новела

Павло Мовчанюк оглядав машину. Золотаве серпневе сонце цілувало у потилицю. Останнім часом сумно насуплював брови і міцно стискав губи. У 50 не відчував себе обділеним здоровям, хіба що служба в Монголії давалася взнаки - час від час відчував тяжість у підшлунковій. І все ж, за вухами роки посріблили русяве волосся. Раніше, завжди усміхнений, веселий, нині - не бажав говорити будь з ким, наче б ховався від людей. Його єдиним сховком був гараж, який мило називав "Кленом", розміщений неподалік від дев'ятиповерхівки, будинку в якому проживає ось уже десять років з донькою. А дружина...
У молодості Павло був завидним гарним юнаком. Довго ходив неодруженим, чекав слушного часу. Хотів квартиру отримати, а тоді дружину привести не на пусте місце. Так і вчинив. Придивлявся до дівчат довго, мав з чого вибирати, і ось закохався, як у народі кажуть "по самі вуха". Невеличка, але горда дівчина Олюня, як її Павло й до нині називає, із сусіднього села Білокриниця, також вподобала собі Павла. Аякже, хлопець, хоч куди - з гарними великими очима, кудрявим волоссям і теплим поглядом...А ще й так настирливо упадає за нею. "Зрештою, не біда, - що вона його не любить... - думала Олюня, - головне буде виконувати все , що їй заманеться. А там якось буде"
А незабаром і весілля відгуляли. Першою дівчиною вона була у нього... На перший погляд - гарна пара. Першими літами жили не погано. Павло тішився, коли у них народилася донечка Настя - вся в татуся. Тішилися й родичі, особливо Павлова мама. Дуже вона вже його любила. А згодом донечка захворіла.. Найбільше страждав Павло, ліки вишукував, оберігав дружину. Згодом Настя підросла, красунею стала.
Але на Україні наступили нелегкі часи, а матеріальне становище людей бажали не те що б кращого, елементарного виживання. Олюня, порадившись із Павлом та родичами вирішила поїхати на заробітки в Італію. Настя підростає, незабаром до інституту вступатиме, а грошей обмаль. Вирішили, що зарплати обох батьків на навчання улюбленій донечці не вистарчить, тому поїхала дружина Павла за кордон...
Збігав рік за роком..Не раз Настя виглядала маму через вікно, а в серпні запитувала татуся, чи скоро лелеки будуть збиратися в вирій, бо мама у цей час мама пообіцяла їй приїхати,а коли знову поверталася до Італії, наказувала, щоб була чемною, тому що знову приїде як засвітиться ялиночка і привезе подаруночки. Павло виховува доньку сам і разом з нею чекав дружину, завжди зустрічав в аеропорту з квітами і гарячим міцними поцілунками, а вона кожного разу ставала все холоднішою. Павло це відчував...
"Чому? - Не раз запитував себе.. - Я ж кохаю її, до глибини душі, всім серцем. В чому ж річ?" - страждав від запитань . А Олюня ставала щораз неприступнішшою. Її манера поведінки, одягання, покупки, коли вона поверталася з Італії, стала подібною на багачку у якої на першому місці сліпий достаток. Дорогі сережки, колечка, прикраси, повна шкатулка доларів і євро робили жінку моднішою і впевненішою, а для чоловіка вона ставла штучною лялькою. І все ж Павло кохав її, ніжно і вірно, але ...страдаючи...
Сусіди помічали зажурене, невеселе обличчя Павла. Та у кожного свої клопоти...Настя вже стала студенткою, могла сама приготувати їжу, випрати та прибрати в квартирі. Батько привчав доньку до будь-яої хатньої роботи. Аякже комусь попадеться гарною дружиною. Був жовтень. Голова профкому бачив добросовісне відношення Павла до роботи, ніколи й на лікарняному не був. Вирішили на профкомі подарувати безкоштовну путівку до Судака. "Ех, Судак, Судак...Краще б ніколи його не бачив", - бідкається сьогодні Павло.
- Настю, ти вже доросла, можеш і сама справитися з домашніми клопотами, а я поїду на море, путівка припала безкоштовна, можна б і відпочити, чи ти не проти? - перепитав донечку.
- Ну що ти, татусю, звичайно..
Павло поїхав. У поїзді задумався: як швидко пролетіло життя, а так ні разу з дружиною на морі не був. Якось захотів приїхати до Італії, туди, де працює, не захотіла.
Відпочинок у Судаку видався на славу. Гарне товариство, милі приятельки, та й сонце гріло, цілувало в тіло так, що й не помітив як минув відпочиновий час.
Уже перед відїздом, ранком, повертаючись з приятелем з моря, помітив жінку, що поспішала на море. Розговорилися, пожартували і розійшлися.
Наступного дня знову випадково зустрілися. І саме тоді у жінки спалахнули зірками очі, але Павло цього не помітив. І не міг знати, тому що кохав дружину, лише її..Ще було декілька зустрічей, вони обмінялися телефонами і розїхалися по домівках.
Олена, так звати жінку, з якою познайомився на морі, виявилася головою лікарського товариства, і не просто, керівником, вона багато знала про трави, лікування травами і езотерику, а ще була глибоко духовною жінкою...І одруженою..Вона, струнка, з великими відкритими очима, із тихим голосом, чомусь нагадала йому молодість, той час, коли так хотів взяти собі за дружину однодумця, жінку, яка б також працювала у галузі медицини, як він.. Але так не сталося, закохався у продавщиню, зовсім іншу за складом характеру, з протилежного йому роду.
Була зима. На підвіконнику лежав мобільний телефон. І раптом Павлові так захотілося почути тихий голос Олени. З хвилюванням набрав номер, а вона, неначе чекала, відразу відповіла:
- Слухаю вас, Павло! - так тихо і ніжно, аж тьохнуло в серці..
А Олена й справді чекала його дзвінка. Чекала, хоч розуміла, що навіть дивитися на чужого мужчину, не те щоб чекати, гріх
- Після відпочинку у Судаку минуло два місяці, чи не сумуєте за морем? - несміло запитав..
- Мабуть сумую. Приїзджайте в гості. Подарую вам цілющі трави...
- А чому б не приїхати. Ви приймете без черги?
- Вас прийму,- пожартувала..
До Львова з Тернополя недалеко. Наступного дня Павло приїхав у клініку, де працювала Олена. Жінка знала, що він приїде. Після клінічної смерті Бог подарував їй щасливі відчуття життя. Спочатку стала керівником лікарського товариства, допомагала безкоштовно хворим, а згодом - відкрила клініку апатологічних відчуттів. Павло також працював лікарем - практологом-хірургом..І тому у них було про що порозмовляти. Жінка відразу запропонувала випити кави у розкішному львівському кафе.
- Ми будемо пити чай, якщо ви не проти, тому що кави я не вживаю.. - запропонував Павло. І саме в цю мить він вперше побачив в очах Олени яскраві вогники..кохання. Щось дивне і трепетне легеньким дотиком зачепило і його душу. В очах - блиснули теплі промені, що наче струмом ошпарили його давно схолодніле тіло. Але це була тільки мить.
На жаль цей день став початком їхнього неспокійного кінця.
З тих пір щоденні дзвінки та різнобарвіні зустрічі додали не лише життєвого шарму, а й розкішного, тихого, але широкого шляху для горіння почуттів...
Павло став великою любовю Олени. Жінка літала наче на крилах, відтепер вона жила життя. Принаймні, так думала. А Павло залишався врівноваженим до її почуттів. Олена це бачила. Вона розуміла, що причина не банальна - кохання до дружини ніколи не зникне у його серці, бо воно або є або його немає..Розуміла це по собі, адже одружувалася, хоч знала чоловік не кохає, і нині , коли вона на цю тему розмовляла із своїм чоловіком, він, з висоти поважних літ, відповідав: "Ти ж знала, що я тебе не кохав, не можу нічого вдіяти, шукай іншого, якщо не підходжу". Так, кохання не влетить у серце як пташка, тому й жила із байдужим до неї чоловіком... А тут появився Павло. Все розуміла, що ніколи з ним не буде, але серцю не прикажеш...Стільки поважних мужчин залицялося, а вона - ні, на замок зачиняла свою душу, а Павлові - відчинила. Їхні зустрічі перетворилися на шалені та пристрастні. Олена розуміла, що Павло їде до неї аби провести час, або, як не раз казав, за звичкою, не сподіваючись, що так вийде. Та десь глибоко, на дні серця, жінка мала надію, що колись будуть разом..
Наступало Різдво.. Павло повідомив Олені, що на свята з Італії приїде дружина. Під серцем пекло. Сама дзвонити не хотіла. Раптом йому буде неприємно, адже щоразу як тільки їхнню розмову чула донька, виключав телефон. "Аякже, хто я йому?" - гірко плакала в душі.
Пекучу тишу перервав дзвінок.
- Слухаю вас! - відповіла, як тоді, вперше..
- Найперше вітаю із святом. Довго говорити не можу. Щойно пральну машину ремонтував.. Вибач, моя Олюня повернулася з Італії назавжди.
Зрештою, якщо б і не повернулася, розумієш, донька мені б не простила...
Павло ще щось говорив, але Олена вже не чула.. Вона випустила телефон з рук і тримаючись за серце, тихо присіла на мяке крісло.
А ранком її холодну застала в кабінеті прибиральниця Тіна. Вона єдина здогадувалася у причині смерті Олени. Адже та не раз допізна затримувалася на роботі, та іноді ділилася з нею про нероздільне кохання, якого раніше не мала в житті.
Збоку на підлозі лежав телефон. На дисплеї висвітлювався жовтий конвертик.
"Непрочитана есемеска". Прибиральниця Тіна поспіхом прочитала:
- Прощай! Цілую. Пробач за полиновий подарунок, інакше не міг..