| 5 Після того, як Дмитро Юфурко повіз професора Станеску до Сурдуків, а професор Лупу, студенти і всі хатні полягали спати, Клонц вийшов на подвір’я і сів на корито біля криниці, очікуючи повернення свого наймита.
– А Бог би тебе побив! – голосно закляв він, навіть сам не знаючи, кого проклинає, професора Станеску чи Максима Сурдука. Зрештою, йому було однаково, бо зрозумів, що свого не доб’ється. Зрозумів, що програв, і то кому, якомусь голодранцю Максиму Сурдукові.
«Не можу, пане Петре, цього зробити. Ніколи такого не робив, це – по-перше, а, по-друге, місце свого асистента я вже вирішив запропонувати Максиму Сурдукові. Він – найкращий з усіх студентів, яких я колись навчав. І хочу вам сказати відверто, що ваш Яков – не поганий хлопець, але він ніколи не стане добрим лікарем, в нього немає таланту до медицини. Ви помилково віддали його до медичного факультету».
Ці слова професора пекли душу Клонца, наче б хтось кинув лопату жару на його серце.
«І скільки грошей я йому пропонував! Шалені гроші! Може, треба було більше? – мелькало в голові старого. – Ні, ні. Цей клятий професор не погодився б на жодну суму. Є й такі люди, вперті... їх рідко можна зустріти, а от мені довелося! – гепнув Клонц кулаком об цямриння криниці і сплюнув.
– Ні, не переміг ти мене, Максиме! Не переміг, і ніколи не переможеш. Петра Клонца ніхто не переможе! – уже вголос вигукнув старий, далі підвівся і, заклавши руки за спину, почав ходити подвір’ям, чекаючи Дмитра Юфурка.
– Розпрягай коней, зажени їх до стайні, потім зайди до мене в кабінет, потрібно обговорити з тобою важливу справу! – наказав старий Клонц Дмитрові і подався сходами на поверх, де мав кімнату, в якій приймав лише офіційних осіб. Годину тому саме в цій кімнаті він розмовляв з професором Станеску.
Дмитро здивовано витріщився старому услід, стис плечима і подався розпрягати коней.
«Ти глянь, яка честь для мене – розмовляти з Клонцом в його кабінеті! Ха-ха-ха», – тихенько засміявся він.
Уже дев’ять років служить Дмитро Юфурко у Клонца. «Який турок, такий і пістоль! Довго дідько шукав, доки їх скузлав,» – говорили в селі про Клонца та його наймита.
Люди ненавиділи весь Юфурків рід так само, як і Клонца. Та якщо Клонц заподіяв багато лиха, забираючи то в одного, то в другого ба клаптик землі, ба клин лісу, не зважаючи ні на сльози сиріт, ані на прокльони вдовиць, лише ради власного збагачення, то Юфурки робили лихо людям лише для власного задоволення, просто їм подобалося робити зло. Чи копицю сіна комусь підпалять, чи воду в криниці отруять, чи траву на пасовиську чимось посиплять – так що не одна маржина й овечка загинули від їхніх рук.
Люди обходили їх, як лиху годину, ніхто не хотів мати до діла з ними.
Та відколи старого Олексу Юфурка і його старшого сина волоські вівчарі на Лутосі забили до смерті, Юфурки трохи вгамувалися. А після того, як Федір, найменший з братів Юфурків, отруївся, Михайло, Іван та Дмитро зовсім заспокоїлись і більше не робили нікому лиха.
Дмитро найнявся служити до Клонца ще чотирнадцятирічним хлопцем. Навіть після того, як він підпалив Клонцові дві копиці сіна на Лилині за те, що той не виплатив йому на час заслужені гроші, і хлопець не зміг купити собі нові черевики на Великдень, старий не прогнав його, навіть як не дивно, почав поважати свого наймита, бо знав, що може покладатися на нього в будь-якій справі, навіть брудній.
Коли дружина Клонца наполягала, щоб більше не тримав Дмитра коло їхнього двору, «бо, – казала вона, – він ще нам хату підпалить», Клонц спробував заспокоїти її: «Давно, ще коли був парубком, купив я на волохах великого вівчарського пса. Ні до тоді, ані після я ще не бачив такого великого пса. Гоцулом* назвав його. Так от, привів я пса додому та прив’язав коло буди, а через два дні, коли хотів перев’язати, він мене вкусив за руку. Два тижні рука була спухлою. Батько хотів застрелити пса, але я не дав. Замість покарання, я дав Гоцулові великий шматок м’яса, і з тих пір він став вірним мені, що навіть одного дня загинув, захищаючи мене від льопацьких вівчарів. Знаєш, я добре розуміюся не тільки на собаках, а й на людях. Повір мені, Дмитро більше не заподіє нам жодного лиха».
– Слухай, Дмитре, ти в мене служиш вже дев’ять років і, повір мені, за цей час став для мене дорожчим від рідного сина. Бачиш, я й влаштував так, щоб тебе не забрали до війська. А тепер, гадаю, настав час, щоб ти став сам собі господарем, мав свою хату, своїх коней, маржину й землю, як личить заможному ґазді. Хіба ти не хочеш цього? – хитро почав розмову Клонц, коли Дмитро увійшов у кабінет.
– Ха-ха-ха! – розсміявся наймит. – Що-би стати таким ґаздою, мені ще треба дев’яносто дев’ять років служити у вас.
– Ні, Дмитре. Ти можеш стати ним дуже скоро, лишень якщо сам того бажаєш. Все залежить від тебе...
– Ну, якщо залежить від мене, то хочу! – хитро посміхнувся Дмитро.
– Так ось, я готовий дати тобі два гектари землі, пару коней, дерево на хату, – будуй собі, яку завелику хочеш, – і ось ці гроші. – Клонц розгорнув рушник, який лежав у нього на столі, і показав наймиту велику купу грошей.
– Скільки там? – запитав приголомшений наймит.
– Багато, Дмитре, багато! Достатньо, щоб стати заможним ґаздою й комерчіантом**.
– Й землі, кажете, два гектари?
– Так, Дмитре, і землі, і коней, і маржину, і дерево на хату...
– Але чому ви одразу не кажете, що мені потрібно за це зробити, а спочатку морочите мені голову багатством?
– Ти розумний хлопець, Дмитре. Ти можеш відмовитися, і тоді навіщо тобі знати, якої послуги я хотів від тебе?
– А ви, вуйку Петре, вірите в долю?
– Кожна людина сама собі обирає долю? Ось, бачиш, і ти зараз маєш можливість вибрати собі долю: або станеш заможним ґаздою, або...
– Довіку залишуся наймитом! – перебив Дмитро старого.
– Так, Дмитре, бачиш, я не помилявся, коли вважав тебе розумним. Гадаю, ти вибереш те, що краще для тебе...
– Сподіваюсь.
–Тоді?
– Я не хочу бути наймитом до скону. Тому хочу використати цю можливість, бо іншої, мабуть, не буде ніколи.
– Я так і думав, – посміхнувся старий. – Хитрий ти хлопець, Дмитре.
Дмитро і собі всміхнувся, але в його очах читалась настороженість.
– Так, вуйку, хитрий. Тому й перед тим, як прийняти вашу пропозицію, хочу знати, чи ви погодитеся таки зараз підписати папери на землю і дати мені половину обіцяних грошей.
– Ти не довіряєш мені?
– Ви мені теж не довіряєте.
– Не в тому річ, Дмитре. Щоб пе-реписати на тебе землю, треба двох свідків. Без них папір, який я тобі напишу зараз, не буде мати жодної вартості!
– Це я й сам знаю, вуйку, тому й вимагаю таки зараз написати, що за вірну службу вам протягом дев’яти років даєте мені два гектари землі і половину грошей. Після виконання мною діла, яке ви доручите, підтвердимо документ зі свідками і ви дасте мені решту грошей. Інакше ваша пропозиція мене не цікавить.
– Ну, мені здається, що так воно... правильно.
Клонц дістав із шухляди папір, ручку і почав писати. Закінчивши, віддав підписаний ним папір Дмитрові, а сам почав ділити гроші.
– Ви забули поставити сьогоднішню дату! – зауважив Дмитро.
– То пусте. Поставимо дату, коли підтвердимо документ при свідках.
– Ні, вуйку, поставте сьогоднішню дату.
– Хай буде й так! Мені однаково, – погодився старий.
Перечитавши папір, Дмитро спрятав його в кишеню реклика, а гроші всунув у черес.
– А тепер слухаю вас.
Старий Клонц не знав, як почати, все вагався, і наймит допоміг йому.
– Вуйку, говоріть прямо. Я вже здогадуюся, що ви зажадаєте від мене щось важче, ніж свиснути в церкві.
– Я хочу, щоб ти вбив людину!..
– Кого? – навіть не здригнувся Дмитро.
– Максима Сурдука.
– Студента?!
– Так.
– Мабуть, у вас є і якийсь план...
– Є, і досить простий... Коли ми ходили браконувати*** я запримітив, що ти дуже вправно вціляєш!
– То де ж, по-вашому, я маю його застрелити? В Клужі! Ха-ха-ха! – за-реготав Дмитро.
– Ні, ти застрелиш його завтра в Горшлозі.
– Якщо він там буде...
– Буде!
– Сам?
– Ні. Ми завтра йдемо на полювання...
– Хто, я з вами?! – здивувався Дмитро.
– Не з тобою, з професорами, із старим Маґасом та Полянчуком. Ми будемо стояти у Воротці на штонді****, а погоничі наганятимуть дикунів з Горшлога вгору, через Котове. Серед погоничів буде і Максим Сурдук, разом із моїм Яковом та студентами. Тепер слухай уважно. Щоб тебе ніхто не бачив, ще на зорі ти підеш в Горшлог і заховаєшся в рипі. Звідти тобі добре буде видно, де стане Максим і в який бік буде поганяти. Ти подашся за ним і під Котовим біля болота застрелиш його ззаду. Я приготував для тебе карабін і три кулі, гадаю, тобі й одної вистачило б... – посміхнувся старий, витягнув з-під дивана зброю і подав її Дмитрові.
– Потім заховай карабіна під Маковицею, а сам – хутко в Поляну через Глухий, прямо до Юркуца. Подивися, яку кобилу він хоче продавати, візьми її, потім, на наступному ярмарку в Сиготі, я з ним домовлюсь. Звідти повертайся через Яму Накладувату.
– Все зрозумів! Іду додому, а на зорі я вже буду в Горшлозі у рипі.
– Будь обережний! – Клонц вперше за дев’ять років простягнув руку Дмитрові, але той, наче не помітивши, швидко вийшов. * Гоцул – (від рум. hoțul) злодій
** комерчіант – (діал.) комерсант.
*** браконувати – (діал.) заниматися браконьєрством
**** штондя – (діал.) варта
(Далі буде.)
|
та
у Вас 
0
