо!..- від болю я аж зуби стиснув, правда зубів у мене залишилось хіба одна четверта частина. - Коли я захворів оцією моєю хворобою, - продовжив я по паузі, яка супроводжувалася співчутливими поглядами,- то кинувся до лікаря. Ціни на ліки самі знаєте які, а де гроші взяти? Зарплати платять, одні сльози, бюджет ще досі не затвердили. Не знаю, як то там «вгорі» у них виходе, що перші пів року уся країна без бюджету на святому дусі живе. А мені хоч плач! Тут на моє щастя, чи скоріше нещастя, прийшла сусідка, а моя, знаєте, баба є баба, отак усе взяла їй про мою хворобу і вивалила. А сусідка, візьми і порадь моїй зводити мене до екстрасенса, він якраз у нашому клубі проводив сеанси, і, що саме головне, безкоштовні. І я на о те «безкоштовні» і клюнув. Ой, йо-мойо!.. так мені закрутило цього разу, що аж сльози на очах виступили.
Якась бабуся, що сиділа навпроти в черзі до невропатолога, не витримала і запитала:
- А що у тебе, синку, за хвороба така?
Я знітився. Ну як скажеш старенькій де у мене болить, якось не зручно, та й не відповісти також не пасує. Я так трохи подумав та й кажу:
- Розумієте, бабусю, хвороба моя називається, щось подібно до «гаймориту», тільки не в тому місці.
- Ой знаю, знаю! Бідний, синочку, - забідкалась бабуся, - це ж так боляче, наче усі зуби одразу болять, як би б вони там росли!
- Правда, бабусю, правда! - зрадів я, що бабуся так точно вгадала про ті зуби, та й ще щиро поспівчувала. І я, наповнений енергією добре обізнаного слухача в образі бабусі й мого попереднього співрозмовника, продовжував своє оповідання
- В зал на о ті безкоштовні сеанси набилося стільки людей, що яблуку не було де впасти. Я якось примостився на одній нозі, бо сидіти все одно не міг. Якийсь бородатий дядько розповідав зі сцени про чуда, які він витворяв, ну просто тобі другий Месія. Не повірите, але о ті всі його чуда підтверджувались записками з подякою, які передавали з залу якісь люди. О ті писульки одразу й зачитувалися, я думаю, асистентом того бородатого дядьки. Потім о той бородатий екстрасенс читав лекцію про те, хто на якому небі опиниться після смерті. Моя професія там не згадувалась, але я добре запам'ятав, що артисти житимуть на сьомому небі. Пам'ятаю, що я тоді подумав: - А може і я до артистів належу, все-таки в клубі у хорі співав? Було б не погано, хоч після смерті потрапити на сьоме небо!.. Мрії мріями, а мені все-таки болить… Ой, йо-мойо!.. Отак саме, як зараз. Коли ж то, думаю, почне він лікування? А він візьми та й закінчи! Весь народ повалив у фойє і стали у чергу. Я питаю: - За чим черга? А мені кажуть: - За амулетами.
- А, що о ті амулети також безкоштовні? –питаю, а мені мій сусіда по черзі з такою образою в голосі, наче я його рідну жінку образив, каже: - За кого ви його приймаєте? Він такий відомий екстрасенс! - І раптом я своїм тонким слухом хориста вловив у його голосі майже гордість: - Його амулети коштують дуже дорого!
Настрій у мене, самі розумієте, бабусю, геть чисто впав,- звернувся я до співчутливої бабусі, бо мій попередній співрозмовник вже дано зник за дверима терапевтичного кабінету і навколо мене сиділи вже зовсім нові люди.
- Знаєте, бабусю, продовжив я, - гроші мені жінка дала оплатити за комунальні послуги, хоча яка там оплата, хіба щоб якось сумління заспокоїти: на те п'ять, на те десять - сміх! Про таку оплату вже давно забули, але де ж взяти ті гроші, коли і з такою оплатою нам на хліб іноді не вистачає?.. Ой, йо-мойо!.. - а мені отак само, як зараз, а може й ще гірше, крутить. Що робити? А тут і черга моя підійшла. Дивлюсь сидить о той самий асистент і продає хрестики, фотографії екстрасенса і щось таке в маленьких пакетиках. Та без окулярів я не бачу що, хіба бачу ціна такими великими цифрами написана -100 гривнів, хрестик і фотографії трохи дешевші. Кажу асистентові: - Ви мені пробачте, я бачу погано, а що то у вас у пакетиках?
- Цілющий волос із бороди. Якщо його прикласти до хворого місця, людина одразу виздоровлює, - безапеляційно відповів асистент.
Йо-мойо!..- знову занило мені так, аж подих перетнуло.
- А ти, синочку, зіщулься так, зіщулься, - порадила мені бабуся. Я прислухався до її поради і мені здається трохи полегшало. А бабуся, бачу, вже й зацікавилася та й питає мене: «Ну, а що далі, синку?» Я трохи передихнув і кажу: - Ви знаєте, на мене з заду натовп напирає, а я стою і не знаю що робити - і грошей шкода, а болить же! В черзі вже на мене почали викрикати. Ну, думаю, була не була, все одно грошей на квартиру не вистачає і так боргу повно. Але знову ж таки питання переді мною
постало - що ж купити? Жінка мені видала 99 гривень і 80 копійок. Якщо взяти один з двох перших амулетів, то нібито я ще й у виграші, бо 1 гривня 80копієк мені ще залишається, але ж місце у мене самі розумієте,.. ну як їх туди прикладеш? А на волосок 20 копійок не вистачає. Я прошу о того асистента скинути мені трохи, а він ніяк! Каже…ой. йо-мойо!.. зіщулився я, як і порадила мені бабуся і, коли трохи попустило, продовжив: - Так той асистент каже: «Це ж універсальні ліки, ми їх і так задарма віддаємо!» Пам'ятаю я ще подумав: - Вам може і задарма, а мені навіть не вистачає! Черга мене вже і по-матері, і по-батькові обізвала, а один таки не витримав і своїми двадцятьма копійками перед носом о того асистента об стіл, як грюкне, наче «козла» забив, і каже: «Візьміть за нього о ті двадцять копійок і нехай він віється звідси,..і знову по о ті матері пройшовся.
- Ну прийшов я додому і кажу: - Жінко, ти мене не лай, за квартиру я не заплатив, зате вже ніколи не буду хворіти. Я ліки купив, що від усіх хвороб одразу виліковують. Бери пінцета, зараз будеш мене лікувати. Йо-мойо!.. о та біль мене вже, аж до мозку дістала. Віддихався я трохи та й продовжую: - Ліг я на ліжко, а простирадло у нас старе вже, латка на латці, жінка моя, чи від того, що ліки такі цінні, чи від того, що дорогі, почала так хвилюватися, ну, той волосок і впав. Шукали, шукали, так і не знайшли. Може десь у якусь латку заліз?
Прокинувся я ранком, ви знаєте, бабцю, перестало у мене боліти. Видно такі вночі я вмостився на о той волосок, але взяла мене біда друга - зуби мені почали так боліти, що помчав я у лікарню. Дочекався своєї черги… Йо-мойо!
- Зіщулься, зіщулься, синочку, - нагадала мені бабуся.
Так от, заходжу я до кабінету, а там вже не так, як колись. Лікар зовсім молоденька з довгими ногами і в такому коротенькому халатику, отут все відкрито, а отут до очей маска зав'язана, каже мені: « Сідайте», а сама біля столу стоїть. Я глянув і не бачу куди сідати. А вона до мене так невдоволено: « Ви що, глухі? Сідайте, кажу, в крісло!» - Крісла я не побачив, хіба якась тахта не тахта, щось тому подібне. Я навмання туди й ліг і таки вгадав. Підходить до мене лікар, сіла, отак наставила ноги і каже: «Відкрийте рота!»
- Ви знаєте,- звернувся я до бабці, - в о тому кріслі на мене нервовий тік нападає завжди. В старих кріслах хоч є за що триматися і я хапався за крісло з такою силою, що потім два дні руки боліли, а тут немає за що вхопитися. Повірте мені, - постукав я себе по грудях, - що то вийшло чисто інстинктивно! Я з того переляку… ой, йо-мойо!..- видихнув з болю і продовжив, - я з того переляку схопив о ту докторку трохи вище колін, якраз там, де халат закінчувався, а вона, як завищить: «Хам!» і до головного. Той прибіг, правда, мужик він нормальний виявився і все вірно зрозумів. Сам сів на місце о тієї докторки і почав рахувати скільки за мої зуби йому в кишеню накапає? Вийшла така сума, що за о ті гроші можна чотири похорони з поминками, священиком і навіть з оркестром зробити. Ну, а зараз самі міркуйте, що вигідніше?
Тут моя бабця, нарешті, діждавшись своєї черги, зникла за дверима невропатолога, а я так свого лікаря і не дочекався. Він на виклик поїхав. У когось там застрягла велика кістка з риби, так він до кінця зміни її витягав. Може на моє щастя. Я зараз порадою о тієї бабусі тільки і рятуюся. Ой, йо-мойо!
|
та
у Вас 
0
