| 6. Почувши стукіт у дверях, Йончі Лупул підійшов і відкрив їх. На порзі появився, посміхаючись, Хараламбіє, а за його спиною стояв Рудий, який провів його.
– Раді гостям? – весело запитав.
Йончі Лупул махнув Рудому, що все в порядку й може йти собі до стайні, а потім почав запрошувати гостя до хати.
– Прошу, прошу, заходь, таким гостям завжди раді!
– Гостям двічі раді, по-перше, коли приходять, а, по-друге, коли відходять, – пожартував Хараламбіє.
– Вина чи горілки? – запитав Йончі, намагаючись притаїти хвилювання, яке все більше зростало в його душі.
– Вино глумливе, а горівка буйна. Хто впивається ними – нерозумний, – продовжував жартувати Хараламбіє.
– За те мало хто відмовляється від них, – посміхнувся Йончі. – Чого тобі налити?
– Я думаю, спочатку закінчимо наші справи, а потому вже і могорич вип’ємо.
– Вип’ємо й потому, ось тут я напарував твої гроші, а за цих, що пригнав тепер, якщо мені сподобаються, то скажеш ціну, а я заплучу. Ти знаєш мене, я не торгуюсь, а плачу ціну, яку вимагаєш.
– Це правда, – підтвердив Хараламбіє.
– Ну, тоді по чарці, й гайда до стайні, а потім ми вип’ємо справжній могорич, – сказав Йончі, наливаючи у дві кришталеві чарки міцної слив’янки.
– Гаразд, – погодився Хараламбіє.
– Норок1! – цоркнув Йончі чаркою об чарку.
– За ваше здоров’я, – відповів Хараламбіє й підніс чарку до рота. Випивши по чарці, обидва мужчини вийшли надвір.
Побачивши коней, в Йончія засвітилися очі від радощів. Він заглядав їм в зуби, пригортав їхні голови, гладив їхні крупи й цілував їх.
– Ой, ти молодець, Хараламбіє, – хвалив Лупул конокрада. Я готовий заплатити тобі поверх ціни, яку ти назвеш, хоча й добре знаю, що ціна буде немала.
– Та, що ви, Йончі! Я не вимагаю за них, як дідько за матір, але й за менше, ніж вони варті, теж не віддам, а від добавки я відмовляюся.
– Ну, гаразд, хай буде потвоєму, – махнув рукою Йончі. – Ходімо до хати, там розберемося й могорич вип’ємо.
Хараламбіє вийшов зі стайні, та після кількох кроків пролунав постріл, і він відчув гарячий біль під лівим плечем, здивований повернувся і побачив в руці Йончія револьвер. Тоді зрозумів все. Згаряча хотів накинутися на того й задушити його своїми руками, та вже сили почали покидати його тіло, тоді, посміхнувшивсь, промовив:
– Ну й добавив ти мені до ціни, Юдо!
У відповідь Йончі вистрілив ще раз прямо йому в груди, в яких бухнуло велике тепло, вдарило по люті, й лють розтанула, зникла. В останню хвилину свого життя він побачив згасаючі контури Йончієвих стаєнь, чорну лінію яблунь, а потім зорі на холодному осінньому небі і, помираючи, здогадався, що в «Золотій підкові» його чекає Рувим із смаженою гускою, токайським вином, а чорнобрива Анна вже більше не прийме його в свої обійми.
З-поза стайні появилася постать Рудого, Лупул кивнув йому на знак головою, що справу завершено, а сам попрямував через місток.
Рудий приблизився до мертвого конокрада і здивовано глянув на його веселе мертве обличчя, яке продовжувало усміхатися під блідим місячним промінням, потім взяв мертве тіло і поставив на приготовлений, за наказом його господаря, ще звечора для цього діла віз з соломою, накрив тіло соломою, запряг коня і рушив через сади в напрям до річки Тиси, ведучи коня за вуздечку.
Віз раз у раз жалібно поскрипував, наче оплакував мертву нічну тишу. 7. 7
Іван Кочерга сидів на сухому яблуневому пні вкінці Лупулового саду і чекав на Хараламбія, який мав повернутися від Йончія Лупула. Коней, яких Лупул взяв від Хараламбія, вони обидва крали, – так що половина грошей припадала йому.
Кочерга думав в цю ніч перейти Тису і добратися до старого Коцора в Трибушани, в якого ховав крадених коней і тримав свої гроші, які заробляв на крадених конях.
Багато дечого навчився Іван Кочерга від нього. Старий Коцор в свої молоді роки розумівся на конях дуже добре і був відомим конокрадом. Тепер він став чесним багатим ґаздою, якого всі поважали, але радо допомагав молодим конокрадам. «Бо це кляте ремесло», як раз увійде в кров, то вже не забудеш його, хіба лиш на тому світі», – часто «сповідався» старий перед Іваном.
В старого Коцора Іван тримав захованих ще п’ятеро коней, яких думав післязавтра продати в Ужгороді Пейтеру Лойошу, який завжди купував їх від нього.
Кочерга вже мав досить зібраних грошей, щоб покинути «кляте ремесло» і почати чесно ґаздувати, як почав колись старий Коцор. Трохи землички вже купив, і пару молодих коней тримав для себе, ще думав побудувати хату, бо вже знайшов собі дівку, з котрою одружиться.
Іван Кочерга знав, що будь-котрий ґазда з Вишавської Поляни радо віддав би за нього дівку, хоча й всі здогадувалися, чим він займається, але він собі вибрав найбіднішу дівчину – круглу сироту, наймичку скупого та злого ґазди Аркадія Юркуца. То була Митринюкова Івона.
Іван Кочерга закохався в Івону ще здавна, коли вони були малими дітьми. Тоді він, як і вона, служили в Аркадія. Він випасав ягнята і худобу скупого ґазди. Івона Митринюкова була далекою родичкою Аркадія Юркуца. Після смерті її батька, матері і меншого братика на тиф, Аркадій забрав Івону до себе. Трохи поля й хату, яку залишили після себе Митринюки, він продав жидові Янкілю, домовившись з тим, що нібито Василь Митринюк позичав від жида грошей, яких не встиг повернути.
Хоча всі люди з Вишавської Долини знали, що то велика брехня, та їх це не обходило, бо хто ж погризеться з Аркадієм за бідолашну сироту?!
– Я й так даремно її годую, бо як тільки підросте, підніме хвіст і піде, не сказавши мені ні спасибі за хліб та сіль, – нарікав на Івону Аркадій Юркуц.
Бідна ще дев’ятирічна дівчина приносила тоді більше користі, ніж споживала «хліба й солі», за якими стільки плакав Аркадій.
Іванко Кочерга тільки на два роки був старшим від Івонки. Коли бачив, як Юркуцові хлопці цілий день гупкають кулаками в її плечі та смикають за брудні нерозчесані коси цієї босої в довгій брудній дрантивій сорочці дівчини, то й сам багато разів смикав її за коси, штовхав та щипав. Найбільше дратувало його те, що це босе «щенятко» не сердиться, не охороняється, й навіть не плаче.
Та одного разу, коли Івона розбила глечик із сметаною, й Аркадій відшмагав її батогом так, що дівчину відливали водою, поки не прийшла до тями, одинадцятирічний Іванко Кочерга порозбивав всі Юркуцові глечики, які висіли на кілках перед хатою, а потім повилиав все молоко, сметану й тридцятилітрову бербеницю сирянки, яка стояла в шопі. Пі-сля того побив до крові обоїх Юркуцових хлопців, набагато старших від нього, і втік в ліс, заклянувшись, що стане великим опришком, як Олекса Довбуш, і запалить Юркуцову хату, а самого Юркуца зі всією родиною його леґіні-опришки посічуть на мак. Тоді він посадить Івону на білого коня, або краще на вороного, бо він страх любив вороних коней, і повезе її в гори й там зробить своєю дружиною, яка буде чекати і виглядати його зі своєю ватагою з грабіжництва панів і таких злих та скупих ґаздів, як Аркадій Юркуц, а гроші та золото й худобу він буде роздавати бідним людям, які споминатимуть його, Івана Кочергу, з роду в рід, як споминають Олексу Довбуша.
Після кількох днів холоду та голоду малому Іванкові пропала охота опришкувати, і він найнявся служити в Трибушанах до Остапа Коцора, який трохи-потрохи навчив хлопця «клятого ремесла», яке Іван почав з пари Аркадієвих молодих коней.
Враз Іванові думки перервав постріл, луна якого покотилася долиною Ронішори, вдаряючись об горби Горавиць.
– Що за чорт?! Це ж з-поза річки, з Лупулового обійстя, – ледве встиг Іван здивовано прошептати, як з того самого боку пролунав і другий постріл.
|
у Вас 
0
