|
-4-
Василь Миколайович так і не дочекався побачити внучку. Дівчинка
народилася якраз на сороковий день після похорону. Назвали її Єфросинією.
Глафіра Арсенівна довго тужила за покійним чоловіком. Але за клопотами
над маленькою внучкою та туга не давала роз’їдати
серце. Анастасія більше лежала хвора, ніж займалася дочкою, так що маленька
Фрося була під повною опікою бабусі і няньки. Глафіра Арсенівна стала такою ж
самою невгамовною бабусею, як і колись мамою, й не дуже довіряла дитину няньці.
Насті, тендітній і хворобливій, пітерський клімат зовсім не підходив,
то вона часто виїжджала на Кавказ на води. Арсеній довго не витримував без неї.
Кидав усе і їхав провідати свою кохану. Явдошка тільки хрестилася та твердила:
«Пороблено, пороблено Арсенію Васильовичу. Нехай не Анастасія Данилівна, вона
душа безгрішна, а мати її…Знаю я тих Білових!»
- Не мели дурниці,
Явдохо! Гріх на душу береш. Краще накажи поставити самовар і варення
жарделявого поклади, того що Анастасія з Кавказу того разу привезла. Фрося його
дуже вже полюбляє.
Фрося, пухкенька, одягнена
в білому з широкими воланами платтячку, нагадувала ляльку; тьопала навколо
столу, намагаючись дістати кольорові клубочки ниток, що змотувала бабуся,
розпускаючи старий плетений шарф.
Явдошка принесла
самовар, поставила його посередині столу і заходилася збирати до кошичка
клубки. Фрося, у передчутті того, що на столі зараз з’являться різні солодощі, вилізла на коліна бабусі.
Була вона ласунка неймовірна. Покоївка принесла тацю з чашками, варенням,
бубликами і духмяними булочками.
- О-хо-хох, давно ми
по-людськи чаю не пили. А при покійному Василю Миколайовичу, пам’ятаєш, Явдосю, як славно всі за столом збиралися, а
зараз…
- І не кажіть.
Арсеній Васильович все то по справах біжать, то за Анастасією Данилівною на
Кавказ женуть, а коли і вдома, то…
- Ой, не говори!
Фрося при живих батьках сиротою росте. Їж, їж, дитинко. Давай тобі бабуся ще
смачненьким варенням намастить. - Гомоніла Глафіра Арсенівна, щедро намазуючи
булочку варенням, а Фрося з насолодою уминала за обидві щічки, злизуючи з
пухкенького рожевого ротика бурштинові крапельки абрикосового варення.
Дні бігли за днями.
Фрося росла розсудливою дівчинкою. Ні своєю статурою, ні обличчям не походила
на тендітну Анастасію.
Вже змалечку було
видно, що росте майбутня добра господиня. Рукодільниця уся в Глафіру Арсенівну.
Та й обличчям нагадувала бабусю в молодості, тільки риси її були трохи м’якші і ластовиння
не таке густе. До
наук не дуже тяглася, та тим і не переймалися ні батько, який не мав часу
звертати на це увагу, ні бабуся, яка вважала науку для дівчини заняттям пустим
і не потрібним. Сама Глафіра Арсенівна ледве навчилася читати, коли вже заміж
вийшла. Та й нащо було їй те читання, хіба в молитовник коли заглядала.
Тільки Анастасія
Данилівна вимагала, щоб дитину вчили усім премудростям, які потрібні були для
справжньої панянки. Для заспокоєння нервової матері наймали для Фросі різних вчителів
і з музики, і з танців, але все марно: ні музичного слуху, ні ритму у Фросі не
було, та й бажання займатися, як казала бабця,
«глупотою», теж було відсутнє.
Коли Фросі
виповнилося чотирнадцять років, Анастасія Данилівна несподівано завагітніла.
Ніхто вже не чекав цього. На неї боялися і дихати. Всі оберігали її, наче
порцелянову ляльку. Глафіра Арсенівна, не дивлячись на свої сімдесят п’ять років, разом з Явдошкою подалася знову на прощу у
Ярославську губернію. Молилася, благала Бога Глафіра Арсенівна за невістку, щоб
благополучно вродила, та видно не почув Господь її молитов. Померла Настя при
пологах. Вродила дівчинку і померла. Боже мій, що то робилося з Арсенієм! Серце
матері розривалося. Жах було дивитися на сина. Що робити бідній старій жінці?
Дякувати Богу, знайшлися добрі люди та підтримували її. Сама княгиня Євлампієва
на похороні підійшла до старої, яка з останніх сил трималася. - Голубонько,
Глафіро Арсенівно, я вас без допомоги не залишу. Завтра ж вам пришлю хорошу
годувальницю. Крихітку материнським молоком годувати треба. - Спасибі, матінко,
за ласку. Господь доброти вашої не забуде, що над нещасною сиріткою зглянулися!
- Ну що ви, що ви,
Глафіро Арсенівно, немає за що мені дякувати, а якщо бажаєте віддячити, то
візьміть мене за куму. У мене хоч і багато похресників, але такого ангелятка ще
не було. Уся в Настусю, царство їй небесне.
Княгиня Євлампієва
була дивачка, знана в усьому Пітері, як благодійниця. Біля неї завжди крутилися
усілякі паломники і богомольці. Опікувалася вона сиротами і хворими, частенько
ходила на прощу й молилася по просьбі самої цариці за здоров’я царської родини.
Над нею посміювалися, але й любили за її щедрість і душевність. Сама цариця-мати
мала симпатію до цієї дивної жінки, а та користувалася тим її уподобанням, щоби
випросити якусь ласку для когось. Для себе вона ніколи нічого не просила. От та
княгиня і стала хресною матір’ю для маленької Марії.
Арсеній зробився
байдужий до всього, неначе, зі смертю дружини, з кожним днем по краплині
витікало з нього життя. На маленьку Марію не звертав уваги, так, ніби її не
існувало на цьому світі. Майже щодня їздив на кладовище і подовгу сидів біля могили.
Дякувати Богу, хоч управитель Петро чесно відносився до своїх обов’язків, то діло якось ще трималося на плаву. Глафірі
Арсенівні, в її не малі вже роки, прийшлося взяти під контроль і пекарню, і
склади, і торгівельні лавки. Вона хоч і
не розумілася зовсім у тих паперах, але вважала за свій обов’язок кожного ранку об'їжджати величезне господарство й вимагала звіту від Петра та
прикажчиків. На Марію їй вже не вистачало сили. Дівчинка росла хіба під наглядом
гувернантки і Явдошки. Фрося вже виходила на пору дівування, їй також було не
до маленької, подібної на ангела, сестрички. Тільки бабуся, коли випадала
вільна хвилинка, пригортала до себе дівчинку і гірко зітхала.
- Сирітко ти моя
ненаглядна, що то чекає тебе в житті? Не зазнала ти материнських пестощів і
батькової любові не відчуваєш!
- Ой, горенько-горе!
- Підхоплювала Явдошка, а потім починала своєї: «А ви мені, матінко Глафіро
Арсенівно, не ймете віри, що то все через тих Білових! Поки вони в наш дім не влізли,
то наче рай божий у домі був».
- Прикуси язика, Явдохо!
Мелеш бозна що!
- Та я ж не про покійницю,
царство їй небесне… От чого їм усім
кодлом сюди вештати? Та, якби ж то до дітей, або Арсенія Васильовича провідати,
так то ж тільки видимість! На баржу вашу вони оком накинули. Арсенія Васильовича
обкручують, чекають, коли зовсім руки опустить, то одразу і прибрати готові до
своїх липучих рук.
- Ой, Боже ж мій,
Боже! - Хитала головою Глафіра Арсенівна чи то невдоволена розмовою, а чи може
в глибині душі, погоджуючись з доводами Явдошки.
Коли Марії виповнилося
три рочки, Арсеній вперше ніби побачив меншу дочку. Це була маленька копія його
Анастасії. В домі тоді чекали гостей. Арсеній зранку поїхав на кладовище і
зовсім не збирався приймати участі у святі. Глафіра Арсенівна ще напередодні
вмовляла його хоч в такий день залишитися вдома, але усі її старання були марними.
- Господи, та чим же
ця дитина винна? Чого ж його так відвертає від нещасної сироти? - Жалілася вона
княгині Євлампієвій, яка приїхала привітати похресницю.
- Ви, голубонько Глафіро Арсенівно, не беріть то близько до серця, бо
так вас на довго не вистачить. Спробую я ще з ним порозмовляти.
- Спробуйте,
спробуйте, матінко, може достукаєтесь до його змученого серденька.
Арсеній повернувся додому,
коли вже гості зібралися, а діти водили хоровод
навколо маленької іменинниці. Він відсутнім поглядом ковзнув по розчулених
обличчях гостей, механічно вітаючись із кожним кивком голови, і раптом його
погляд зупинився на сяючому личку Марії, що кожною рисочкою нагадувало матір.
Щось перевернулося в його душі. Його закрижаніле серце раптом відтануло і він
зрозумів, яким дорогим для нього було це дитя. Нарешті Глафіра Арсенівна
полегшено зітхнула. В родині почало все налагоджуватися. Арсеній Васильович
узявся за роботу, а вечорами не відпускав із рук маленьку Марію. Знову зацікавився
Фросиним життям.
- Матінко, Фрося вже
дівка-дівкою стала. Пора вже їй посаг готувати. Ви б поговорили з нею. Мені якось
не зручно починати цю розмову.
- Хороше ти надумав,
синку. І тобі б поміч була. Можна було б і діло розширити. У нас он ще панночка
росте і про її посаг подумати треба. Так, моя зірочка? – Пригорнула бабуся
маленьку Марію, що витанцьовувала біля Явдошки, тримаючись кокетливо двома
ручками за спідничку.
У вечорі, коли всі
зібралися за столом, Глафіра Арсенівна запитала Фросю чи не накинула дівчина на
когось оком. Фрося геть зашаріла, аж сльози на очах виступили.
- Що ви, бабусю, таке
говорите?
- Чого соромитися,
дитино? - Підхопив розмову батько. -Вісімнадцять років виповнилося, якраз пора
підоспіла. У мене вже й наречений на прикметі є. Як тобі Костя Білов, троюрідний
племінник матусі? - Спитав геть засоромлену дочку Арсеній Васильович. Явдоха аж
руками плеснула та Глафіра Арсенівна зиркнула на неї, щоби запобігти Явдошкино
просторікування про весь біловський рід. Арсеній не звернув уваги на німий
діалог між матір’ю і Явдохою й продовжував далі: - Костя закінчує науку в Парижі,
буде добре знатися на торговій справі. З освіченим зятем діло піде у нас ще
краще.
- З тими великими
вченими тільки клопоту багато. До науки ще й хватку треба, щоб ділом управляти.
– Сказала Глафіра Арсенівна, ледве стримуючи своє невдоволення вибором Арсенія.
Пізно у вечорі, коли
всі порозходилися по своїх кімнатах, Явдошка зазирнула до спальні Глафіри
Арсенівни, та сиділа в кріслі у довгій полотняній сорочці з накинутою на плечі
пуховою хусткою і задумливо м’яла в руках мережений нічний очіпок.
- Матінко, Глафіро
Арсенівно, ще застудитесь! Я вже думала, що ви другий сон бачите, а ви й не
лягали.
- Який там сон,
Явдосю? Ти ж сама чула, що Арсеній Васильович надумав.
- А я вам казала, що
недарма ці Білови мало не щодня цілим кодлом походжають. Думала на баржу
зазіхнули, а вони ось куди! На все добро рота роззявили!
- Та ти вже так не
перегинай палку, Явдохо. Добра в них і свого вистачає.
- Ага, добро то в них
є, але й ротів купа.
- Ти хоч при Арсенії
не ляпай язиком. Знаю я тебе. Бачила, як у тебе сьогодні язик чесався.
- От ви все боїтеся
при ньому щось недобре про Білових казати, та тільки б все це на лихе не вийшло.
- Та годі тобі! Іди
вже спати! Затули каглянку та йди! Тільки поглянь чи в грубці все згоріло.
Через пару місяців
після тієї розмови видали Фросю заміж за Костянтина Білова. Одразу по весіллю
сталося нещастя з Арсенієм. Пізно у вечорі, повертаючись додому, він
підковзнувся на бруківці і вдарився головою. Що то там у голові він пошкодив,
що після того віднялися йому обидві ноги? Княгиня Євлампієва привозила відомих
лікарів, але ті тільки руками розводили. Перед самим весіллям в один зі складів
залетіла чайка. Билася вона бідака, кружляла по приміщенню, шукаючи виходу, та
й вдарилася об кам’яний стовп, що підтримував дах складу і впала мертва під
ноги Арсенія Васильовича. Цей незначний випадок дуже вразив його. Вдома він розповів
про це, а Явдошка аж рота руками затулила: «Біда якась
знову нас чекає!» - Горе та й годі з тобою, Явдосю!.. Чого ти все каркаєш, як ворона на паркані? .-
Розсердилася Глафіра Арсенівна, хоча серце у самої боляче стиснулося.
Костянтин позаводив нові порядки. Управителя Петра кожного дня доводив
своїми безглуздими зачіпками. Нарешті той не витримав і поскаржився Глафірі
Арсенівні.
- Не гнівайтеся,
голубонько Глафіро Арсенівно, але сил моїх вже немає. Піду я від вас. Ви ж
знаєте, як я вам служив чесно, не копієчки не приховав, а тут такі гроші, ніби
крізь пальці, десь діваються, та й ще мене винним виставляють. Не хочу я чужого
гріха на душу брати. Піду я.
- Синочку, Петрусику,та
ти ж мій похресник. Не кидай нас на призволяще!- Плакала старенька.
- Що я можу зробити, коли до розрахунків мене не підпускають та трохи
що не так, то з мене ж і питають?
Від Арсенія все те,
як могли приховували. Та шила в мішку не втаїти! Княгиня Євлампієва звідкись
довідалася, що Костянтин грає в карти і що заборгував він величезну суму. Вона
одразу ж до Глафіри Арсенівни, так мов і так, мусите приймати якісь міри, а які
тут міри прийняти можна? Фрося вже вагітна ходила, а Арсеній, як довідався, то
й зовсім духом занепав та через пару тижнів відправився відпочивати до коханої
своєї Анастасії Данилівни. Марії ще чотирьох рочків не виповнилося, зосталася
вона круглою сиротою. Глафіра Арсенівна зціпила зуби і жила. Заради маленької
Марії жила.
Фрося вродила двоє
близняток і через пів року знову завагітніла. Костянтин цілими ночами десь
вештався, а за ті його гульки приходилося розплачуватись спочатку баржею, а
пізніше одним зі складів. Глафіра Арсенівна вже того не могла знести. У дев’ятисотому році (Марії якраз
виповнилося вісім рочків) у той самий час, коли весь світ ступив у нове століття,
Глафіра Арсенівна померла.
| 
та
у Вас 
0
