Ганна йшла, з острахом розглядаючи численні високі й густі кущі обабіч кам’янистої стежки, прислухаючись до темного довкілля. «Жоден ліхтар не працює! Як можна так знущатися над людьми?!», – виринуло з серця дівчини щире обурення. «Як я вскочила в цю халепу? Нащо я тільки з ним поїхала?», – запитувала себе. «Моторошний район», – подумала, невпевнено озирнувшись. «Принаймні, вночі», – додала, здригнувшись і пришвидшивши крок. Раптовий звук випущеного десь досить далеко феєрверку грубо ляснув по натягнутих нервах. «Слухай, вибач, але я втомилася й, краще, поїду додому маршруткою», – із ввічливою усмішкою відмовила вона Степанові, який наполегливо запрошував її до своєї автівки. «Ганю, та давай я тебе відвезу! До того ж, мені доконче треба з тобою поговорити!», – продовжував умовляти її хлопець. Дівчину ще терзали неприємні відчуття після їхньої вчорашньої сварки. «Мила, чого ти така вперта? Їдьмо зі мною, а то я ще буду хвилюватися за тебе! Будь ласка!», – не втрачав надії Степан. Ганна махнула рукою їхнім спільним друзям і мовчки сіла до «Тойоти». Вони проїхали хвилин із десять, не промовивши одне до одного ані слова. – Зачини, будь ласка, вікно. Мене лякає цей приватний сектор: на відстані руки від мене справжні хащі. А ти ще їдеш так повільно. Жах! Як вони тут пересуваються по цих розбитих, не асфальтованих дорогах?! – Сказала раптом дівчина. – Чого ти боїшся? Я ж поряд. – Слухай, невже важко зробити так, як я тебе прошу! У житті всяке буває. Зачини, будь ласка. – Промовила Ганна, стараючись придушити злість, образу, страх, що вирували всередині. – Це ж літо! Якщо я зараз це зроблю, ми тут задихнемося. Вона зірвалася. Не втерпіла. Шаленим штормом неконтрольований потік грубощів розхитав до краю й без того натягнуті взаємини. Атмосфера зайнялася чорним полум’ям. – Зупини машину! Я вийду! Хай би тебе ніколи більше не бачити! – кричала несамовито. – Та ти ж боїшся! Сиди й не тявкай! Довезу тебе додому, а тоді вже – прощавай! – Зупини! Я викличу таксі! Та зупини вже! – не вгамовувалася Ганна. Степан щосили натиснув на гальма. Дівчина вилетіла з автівки, грюкнувши дверцятами. – Бувай здорова! – гримнув він, уже не дивлячись на неї. Вона ж одразу полізла до своєї сумочки, намацуючи й перебираючи її зміст. «Де ж той мобільний?», – нервово шепотіла вона. Ще кілька хвилин наполегливо шукала, панічно боячись повірити, що забула вдома те, що могло б її зараз урятувати. «Немає!», – простогнала. Її охопив відчай. Подивившись навколо, Ганна здригнулася: обох кінців зовсім не освітленої вулиці видно не було, шлях проходив поміж страшні чагарники, будинки стояли з темними вікнами. Дівчина відчула, ніби якась убивча рука схопила її за серце й стиснула щосили. «Боже, хоч би вибратися звідси! Хоч би вибратися! Хоч би…», – не пам’ятаючи себе, шепотіла вона, як раптом почулося завивання якогось собаки. Ганна заклякла. Їй одразу ж згадалися ті жахливі миті, що вона пережила, коли стрімголов бігла від якогось, мабуть, скаженого пса, та й то вдень і поблизу центру міста, а не поночі серед таких хащ. «Ні! Годі стояти! Треба йти!», – намагалася вплинути сама на себе. Незвично холодний, як для вересня, вітер брутально впивався в дівчину, одягнуту в тонку сукню й легкий піджак. Але вона того не помічала: буревій страху в серці перебивав усі інші відчуття. Йшла спочатку повільно, потім пришвидшила темп. Крок за кроком… «Ще й ніч така темна. Жодної зірки не видно. Місяць не світить. Хмари, хмари, хмари…», – сердилася в собі. Уважно придивляючись до чагарників, Ганна раптом помітила якийсь рух в одному з них. Серце шалено забилося. Кілька секунд дівчина, не сходячи з місця, пильно вглядалася в густі чорні зарості. Зробила крок уперед. Затремтіла на всьому тілі. Ще крок. Задрижала ще сильніше. Знову рух. Перелякана, побігла, не озираючись. Забула про свої високі підбори, про розбиту стежку, про каміння під ногами. Ганну не турбувало нічого, крім небезпеки, що, як вона гадала, причаїлася десь поблизу й чатує на неї. Летіла стрімголов десь хвилин із десять. Зупинилася. У грудях боліло від шаленого бігу. Дівчина подивилася назад. Темно. Лячно. Кинула уважний погляд на всі боки. «Але ж видно так мало! Чому це сталося зі мною? Чому?»,– страждала в собі. За дві з половиною години Ганна вже була поблизу центру міста. Проспект, осяяний численними ліхтарями й неоновими вітринами, знаний дівчиною до останнього стовпа, викликав у неї не тільки довіру, а й несамовиту радість, здавалося, безмежне щастя. Після диких і зовсім чужих для неї лабіринтів приватного сектору тут Ганна почувалася так, ніби вже переступила поріг своєї квартири. Ноги підкошувались від мандрівки містом на шпильках. Дівчина сіла на лавку й запалила. «Як добре! Десять хвилин, і я вдома!», – раділа. «Хочеться пити. Треба буде заскочити в …», – думка обірвалася. Хтось іззаду різко потягнув за ручку її сумочки. Ганна скрикнула й ухопилася за неї, щосили намагаючись вирвати її з рук незнайомця. Секунда, і дівчина впала на асфальт. Рукав плаща побагровів. «Як? Чому?», – в нестямі шепотіли скривлені вуста. Думки й почуття поснули. Не було вже ані страху, ані радості.
|