"ЗАЇКА"

  Іван  переплив  річку і  виліз  на  крутий  обривистий  берег. Лежав  якійсь  час  у  густій  траві,  не  рухаючись, тільки  тяжко  дихав.  Щелепу  аж  звело  від  напруження.  Ще б  трохи  і  впустив  би  пакет у  воду. «Треба  було  роздягнутися  і  сховати  одяг  на  тому  березі,  тоді  легше  було  б  плисти».  – Подумав  так  і,  пересилюючи  втому,  підвівся,    почав  швидко  роздягатися,  пильно  роздивляючись  по-сторонах. Поблизу  нікого  не  було і  це  йому  придало  сили  і  рішучості. Одяг  в  пакеті  був  сухий.  Швидко  переодягнувся,  мокрий  згріб  і  впхнув  у  пакет. Підняв камінь, що  валявся  тут  саме   під  ногами, зважив  його  на  руці  і  кинув  до  мокрого  одягу,  зав'язав  пакет  на  гудз  і  з  розмаху  закинув  далеко  у  воду. Ще  раз  озирнувся  по-сторонах  і  швидко  пішов  через  городи  на  станцію. До  відправлення   потягу  лишилося  зовсім  мало  часу,  але  тепер  він  був  певен,  що  встигне. На  станції  купив  білет  до  самого  Києва. Посміхнувся  касирці,  кирпатенькій  рудоволосій  молодичці  і  простягнув  їй  квітку,  що  зірвав  по  дорозі  на  якомусь  городі:  «Так  краще  запам'ятає!» На  пероні  на  зустріч  йому  вийшли  двоє  міліціонерів. Страх  підкотив  під  саме  горло,  але  він  пересилив  себе  і  підійшов  до  них: «Х-х-хлопці,  п-п-припалити  маєте  ч-чим? М-м-моя з-з…». Молодий  лейтенантик,  не  дочекавшись  кінця  фрази,  витягнув  запальничку  і  підніс  до  іванової  сигарети.                                                                                                               -Дідько  знає  що  за  порядки  у нас  на  станції?   Один  буфет  і  той  працює до  п’ятої  години.  А  ти  куди  друже?   

- У  К-київ  до  с-с-сестри.  Д-д-дівчинку  н-н-народила.-  раптом  образ  маленької  беззахисної  дівчинки,  як  живий  виринув  із  пам’яті.  Нудота  підкотила  до  горла  і  Іван  побілів,  наче  крейда.

- Е! Що з  тобою?- запитав  лейтенант.

- Н-н-нічого! Б-буває!

- Дивись,  може  швидку  викликати?

- П-п-пройде! -  Підійшов  потяг  і  Іван  поспішив до  свого  вагону. Тільки,  сівши  у  вагон,  трохи  заспокоївся. В  купе  ще  не  було  пасажирів.  «Певно  сядуть  на  іншій  станції. Добре!  Встигну  відійти. Тільки  не  думати!  Ні  про  що  не  думати!»-  Потяг  повільно  відійшов  від  станції  і  за  вікном  пропливли  станційні  будівлі  і  клаптики  городів,  що  тяглися  різнокольоровими  латками  до  самого  залізничного  насипу. А  ось  і  річка,  що виблискувала  сріблястою  зміюкою  поміж  зелених  берегів,  за  нею  витяглося  селище.  Око  мимоволі  натрапило  на  високий  димар,  що  височів  над  дахом  покритим  сірим  шифером. Це  її будинок! Зараз  йому  здалося  усе  просто  сном,  страшним,  кошмарним,  але  всього  лише  сном,  від  якого  він  прокинеться  і  нічого  не  буде… Так  же  посміхнеться  йому  Марійка,  що  ранком  йтиме  на  роботу  і привітно  махне  рукою,  а  потім  повернеться  на  обід  з  тяжкими  сумками,  а  він,  як  завжди  вискочить  їй  на  зустріч,  щоб  донести  ті  сумки  до  самого  її  порогу.  Той  її  «кнур»,  ніколи  не  вийде  на  зустріч.  Спогад  про  її  «кнура»  викликали  в  ньому  злість,  що  розлилася  і  захопила  усе  його  єство,  Він  аж  заскрипів  зубами. Провідниця  зазирнула  саме  у  цей  момент,  але  не  наважилася  заговорити  і  тут  же  зачинила   за  собою  двері. Він  навіть  не  помітив  цього. Закрив  очі,  намагаючись  приглушити  в  собі  усі  почуття.  Образ  Марійки  виринув  із  пам'яті  живий  і  усміхнений.  Як  він  її  кохав!  Як  кохав!  Аж  до  самої  смерті!   «До  смерті, до  смерті…» -  вистукували  вагонні  колеса.

     Він  закохався  у  неї  ще  маленьким  хлопчиком.  Міг  годинами  дивитися,  як   вона  перебирала  тоненькими  маленькими  пальчиками   клавіші  фортепіано,  нахиливши  біленьку  кучеряву  голівку  над  смугастою  клавіатурою. Над  ним  сміялися  з  самого  дитинства  і  ніхто  не  хотів  бавитися  з  заїкою  та  ще  й  з  розірваною,  як  у  зайця  верхньою  губою.  Тільки  Марійка  захищала  його  і  завжди  бавилася  з  ним.  А  потім  вони  виросли. Марійка  стала  найкрасивішою  дівчиною  селища.  Завжди  була  на  виду. Приймала  участь  у  всіх  концертах,  що  організовували  у  Будинку  культури,  а  він  так  і  залишився  посміховиськом, і  ніхто  не  жалів  його  окрім  матері  і  Марійки.  По  ночах  він  плакав,  але  все  ж  у  душі  плекав  надію  на  щастя,  Для  неї  він  готовий  був  дістати  зорі  з  неба. Старша  сестра  Івана,  що  жила  у  Києві  домовилася  зробити  йому  операцію.  Іван  з  радістю  погодився,  бо усі  надії  покладав  на  ту  операцію,  але  спочатку  треба  було  заробити  гроші.  Руки  у  нього  були  золоті.  У  києві  знайшов  роботу.  Через  рік  Івана  не  можна  було  впізнати. Це  став  мужній,  симпатичний  хлопець і  шрам  на  губі  тільки  підкреслював  його  мужність.  Ось  тільки  заїкався,  як  і  колись.  Через  рік  приїхав  додому.  Марійка,  його  Марійка  була  вже  заміжня  і  чекала  дитину…  Він  переніс  би  і  це.   Став,  як  колись  її  тінню,  її  другом,  готовий  на  перший  поклик  бігти   на  допомогу.  Тільки  її  чоловік,  той  «кнур» не  давав  йому  спокою.  Жорстоко  насміхався  над  ним.  Він  би  і  це  стерпів,  але  той   принижував  його  при  ній,  а  це  було  нестерпно  боляче!

        Пройшло  п'ять  років. Марійчина  дівчинка  підростала  і    все  більше  ставала  подібною  на  Марійку. Іван  торкався  її  біленьких  кучериків  і  йому  здавалося  у  цю  хвилину,  що  це  його  дівчинка,  його  і  Марійки,  а  той   вкрав  їх  у  нього  та  ще  й   сміється,  знущається  над  його  почуттями. Ненависть  росла  у  ньому і  все  більше,  і  більше   роз'їдала   людське  єство,  витравлювала  святі  почуття  прощення,  любові  і  нормальний  людський  глузд. Він  вже  не  пам'ятав,  коли  зародилося в  ньому  бажання  вбити  її  чоловіка.  Все  продумав  до  деталей, тільки  чекав  нагоди. І  ця  нагода  випала  на  сьогодні.  Вчора  її  чоловік  зламав  ногу  і безпомічно  лежав  у  ліжку. Марійка  прибігла,  як  завжди,  на  обід  з  тяжкими  сумками.  Іван  зустрів  її  і  допоміг  занести  до  хати.   Сказав,  що  іде  зараз  на  станцію.  Туди  добиратися  через  міст  майже  півтори  години. 

- Ой, Іване, ти  можеш  запізнитися. Потяг  на  Київ  у  сімнадцять  годин,  а  зараз  вже  п'ять  на  шістнадцяту. Поки  доберешся,  поки  білет…

-  Т-та  я  в-вже  іду.

 - І  я  біжу.  Нагодую  Семена і біжу. У  мене  урок  за  п'ятнадцять.

 Він  ще  постояв  хвилину  у  дверях,  зазирнув  у  кімнату. Там  на  ліжку  лежав  Семен  з  підв'язаною  до  бильця   загіпсованою  ногою. Іван  розвернувся,  пішов  з  хати  і  попрямував  у  сторону  мосту. Марійка  вийшла  на  подвір'я  і  махнула  йому  рукою.  «Це  добре, -  подумав Іван, -   буде  впевнена,  що  не  я!»  За  поворотом  повернув  і городами  пішов  назад  до  своєї  хати. Він  радів,  що  нікого  не  зустрів. Значить  щастя  було  на  його  стороні!  Марійка  вже  виходила  з  двору  і  пішла  в  сторону  музичної  школи. Іван  ще  перечекав  якийсь  час,  спокійно  взяв  нагострену  сокиру  і  зайшов  у  хату  Марійки… Ненависть,  що  наповняла  усе  його життя  вихлюпнулась  кривавими  бризками.  З другої  кімнати  вибігла  перелякана  білява  дівчинка. Цього він  не  чекав!  Був  певен,  що  вона  у  дитсадочку. «Значить  така  її  доля!» - майнула холодна,  як  крига  думка. До  тями  привів  його  крик,  дикий  не  людський  крик… У  дверях  стояла  Марійка…  Звір,  що  прокинувся  в  ньому,  страшний,  дикий,  невблаганний  вимагав  нової  кривавої  жертви!..

    Потім  спокійно  зачинив  двері  і  навпростець  пішов  до  річки. Жбурнув  у  воду  сокиру.  Через  двадцять  хвилин  він  був  вже  на  станції… Зараз    побачив  це  ніби  зі  сторони  і  жах  накоїного повернув  його  до  дійсності. 

     В  купе  несміливо  зайшла  провідниця. Він  мовчки  затулив  їй  рота,  витяг  з  її  кишені  ключ  від  вагонних  дверей  (вона  заклякла  від  страху)   відімкнув  двері  і  зробив  крок  назустріч  швидкому  потягу,  що  мчав  по  сусідній  колії!