«Дивись на нього з помийняком остатнім! Ні сіло, ні впало – «пішли б ви, Іване, додому!» Куці твої зорі з шмаркачем! Хіба то корчмар? Ніякого решпекту! Сидить в білому пондьолі та горівку водою розпускає, а коли тобі найсолодший світ – «пішли б ви, Іване, додому!». Ой ні, голубчику! Младший сержант Іван Бойко піде додому, коли сам захоче! Та я ж у Янкілевій корчмі пив до білої днини і співав. Співав, що аж вікна тряслися: «Соловьи, соловьи, не тревожте солдат/ Пусть солдаты немного поспят...», а цей «пішли б ви, Іване, додому!». Хіба ж ми разом «гімнастьорку» надівали, чи Будапешт брали? Га?.. Хіба втратив він ногу, як я? Чи медаль блищить в нього на грудях, як ось в мене!? «Хмелел солдат, слеза катилась/, Слеза несбывшихся надежд/ И на груди его светилась/ Медаль за город Будапешт/, Медаль за город Будапешт». А тут ще й стару невидиме принесло: «Давай, Іва’, дому!», та все «давай Іва’ дому!» Чорт би свою маму дер! Вже у вухах дзвенить – «Давай, Іва’, дому!». Але младший сержант Іван Бойко піде додому, коли сам захоче! «Вздохнул солдат, ремень поправил/, Раскрыл мешок походный свой/. Бутылку горькую поставил/ На серый камень гробовой». «Давай, Іва’, дому»? Га? Тепер «давай, Іва’, дому», а під Будапештом ніхто не сказав: «давай, Іва, дому», ніхто не кликав дому з воєнного пекла, де вибухали бомби, свистіли осколки й кулі, ревіли мотори, іржали коні, тріщали, перекидаючись, вози, кричали поранені, ніхто мені не казав «давай, Іва’, дому», Га? Чому тоді ніхто не казав «давай, Іва’, дому!», а тепер – «Іва’ дому!». Ой, не буде по вашому! Бо ви не воювали зі мною під Будапештом. Младший сержант Іван Бойко, піде додому, коли сам захоче! «Горит свечи огарочек/, Гремит недальний бой./ Налей, дружок, по чарочке,/ По нашей фронтовой!» Ой, що ви знаєте? Хіба тільки «Пішли б ви, Іване, додому!» та «давай, Іва’, дому!». Хіба були ви під Будапештом, дивилися смерті в очі, чи бачили землю, застелену трупами та шматками тіл? Чому тоді ніхто мене не проганяв –«пішли б ви, Іване, додому!», і ніхто не кликав «давай, Іва’, дому!», а тепер... Ой, не буде по вашому, бо младший сержант Іван Бойко піде додому, коли сам захоче! «Соловьи, соловьи, не тревожте солдат/ Пусть солдаты немного поспят...»
9 травня ми ходили до Паші - це наш класний керівник. Йому 83 роки. Його війна тривала 9 довгих років. І переспівали ми всі воєнні пісні, які знали. А потім наш спокійний, врівноважений і ніколи не сумуючий П.О. разом зі своєю подружкою гітарою заспівав "Дорогая моя, поцелуй на прощанье сынишку"... Плакали всі... "Розумієте, це ж про мене", - тихо сказав Паша...
Правдиво, гарно, боляче, бо так було колись, і подібне нерідко спостерігаємо, на жаль, сьогодні... Дуже схожі наші Івани, Михайле: Час від часу в подвір'ї під грушею Дід Іван витворяє дива, - Вип'є чарку і вітром закушує, Потім знову собі налива. П'є горілку, щоб рани не мучили, Щоб не корчить від болю лице. В сорок третім під нашими кручами Нашпигований був він свинцем...
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
leskiv: Дякую за коментар. Вони не дурні, їх так "оболванила" їхня рашистська пропаганда,що витверезити їх можна лише з допомогою зброї. Інакше не зрозуміють, не дійде. Це як у фашистській Німеччині
та
у Вас 
0
