| 4 Йончі Лупул тримав в обох руках заряджені револьвери і цілився в груди Хараламбія.
– Ха-ха-ха! – пролунав рясним сміхом голос Хараламбія. І відгомін покотився долиною Ронішори.
Йончі стискав до болю рукоятки револьверів й далі цілився в груди свого ворога, який прибув по його душу.
– Ха-ха-ха! – продовжував сміятися Хараламбіє, приступаючи чимраз ближче до нього.
Йончі наче закам’янів посеред містка через потік, який ділив його господарство на двоє. Хараламбіє наближався від стайні, його біле волосся наче срібло, виблискувало під блідими променями місяця, а обличчя було, наче в мерця. Незважаючи на мороз і сніг, який падав надворі, Хараламбіє був зодягнений тільки в тонкій літній сорочці, підперезаний коричневим шкіряним чересом, за яким не було встромлено ніякої зброї, навіть колодки ножа не було видно.
«Як він не боїться приближатися до мене голіруч?», – подумав Йончі.
– Ха-ха-ха! – сміявся далі Хараламбіє, приближаючися до Йончія.
Йончі побачив, як позаду Хараламбія ступало п’ятеро коней, ті самі, яких продав йому Хараламбіє. Коні ступали повільно, але якось дивно, нібито якась невидима рука вела їх за вуздечки.
«Він хоче забрати моїх коней, за які я йому заплатив!», – розсердився Йончі й вистрілив нараз з обох револьверів прямо Хараламбію в груди.
– Ха-ха-ха! – пролунало, замість пострілів, Харалімбіїв сміх.
– Що це?! Чому револьвери не стріляють, я ж сам їх зарядив, – перелякано прошептав Йончі і знову натис на курки револьверів.
– Ха-ха-ха! – почулося знову замість пострілів.
«Це якась мара! – крикнув переляканий Йончі. – Він прийшов по мою душу, він мене вб’є, його навіть куля не бере! Треба втікати!», – майнуло Йончієві в голові. Але ноги не слухалися, навіть не міг ворухнути ними. Тоді прицілився й вистрілив знову.
– Ха-ха-ха! – пролунав знову сміх Хараламбія.
– Чого тобі ще від мене треба! – Крикнув божевільно переляканий Йончі.
– Ха-ха-ха! – не переставав сміятися Хараламбіє, вказуючи пальцем в сторону Йончія, нібито, хотів щось йому показати, справити на те, що знаходилося позаду нього.
Йончі глянув позад себе, куди вказував йому пальцем Хараламбіє, і враз завмер зі страху. На протилежному кінці містка стояли давно вже померлі його брат Августин і Ліке Злетару, які, обнявшись, голосно сміялися з нього.
Йончі випустив з рук револьвери й міцно притис руками свої вуха, щоб не чути їхнього сміху.
– Я знаю, хто винен в смерті Августина, та мушу мовчати, досить я втратив одного сина! – почув Йончі замість сміху, голос свого батька Йона Лупула.
– Ні, вони мертві!.. Вони давно померли... і батько, і Августин, і Ліке... таж я сам його... – крикнув зі всієї сили Йончі. – «Ліпше втекти», подумав, та куди йому тікати?! На однім кінці моста Хараламбіє, а на другому – мертві, його брат Августин та Ліке Злетару. «Хіба що з моста стрибнути! Міст невисокий, а лід тепер міцний, не проламається!», – поміркував Йончі й стрибнув з моста.
– Ха-ха-ха! – почув Йончі десь вгорі сміх, й тоді здав собі справу, що він не опинився на леду річки, а летить в якусь бездонну прірву, з якої піднімався дим і палали червоні язики гарячого полум’я.
– Невже я паду в пекло?! – кричав Йончі.
– Ха-ха-ха! – продовжував лунати сміх десь у високостях над Йончієвою головою... * * *
Зі сну Йончі прокинувся весь мокрий від поту, всім його тілом трясло, наче в пропасниці. Тремтячими руками запалив світло, простягши руку за старим «Псалтирем» з позолоченими обкладинками, що лежав на столі.
– Змилуйся, Боже, надо мною по ласці Твоїй! З многоти милосердя Свого зітри беззаконня мої! – почав читати Йончі Лупул п’ятидесят перший псалом, щоб заспокоїти свою душу молитвою. – Обмий мене зовсім з моєї провини й очисти мене від мого гріха!
– Ха-ха-ха! – знову пролунав сміх в його вухах саме так, як і в сні...
Йончі затулив вуха руками й почав читати голосніше:
– Бо свої беззаконня я знаю, а мій гріх передо мною постійний...
– Я знаю, хто винен в смерті мого сина Августина! – причувся йому голос батька.
– Тобі одному, Тобі я згрішив і перед очима Твоїми я зле учинив, щоб Ти був справедливий у мові Своїй, бездоганний у суді Своїм.
– Ха-ха-ха!.. – продовжував лунати сміх.
– Отож я в беззаконні народжений і в гріху зачала мене мати моя... – ще голосніше продовжував читати Йончі. – Ото полюбив я правду, і в таємних речах подаєш мені мудрість.
– Не треба, Йончі!.. Не треба, я нікому не скажу, ані не видам тебе, не стріляй, не треба, – причувся Йончієві плаксивий голос Ліке Злетару.
– Розгріши Ти ісопом мене, й буду чистий, обмий Ти мене – і я стану білішим від снігу.
– Ха-ха-ха!.. – не вгавав сміх в його вухах.
– Дай почути мені втіху й радість, і радітимуть кості,що Ти покрушив.
– Ну й добавив ти мені, Юдо! – почув на цей раз голос Хараламбія.
– Обличчя Своє заховай від гріхів моїх, і всі беззаконня мої Ти зітри...
– Ха-ха-ха! – не переставав колоти його душу сміх.
– Прокляті будьте ви всі! – несамовитим голосом заревів Йончі й жбурнув зі всієї сили «Псалтирем». Свята книга вдарилася об стіну і впала на підлогу, відкритою на п’ят десят першім псаломі.
– Прокляті будьте ви всі! – повторив ще раз Йончі, постягнувши руку під стіл за корчагою з горівкою й здорово відпив з неї.
Йончі зрозумів, що ніхто й ніщо більше не зможе захистити його від божевільного страху, який закрався в його душу. Навіть молитва не в силі вже заспокоїти його душу, йому залишилася тільки горівка, і він буде її пити... Бо тільки горівка проганяє його страх. Коли він п’яний, то жоден спогад йому не страшний, не стархав його ні Хараламбіє, ні його брат Августин, ні Ліке Злетару, ні навіть голос його батька не страшний йому... Він буде пити, і нікого й нічого більше не буде страхатися.
Та цього разу ні горівка не могла відігнати страх з Йончієвої душі, навпаки, він нібито, замість горівки напивався страхом. Тоді Йончі зрозумів, що в нього залишився один-єдиний вихід і, божевільно розреготавшись, луснув себе по чолу. «Як ще йому така думка не прийшла раніше в голову? Та це ж так просто, й тепер ніхто не зможе заподіяти йому ніякого лиха...». Йончі вийняв зі скрині обидва револьвери і спокійно вийшов надвір.
Через кілька хвилин зі стайні пролунали один за іншим постріли. Всього шість пострілів, та їх ніхто не лічив, окрім самого Йончія Лупула. Перелякана Руксандра вибігла надвір і побачила, що Раду вже біжить через місток до стайні. Побігла вслід за ним.
Картина, яку побачили вони у стайні, припинила їм дух, – п’ятеро застрелених коней лежало серед стайні в крові раз у раз здригаючи ногами, а між ними лежав застрелений і Йончі Лупул. З його скроні кров стікала струмком... 5 На похорон Йончія Лупула зійшлися люди чи не зі всього міста і зі всіх сігетських околиць. Сам панотець Ненештян дивувався, бо він вже понад сорок років служить, і за цей час не одного, не двох небіжчиків похоронив, але на жодному похороні ще стільки людей не бачив. Правда, на похороні Йончія він не робив відправу, бо небіжчик покінчив життя самогубством, незважаючи на Господні закони. Церковні канони не дозволяють хоронити самогубців з відправою. Він прибув тільки для того, щоб запечатати святим хрестом могилу до дня воскресіння, коли Господь Бог покличе грішника на Свій праведний суд.
Хоча в місті були три кладовища, й кожне з них мало куток для самогубців, Йончія похоронили під горбом Добоняша, в кінці його виноградника. Так домовилася його жінка Руксандра з Радулом та куховаркою Меліндою, бо з ким іншим ще могла радитися? В Йончія більше ніяких родичів не було, ні близьких, ні далеких.
– Нехай спочиває тут, поблизу свого господарства, з якого й так досить рідко виходив, і хай йому Господь Бог відпустить гріхи, – вирішила Руксандра, – чи як ти думаєш, Радуле?
Раду байдуже знизав плечима, нібито хотів сказати, що йому однаково, де похоронять небіжчика, який, позаяк говорять люди, був його батьком. Батько, не батько, але як помер, то Раду вже не міг мати ніякої користі, бо ця жінка хіба буде тримати коней? А без коней йому немає чого шукати на її подвір’ї... Та в неї навіть вже й коней не-має, бо Йончі Лупул «забрав» їх з собою на той світ, а ті, що їх не застрелив, то не коні, а пусті шкапи, не варті ялової корови... Коней, яких застрелив Йончі, Раду з Довгим та Глухим закопали під горбом Сарати напроти місця, де Руксандра збиралася хоронити свого мужа. Радулові було жаль коней так само, як і Йончія. Та що він вже міг поробити? Добре, що в нього є свої гроші, може, й настав час самому собі почати господарювати, купити трохи землі, збудувати хату, одружитися... Йому вистачить грошей!
Але Радулові не довелося нікуди відходити з подвір’я та хати, в якій виріс, бо те, що трапилося на поминках, здивувало не тільки його, а й всіх присутніх, що прийшли випроводжати Йончія в останню дорогу: від простих та убогих селян, які йшли на всі похо-рони ради поминків, на яких могли досхочу наїстися та напитися тільки за слово «простибоже», до адвокатів, нотаріусів, жандармів, лікарів та інших високоповажних людей міста, які пізнавали Йончія й їм здавалося, що вони зобов’язані відправити свого знайомого в останню подорож.
За допомогою Мелінди та Радула Руксандра не відпустила жодного присутнього з похорону додому, – чи це був пан, чи простий селянин, – вона всіх запрошувала на поминки, щоб по-молитися й випити чарку за душу покійного Йончія. Вона, нібито, віщувала, що на похорон прийде багато людей і тому прилагодила багато їжі та напоїв, аж два кабани та чотири ярки заколов Довгий для Йончієвих поминків, а до того Мелінда зарізала ще кілька курок та ситого індика, – «Не кожен день помирає пан Йончі!..», – трохи злобно подумала куховарка, бо не дуже полюбляла свого бувшого хазяїна.
Люди їли, пили й здогадували добрим словом покійного Йончія.
Після того як священик Ненештян помолився за щоденний хліб та за душу грішного раба Йончія, Руксандра попрохала присутніх, щоб послухали її:
– Те, що я вам скажу, є дуже важливим для мене, тому хочу, щоб всі ви були моїми свідками. Для цього я запросила й пана адвоката Прункула.
Всі замовкли, з великим нетерпінням чекаючи почути, що казатиме молода вдова.
– Як шлюбній, тобто законній жінці покійного Йончія Лупула, по закону мені належиться все, що зісталося після його смерті, тим більше, позаяк всі ви добре знаєте, в нього немає ніяких близьких і навіть далеких родичів, які мали б право по закону ділитися зі мною, або вимагати що-небудь, чи не так, пане адвокат? – звернулася Руксандра до Прункула.
– Безумовно так. Все, що залишилося після смерті вашого чоловіка, це ваше, – переконливим тоном промовив адвокат.
– Тепер прошу вас вислухати мене.
Всі присутні чекали мовчки, намагаючись відгадати, чого домагається Руксандра, яка після короткої передишки продовжила:
– Мені не треба нічого-нічогісінько з того, що залишилося після смерті мого чоловіка. Тому, що я його не любила й не хотіла виходити за нього заміж, а вийшла, бо мій батько примусив мене, краще сказати, проміняв мене за пару коней, які обіцяв йому покійний Йончі...
Старий Дмитро Дурило, якого Степан Гайдамашин привіз на похорон, почервонів, наче рак, і, втупивши бороду в груди, опустив голову. Всі мовчали. Багато з присутніх знали те, що Дмитро Дурило примусив дочку вийти за Йончія, інші догадувались, що не охоче вийшла Руксандра за старого парубка, але не розуміли, чому вона відмовляється від всього після смерті нелюба.
– Я думаю, що все майно Йончія Лупула належиться його рідному синові Радулові Джямбашу, все це його... Тому що він – рідний син Йончія, й ви всі це знаєте...
Присутні оніміли від подиву. Одні, правда, думали, що Раду має право на якусь там частину майна Йончія, але так, щоб вдова відмовилася добровільно від всього?! Такого ніхто не сподівався, й тому одні думали, чи вона часом не з’їхала з глузду, а інші тайком посміхалися, думаючи, що молодиця з радощів хильнула чарку-дві, й тепер не здає собі справу, що говорить. Тільки адвокат Прункул звернувся до неї серйозним тоном:
– Пані Руксандро, коли я говорив, що ви маєте право на все, що відумер ваш чоловік, то мав на увазі не вас саму, а обох з вашим сином Йонуцом Лупул, законним сином вашого покійного чоловіка. Я не заперечую, що Раду Джямбашул є рідним сином Йончія, але, на жаль, він не є законним його сином. Якщо хочете, то маєте право щось виділити й йому, але відсторонити все від законного сина не маєте права...
– Йонуц… мій син Йонуц не є сином Йончія Лупула!..
Слова ці впали, наче грім з ясного неба. Присутні витріщили очі на Руксандру, а кілька кумок з «чемними» язиками почали штовхатися ліктями, підморгуючи одна іншій, мовляв: «бач, яка вона „порядна“!..», зраділи, що на наступні два тижні вже мають про що «молотити» язиками.
Тільки в Cтепана Гайдамашиного серце забилося щосили. Йому, нібито, завжди хтось підказував, що Йонуц його син, мабуть, тому він так і любив хлопця.
– Ви можете уважати мене повією, можете думати про мене, що захочете, мені байдуже. Але я не хочу, щоб мій син ріс і жив на багатстві, яке належить не йому, а іншому, мене б за це Господь Бог покарав!..
Після такого сильного аргументу адвокат Прункул попросив Руксандру, щоб прийшла до його кабінету, і там вони якось розв’яжуть справу.
Люди почали розходитися по домівках, сильно здивовані почутим, нібито соромилячись, підходили до Руксандри, і потихоньку проказували:
– Най Бог прийме...
Перед тим як мали повернутися додому, Степан Гайдамашин підійшов до Руксандри й тихим голосом сказав:
– Ти правильно зробила. Йонуц буде рости на подвір’ї свого батька разом зі своєю матір’ю, ти згідна?
– Такого ще не було, щоб вдову сватали прямо на похороні її чоловіка!.. – гірко усміхнулася Руксандра.
|
у Вас 
0
