Після обіду на Святого Івана Хрестителя Руксандра сиділа біля вікна й дивилася вдалину. Завірюха, яка вила ранком, стихла. Тепер Боже сонечко падало промінцями на лід річки Ронішори, в якому відбивалося, наче в справжньому дзеркалі.
На колінах Руксандри лежав «Молитовник», за яким вона молилася неділями, в святкові дні, а також і довгими зимовими вечорами.
Малий Йонуц бавився біля печі дерев’яним коником, запряженим в маленький дерев’яний візочок, вимальований червоним й зеленим кольорами. Хлопець вантажив на візок великі і довгі «колоди»-качани кукурудзи, в’язав їх, запопрягав лісковим прутиком, а потім віз їх на портош1 біля ліжка, де «перевантажував» у чотири мамині панчохи, які служили йому вагонами, причепленими до великого «локомотива» – батькового чобота. Кілька разів чобіт-локомотив робив всякі маневри то вперед, то взад, а коли всі «вагони» були навантажені, «поїзд» вирушав, важко пихкаючи та фівкаючи попід стіл, аж до самих «фабрик», куди його вів спритний механік, який кілька хвилин тому був візником і лісорубом.
Руксандра пригадала роки свого дитинства, коли вони з Дмитриком гралися качанами, будуючи колодязі та високі замки з вежами. Важко було їй змалку, спочатку доглядати хворого брата, потім працювати в господарстві, а вже після смерті матері навіть пригадувати собі не хоче, як натрудилася, поки не продав її батько за пару коней, яких так і не отримав.
«Господи, як побив мене тоді батько, – важко зітхнула Руксандра, – убив би, мабуть, якби не зупинив його Йончі».
Аж цілих три тижні відлежала в ліжку, й до неї ніхто не заходив, окрім ку-ховарки Мелінди. Як вона тоді бажала, щоб бодай один раз до неї зайшов Йончі й спитав її, як почувається, або просто вилаяв би її за те, що осоромила його. Та Йончі не заходив, й жодного разу не цікавився її здоров’ям, жодного разу не дорікав їй, очі їй не вибивав, ані хвойдою не називав, як зробив би будь-котрий нормальний чоловік. Але Йончі не був таким, через це Руксандра почала ще більше ненавидіти його. Якщо б він вилаяв її тоді, або побив би замість батька, то вона напевно змогла б полюбити цього досить гарного, гордого й суворого чоловіка. Та він цього не зробив, вона йому була байдужа, наче якась непотрібна річ, яку врешті отримав безкоштовно і кинув її десь в куток, щоб все-таки стояла напоготові, під рукою, і коли йому буде потрібна, щоб взяти її звідти. Руксандра поклялася, що нізащо у світі не народить дитину цьому чоловікові, який окрім коней, золота й самого себе не любить нікого й ніщо. Ні! Нізащо в світі вона не народить дитину від такого злого чоловіка, боялася, що буде ненавидіти дитину так само, як і її батька.
Стара ворожка Розаліна з Дубової Долини дала їй такого зілля, щоб не зіставалася вагітною. Єдиною втіхою Руксандри, коли лягала в ліжко з Йончієм, було те, що він не був першим чоловіком в її житті, вона знала, що це мучить його, хоча він і мовчав, як камінь.
Це справді мучило Йончія. Думка, що якийсь там шмаркач з Рони, чи Коштіля був першим, який кохався з його жінкою, за яку він готовий був віддати пару коней, дратувала його до смерті, сиділа в серці, як будяк, і звідти раз у раз колола його душу. А Руксандрі жаль було лише того, що першим чоловіком в її житті був не Степан Гайдамашин, а рудий, кри-воносий Ілько Льопак.
В Йончія Руксандрі жилося добре, їй нічого не бракувало. Йончі не скупував-ся, могла витрачати, скільки хотіла і на що хотіла, могла собі купити все, що тільки забажала, він жодного разу не питав її, на що витратила гроші, або навіщо їй стільки одягу. Він і сам їй багато разів ку-пував дорогі подарунки, одяг, парфуми, золоті прикраси, як сережки, персні, браслети. Але Руксандра не сприймала їх за подарунки, бо він ніколи не дарував їх, а просто кидав речі на стіл і суворо промовляв:
– Дивись, що я тобі купив!
Тому Руксандра ні разу не дякувала йому, вона ненавиділа всі ці дорогі речі так само, як і самого Йончія.
Працювати в полі, або восени в саду Йончі не дозволяв їй, а біля хати й на кухні все робила куховарка Мелінда. Руксандрі хіба що залишилося вишивати скатертини та рушники і читати з «Молитовника». Між люди з Йончієм не вихо-дила ні в свято, ні в неділю, бо Йончі сам нікуди не ходив, хіба що їздили раз на місяць в місто возом, або саньми взимку, на Жидівську вулицю робити покупки.
До них в гості теж ніхто не приходив. Друзів у Йончія не було, окрім Йошки Чілогеді з Хуста. Але той був у них лише два-три рази, відколи вона вийшла за Йончія. Одного разу, правда, Йончі дуже настоював, щоб вони поїхали в гості до Йошки. Це було чотири роки тому, але вона збрехала, що її дуже нудить та п’янить від ліків, що він їй купував від старого лікаря Ністора, який гарантував Йончієві, що від тих ліків вона мусить завагітніти. Руксандра лише крадьки посміхалася, бо ті таблетки не приймала, а розмивала їх у воді й виливала у помиї. Йончі, почувши таку серйозну причину, через яку вона не може поїхати з ним до Хуста, більше не настоював. Руксандра попросила його, щоб відвіз її до батька, який якраз впав з воза й переламав ногу в коліні, тож вона разом з Меліндою трохи похаять йому в хаті.
Руксандра не жаліла свого батька, а, навпаки, ненавиділа його через те, що проміняв її на коней, і так занапастив дочку на все життя. Вона ненавиділа його ще з дитинства, коли він нарікав на хворого Дмитрика, а смерть матері й небажане подружжя з Йончієм тільки добавили в її душу ненависті до батька, та християнський обов’язок не дозволяв їй кинути його напризволяще, коли той потребував допомоги.
Прибувши до батька, Руксандра з Меліндою взялися до роботи, і все повиносили з хати на подвір’я, позамітали в кімнатах, перетрясли солому в ліжках, перемили весь посуд, потім все поставили на місце.
В хаті було чисто і пахло свіжістю. На другий день Руксандрі не залишилося ніякої роботи. Мелінда пішла з кошем аж до Рони випрати в Ронішорі вовняні ковдри, тому що в Коштільському по-тоці вода солона. А її батька ще на зорях Степан Гайдамашин повіз на ме-дичне обстеження до місцевої лікарні. Руксандра сиділа одна в хаті біля вікна й дивилася в далечінь. Крізь високі вікна до кімнати вливалося проміння теплого післяполудневого сонця, осяваючи все довколишнє веселим світлом, яке так добре гармоніювало з веселим настроєм Рукасандри.
За вікнами яскравим килимом стелилася по землі молода весняна травич-ка, а в саду на яблунях, що стояли над самим зеленим килимом, осьось мали розпукнутися тугі набряклі бруньки. Наближалася пора цвітіння, і земля й повітря дихали ніжним теплом. З вулиці почувся стукіт копит. Руксандра не встигла піднятися зі стільця, як на їхнє подвір’я в’їхав віз, на якому сидів Степан Гайдамашин сам, без її батька.
– Батько де?! – здивовано запитала Руксандра, спершись об одвірок. Її чорні коси спадали на груди.
«Яка вона гарна і так само стоїть, як тоді, коли хотіла заманити мене до хати», – пригадав собі Степан.
– Батько де? – повторила Руксандра.
– Його затримав лікар на два дні, післязавтра привезу, – відповів Степан, пораючись біля коней.
«Який він гарний і впевнений у всьо-му, що робить, ось як гордо заходить він до стайні! Так само, як і тоді, коли я хотіла спокусити його», – пригадала собі Руксандра й вирушила за ним до стайні.
Незважаючи на її присутність, Степан прив’язав коней до ясел, кинув їм два жмути сухої отави, потім обернувся і лагідним голосом запитав:
– Навіщо ти закрила двері?
Руксандра тільки тоді дала собі справу, що насправді закрила за собою двері, хоча й не бажала цього так само, як не бажала вступити за ним до стайні. Їй стало встидно, та не його, а самої себе. Спершу їй в голові майнула думка втекти, та якась невидима сила прикувала її на місці, так що не спроможньою була ні ногами ворушити.
Степан підійшов близько до неї, вона відчула його подих і биття серця.
«Яка вона гарна, я хочу обняти її й поцілувати. Чому вона не дивиться на мене, як тоді, чому ховає свій погляд від мене, я хочу, щоб вона подивилася на мене, я хочу, щоб вона поглянула на мене. Я примушу її це зробити... Поглянь на мене!.. Я хочу тебе обняти й поцілувати. Подивись на мене, Руксандро!..».
«Це просто безглуздя, просто безглуздя, навіщо я увійшла до стайні, тепер я цього не бажала, як тоді, коли він не зволів, а тепер навіщо?! Тепер він мені не потрібний. Окрім краси та сили, в нього немає нічого. Він не здатний до кохання, якого так бажала моя молода душа».
«Поглянь на мене, Руксандро. Я так бажаю, щоб ти подивилася на мене... Ти мені потрібна, я тебе кохаю, Руксандро... Кохаю, чуєш? Кохаю ще відтоді, відколи відмовив тобі».
«Він не здатний до кохання, не здатний, в нього окрім краси та сили, нічого немає».
«Я кохаю тебе, Руксандро! Поглянь на мене!..».
Руксандра відчула, нібито якась не-видима сила примушує її глянути на Степана, вона швидко ковзнула по ньому поглядом, і знову відвела очі, та цього було досить, аби побачити, що в Степанових очах блищали сльози.
– Сьогодні перший посправжньму весняний день! – перервала тишу Руксандра. В її голосі бриніла нота щасливої веселості.
– Й тому ти щаслива? – сумно запитав Степан. Руксандра підвела свій погляд і глянула Степанові прямо в очі.
– Так, я щаслива, – відповіла.
Степан поклав свою руку на її плече і тихо промовив:
– Тоді саме тут ти хотіла віддатися мені.
– Це було тоді, – прошептала Руксандра. Та Степан побачив, що її очі позволяють йому зробити це й сьогодні.
Він притиснув її до себе, вона всім тілом тремтіла і зробила кволу спробу вирватись.
– Я заміжня жінка, я Йончієва дружина, тоді ти мені відмовив, говорив, що.., – і нараз опинилася в його обіймах...
Потім вони лежали поруч в кутку на соломі, яку нібито чиясь рука приготува-ла для них.
Руксандра прислухувалась до пташиного співу й силувалась відгадати, чим пахне його волосся. Якийсь приємний та знайомий їй запах, нібито васильком. Авжеж так, волосся Степана пахло ва-сильком. Кіньми і васильком так само, як і тоді давно.
Другого дня Руксандра пішки повернулася додому, а наприкінці тієї теплої весни вона дала Йончієві довгожданну вістку.
– Все-таки помогло лікарство, яке дав мені Ністор, – радів Йончі. Руксандра тільки гірко посміхнулася. – Матусю, а чому татко сьогодні п’яний? – пробудив Руксандру від солодких думок голос Йонуца.
– А тому, що мужчини подеколи п’ють горівку і п’яніють від неї.
– А вуйко Степан теж напивається?
– Мабуть, і напивається, я не знаю, не бачила його п’яним ні разу, – зітхнула Руксандра й міцно обняла сина. Та малий, мабуть, і не відчув, як дві гарячі сльози впали на його голівку.
|
та
у Вас 
0
Чудово пишеш, Михайле, багатьом прозаїкам радив би повчитися у тебе, правда. Дякую тобі за чудові оповідання, котрі уже стали окрасою нашого сайту. Натхненя тобі та успіхів у майбутньому! Хай щастить!.. 
