|
-5-
Нове століття почалося потрясінням в усьому світі. Раптово, неочікувано виникла економічна криза у більшості країнах. Усе людство
ворохобилося, неначе розбурханий бурею океан. У місті то тут, то там з’являлися якісь дивні люди, що пророкували
наближення кінця світу. Явдошка кожного разу приносила в дім жахливі новини.
- Антихрист має скоро
прийти на землю. Ось-ось кінець світу настане! На кладовищі он чорт з’явився. Очі горять, з роту полум’я вилітає. Хто пізно проходить повз кладовище, того
той дідько душить, роздягає і в розриту могилу кидає. - Фрося перелякано
хрестилася, боячись за свого непутящого чоловіка, що приходив додому під ранок,
а Марія слухала ці оповідки з широко розкритими очима. Ходила за Явдохою й
вмовляла її ще щось розповісти. Явдошка жаліла дівчинку і коли випадала вільна
хвилина пригортала до себе та розповідала різні дивні історії про Ісуса Христа,
про святих угодників.
Одного разу вернулася
Явдошка з базару уся розпашіла, неначе помолодшала на років десять.
- Ой, що я вам зараз
розповім! Впіймали таки того дідька, та то зовсім не чорт був, а розбійник
переодягнений. Голову з гарбуза зробив, свічки туди повставляв, на ноги пружини
поначіпляв і грабував усіх! Та один заводський повертався додому, у кума
засидівся; трохи собі хильнув, то йому і море по коліна, а тут той дідько, та й до нього, а той не довго
думаючи і каже: «А йди-но сюди, ваша чортова величність, силами поміряємося! Я
–каже,- одним ударом болванку чавунну розбиваю.» Та хрусь йому по гарбузу, аж
той ноги задер. - Марія зайшлася сміхом, а двойко близнючок застрибали,
плескаючи в долоньки.
- Чого ви
розверещалися тут? Костянтин Єфремович сплять і Костика ледве заспокоїла. -
Невдоволено проказала Фрося, спускаючись сходами.
- О, велике цабе
Костянтин Єфремович! Вони уночі швендяють не знати де, а вдень мають усі навшпиньках
ходити. Краще би за справою наглядав. Мабуть забув, коли у пекарні був.
Костянтин Єфремович! - Забуркотіла Явдошка. - На базарі он зелень і м’ясо знову в ціні виросли. Скоро не буде за що й
купувати! - Пхнула з пересердя кошик з покупками.
- Ти, Явдошко, забуваєшся!
Розпустилася зовсім!
- А чого мені не
забуватися, Фросю? Не можу я дивитися, як ви страждаєте! Троє діточок! Он з
четвертим вже ходите, а добро тане, наче лід на сонці. За Марією мені душа
болить. Хоч, дякувати Богу, княгинечка сирітку не забуває. - Фрося обняла Явдошку і заплакала. -Прости
мені, прости, Явдосю! Сил моїх більше немає. У мене й у самої серце за нею
болить. Оббираємо ми її до ниточки. Поки виросте, то
геть без посагу залишиться.
- Чого про потім
думати? Он розповідають, що пішов паламар з Ісакиївського собору у ту п’ятницю до лісу, щоби пруття на мітла нарізати, а там
на гілках чорти порозсідалися і гойдаються та й лопочуть: «Наш час настав! Наш
час!» А хіба не правда? Там страйкують, там протестують, там вбивають., там
обкрадають - кінець світу надходить!
Економічна криза
трохи загальмувала, та політична атмосфера в Росії була настільки наелектризована,
що навіть далекі від усілякої політики люди, відчували що має щось ось-ось
статися. 27 січня 1904року
цей набряклий нарив раптом вибухнув Російсько-Японською війною.
Фрося вродила ще одну дівчинку. В домі було не
до Марії. Княгиня Євлампієва забрала її на пару днів до себе. Марії вже тоді
виповнилося дванадцять рочків. Вона дуже любила гостити у хрещеної. Полюбляла
сидіти у величезній бібліотеці княгині і читати книги, або сидіти непоміченою,
щоб не заважати, десь у куточку і слухати про що розмовляли
поважні дами. Так вона вперше почула про Григорія Распутіна.
- Старець - святий! І
все що він не пророкує – збувається. Це другий Нострадамус, а може навіть і
сильніший за нього. Лікує накладанням рук, травами і молитвами. – Захоплено
говорила одна з дам. Марія і не здогадувалася про кого йшла мова. Побачила
Распутіна багато пізніше.
Війна усугубила і так
напружені вкрай обставини. Події, які сталися в неділю 27грудня (по-новому 9січня) 1905 року,
приголомшили всю країну.
Недільний ранок почався
зі сварки Фросі з Костянтином. Такі сварки виникали в домі все частіше і
частіше. Тоді гувернантка забирала менших дітей і зачинялася в своїй кімнаті, а
Явдоха знервовано грюкала баняками на кухні і жалілася покоївці Груні (решту
прислуги вже давно звільнили), а Марія, всіма забута, сиділа в куточку, боячись
потрапити розлюченому Костянтину на очі. Того дня дівчинка більше не могла
винести тих криків, тихенько одяглася і вийшла на вулицю. З усіх завулків
і навколишніх вулиць стікалися гурти святково вбраних людей та збиралися у
натовп, який, співаючи церковні пісні, рухався до центру міста. Попереду йшли
святково вбрані дівчатка і хлопчаки, переважно такого ж віку, як і Марія. У
руках старших людей були церковні корогви, портрети царської родини й образи святих.
Очолювали той святковий хід священики. Марія стояла на куті вилиці, коли хтось
гукнув до неї з того святкового натовпу: «Панночко, ходіть з нами! До царя
йдемо!» Марія приєдналася до перших рядів таких самих дівчаток. Її охопив якийсь
піднесений настрій. Вона йшла і співала разом з тим натовпом. Все нові й нові
люди вливалися до того великого потоку. Чім ближче підходили до Зимового
палацу, тим частіше зустрічалися солдатські, козацькі і поліцейські загони.
Тривожний гул пройшовся по колонні ходаків, але й одразу ж потонув у голосному
хорі псалмів, підсиленому першими рядами священиків.
Чиїсь сильні руки
вихопили Марію з натовпу, пройнятого ейфорією, і штовхнули у якийсь під’їзд. Дівчинка від несподіваності не встигла навіть
злякатися.
- Не бійтеся,
панночко Маріє! Це я, дядько Петро. - Раптом залпи пострілів обірвали тисячоголосий
спів, що доносився з вулиці і стогони, й крики розірвали повітря. Петро
підхопив дівчинку і побіг якимись завулками, через якісь захаращені двори. Поки
дісталися до Петрової квартири, то там вже знали про те, що сталося на площі.
Дружина Петра кинулася до нього зі слізьми: «Господи! Що робиться? Що робиться!
За нашою Даркою теж приходили з церкви, щоби йшла з ними, та я її під корито
сховала, та сказала, що до куми відправила! А ви ж, панночко Маріє, як там опинилися?»
- Добре, що я йшов
від Єлисейових, бачу на Дворцовій вишукалися солдати з гвинтівками і козаки на
по-готові вже. Глядь, попереду колони Марійка… Та ми тільки-но у прохідний під’їзд вбігли, а тут і стріляти почали. Бігли дворами, заплуталися,
то й не знаю що там діялося?
- Крові, кажуть там!
Всі хто був у перших рядах, покосило!
- Боже ж мій! У
перших же діти були!
- Ще й козацькими кіньми
море люду потоптано. Кума Вдовиних розповіла. Сама ледве живою вирвалася.
Петро привів Марію на
Василевський вже пізно у вечорі. Груня відчинила двері і кинулася до дівчинки. -
Господи! Панночко, де ж вас носить? В домі такий переполох, що господи, ти боже
мій! У
вестибюль вбігла Фрося уся сплакана. Нерви її не витримали і вона здерла з себе
хустку та в істериці заходилася хльостати дівчинку. Петро схопив її за руку.
- Годі вам, Єфросиніє
Арсенівно! Дякувати Богові, що все обійшлось. Вона не винна.
Явдоха почула
істеричні крики Фросі і вискочила з кухні.
- Марієчко, дитинко!
- Припала до дівчинки стара, а Марія стояла і по обличчю її стікали сльози
страху і образи.
Костянтин все більше і більше влізав у карточні борги. Постійні домашні сварки
й четверо малих дітей довели Фросю до нервового зриву. Марія стала для неї
тягарем. Дівчинка відчувала це і цілими днями намагалася не потрапляти нікому
на очі. Явдоха не могла того перенести. Зібралася і пішла з проханням до княгині
Євлампієвої, але стару до княгині не допустили. Добре, що впізнала її горнична,
що колись-то приїздила з княгинею, Явдошка упросила ту передати, що Марії дуже
тяжко живеться, то княгиня на другий день сама приїхала на Василевський острів.
- Чого це ти,
голубонько, досі знати не дала про те, що діється у вас вдома? - Строго спитала
княгиня Фросю - Я перед покійними Глафірою Арсенівною і Арсенієм Васильовичем у
великому боргу. Спробую поклопотати перед великою княгинею щоби пристроїти
Марію в Смольний. Гадаю що мені не відмовлять. Так
Марія потрапила в Смольний інститут благородних дівиць. І того ж року зіткнулася
вона віч-на-віч з Григорієм Распутіним. Прийшла вона до «кокі», так називала
вона свою хресну, щоби подякувати княгині за величезну ласку, через яку їй,
сироті, було дозволено вчитися серед справжніх титулованих панянок. У
бібліотеці на дивані на пів-лежачі сидів якійсь патлатий, подібний на цигана,
мужик, а дворецький Федір Михайлович стояв перед ним навколішки і стягував з
ніг чоботи. Від ніг того мужика по всій кімнаті розходився жахливий дух. Марія скривилася
від того запаху і завмерла в дверях чи від тієї дивної картини, а чи може від
колючих, пронизливих очей чудернацького гостя.
- Що, дівка, носа
вернеш? - Зареготав дивак. - Між воронами чайка плакати буде! - Глянув на неї
так, що у дівчини серце похололо. Вона ойкнула і втекла геть. Пізніше у Федора Михайловича
розпитала про того дивного чоловіка та про ті його слова: «Між воронами чайка
плакати буде»
- Гришка Распутін то
був. Капосний мужик! А ти на ті дивацькі слова не звертай уваги. Смердючий
гад!- Сплюнув старий.
- А як же його імператриця приймає, коли він такий смердючий?
- Матінка Олександра
Федорівна через материнське своє серце терпить його. Спадкоємець Олексій хворий,
а Гришка хоч і паскуда остання, а в лікуванні толк знає.
Не довго провчилась Марія у Смольному. Через пів року довелося повернутися додому. Костянтин
умудрився програти у карти і пекарню, й останній склад. Залишилася хіба
невеличка крамниця. Усю прислугу і робітників звільнили. В домі хазяйнувала
одна стара Явдошка, а в торгівельній лавці молоденький прикажчик Андрій, що
приїхав з глухого села Ярославської губернії. З нижнього поверху мусили перебратися
на другий поверх, щоб якось економити хоч на паливі. Порозпродували все, що
було можна: і дорогий посуд, і турецькі килими, і піаніно Анастасії, на якому
любила грати Марія, і бібліотеку, що придбав для єдиного свого сина Василь Миколайович.
Так що мусила Фрося забрати Марію, бо сама ради не давала. Марія тепер повинна
була доглядати за дітьми і торгувати у крамниці, коли прикажчик Андрій
відправлявся за товаром. Був той Андрій до того вродливий, що заглядали на
нього дівки і навіть заміжні жінки. Не встояла і Марія. Боялася глянути в його
великі голубі очі. Губилася перед ним і
плуталася від соромливості в розрахунках, а він тільки хитро посміхався
над її закоханістю. Дівочої уваги йому не бракувало. А вона трохи не умлівала
під його несмішливим поглядом.
| 
у Вас 
0
