Громадський транспорт і -guns`n`roses-
Ксаню злегка похитувало, а рука вже давно заніміла від тривалого перебування в вертикальному положенні. Страшенно хочеться спати і злегка нудить. Ні, то не наслідок алкогольного передозу(вання) - просто в черговий раз не встигла поснідати. Ну от завше так! І тепер у шлунку млоїть, слина загрожує загуснути до консистенції сметани, а з голови не виходить нав’язлива думка про канапки з сиром і гарячу каву. «Ех…» – на мінорній ноті ранкових роздумів Ксаня кумедно шморгнула носом і невдоволено зітхнула, чим заслужила осудливий погляд фешенебельної рудо-хімічно-закучерявленої тітоньки, яка ось уже п’яту хвилину «висить» поряд на поручнях і все намагається влучити своєю порноакторською шпилькою в Ксанин жовтий кед. Громадський транспорт-нічого не вдієш…
Ще чотири зупинки їхати… До-о-овго. Ксаня критично оцінює власне відображення в склі тролейбусних вікон. Ото й вигляд: очі запалені, на щоках сонний рум’янець, а з-під шапки стирчить антенкою неслухняне пасмо… От до чого доводить кропотіння над рефератом до третьої ночі. Та й ще цей кітчово-яскравий пакет з дурнуватим малюнком доводиться в руках тримати. А що робити: улюблений наплічник сумирно переживши вчорашнє «велике прання», сохне на гуртожитському балконі, спокушаючи блиском металевих застібок усяке злодійкувате птаство на кшталт сорок. Отож, нічого не вдієш – доведеться до універу з пакетиком. Плавний хід тролейбуса діє на Ксаню заколисуюче. По брудному склу ковзають дощові патьоки: перший весняний дощ… Розпливаються за вікном знайомі до збайдужіння пейзажі чужого міста. «There's a heaven above you baby-y!... And don't you cry tonight…» - горланить-підбадьорює в навушниках плеєра Аксель Роуз з Guns`n`Roses-у, і на серці теплішає… Не переживай, дівчинко - то все дрібниці.
«Може, і справді дрібниці»,-думає Ксаня, помічаючи на собі погляд симпатичного й трохи пелехатого хлопця. - Кумедно, й пакет у нього точнісінько такий самий: теж помальований в смішні сердечка…» Тут раптово з гнітючим звуком тертя мокрих шин об ще більш мокрий асфальт, тролейбус різко гальмує на зупинці, і Ксанині філософствування мало не закінчуються трагічно: не втримавшись, вона зашпорталась через ногу пелехатого сусіда, вигляд якого щойно так прискіпливо аналізувала, випустила з рук свою злощасну целофанову торбину і ледве не поцілувала носом власне відображення на вкритому патьоками склі. Добре, що хлопець встиг схопити її за комір. Ксаня почервоніла, схопила з підлоги пакет і буркнувши під ніс «Дякую», вибігла на зупинку. «В житті так соромно не було… От тобі і don’t you cry, baby…Чудовий початок чудового дня, називається!»
А улюблена пісня, поставлена на Replay, продовжувала переконувати в протилежному: «Something is changing inside you, And don't you know… Don't you cry tonight….», і Ксаня поспішала до корпусу, не знаючи, що замість вимученого реферату з культурології, несе в пакеті курсову з «Теорії міри і інтеграла» і, тим паче, навіть уявити не могла стражденницький вираз обличчя бідного пелехатого хлопця, який щойно зійшовши на своїй зупинці, здригнувся від незнайомої мелодії мобільного, долинаючої з пакета. І не знала, що буде багато сліз, через загублений мобільний і зовсім трошки (ну..три години безперервного ревіння – то ж мізер порівняно з вічністю буття, хіба ні?) через реферат. І навіть ще не підозрювала, що буде дзвінок, що буде зустріч о 16.00 біля пам»ятника Шевченку і церемонний обмін пакетами, який завершиться ненав’язливим запрошенням в кав´ярню, а вже через тиждень вони, після вечірнього побачення, стоятимуть біля її гуртожитка і слухатимуть разом: «Give me a whisper...And give me a sign... Give me a kiss before you tell me goodbye».
| 
у Вас 
0
