-6-
Зростала Марія, неначе дика квітка на семи вітрах, ні
пестощів, ні радощів в родині не відчувала. Єдиною втіхою для неї були книги та
байки старої Явдошки. Бувало, як тільки старенька, шурхаючи стомленими за день
ногами, добиралась до своєї комірчини, Марія залазила до неї під перину,
тулилася щокою до сухенького плеча і просила щось розповісти. Та спочатку віднікувалась для годиться, а потім починала
розповідати свої нескінченні історії. І де вона тільки їх знаходила? Дівчина
тоді забувала про все: і про своє сирітство, і про вічні сварки у домі, і про
злидні, які що чим далі більше оточували родину. Вона поринала у солодкі мрії,
а в отих мріях все частіше і частіше з’являвся образ прикажчика
Андрія.
Марія подорослішала якось несподівано, так,
як розквітають троянди раптово і непомітно для людського ока, що у закритому
бутоні довго ховають свою незрівняну красу,
а потім враз розкриваються і чарами наповнюють усе навколо. Вона стала копією
своєї матері. Така ж тендітна і з такою ж вразливою, і поетичною душею. Підліткова закоханість переросла у
болюче кохання до Андрія. Та він здавалося не хотів помічати тієї її тремтливої
любові, а навпаки намагався дошкуляти
своїми залицяннями до інших. Тоді дівчина ледве стримувала сльози, що
мимоволі наверталися на очі і тікала геть, та потім при
всякій нагоді намагалася знов побачити його хоч на хвильку. Ті її часті,
чи –то треба, чи-то не треба, відвідини крамнички вже почали непокоїти Фросю.
Якось за обідом сестра зауважила:
- Ти знову вешталася без діла до крамниці? Чи
тобі вдома мало роботи? Неначе медом там намащено! -
- А таки намащено! – криво всміхнувся Костянтин,
зиркнувши масним поглядом по дівочих цупких опуклостях, що випиналися з тісного
платтячка. - Хіба не бачиш, як
вона по самі вуха вклепалася в Андрія?
Марія геть зашарілася
і з повними сліз очами вибігла з-за столу.
- Тільки того нам не
вистачало, щоб за якогось прикажчика вискочила заміж! – Обурилась Фрося.
- Зараз такий світ,
що тебе й питати не стане. – Сміючись
проказав Костянтин. – Може піти заспокоїти, бо геть зарюмсається? Знову Явдошка
бурчати буде. Набридла вже та стара до дідька. Не знати хто у домі прислуга, а
хто господар. Усюди свій ніс пхає. – Саме в цей час у дверях з’явилася стара з тацею
солодощів.
- Ага! –
Верескнула Явдошка, - гримнувши тацею перед самим носом Костянтина, аж бублики і
пряники розкотилися по цілому столі. – То я вже усюди пхаюся? Та що б ви робили
без мене, іроди? Господи! Покійнички Глафіра Арсенівна з Василем
Миколайовичем певно вже не раз у
домовині перевернулися, дивлячись на ваше господарюваннячко!
- О, почалося! –
Костянтин жбурнув серветкою об стіл і, грюкнувши стільцем, подався геть з
кімнати.
- Головою об стінку
тебе грюкало б! – Буркнула Явдошка у слід Костянтину, але не дуже голосно, щоб
зміст сказаного не зміг долетіти до нього. Фрося подивилася на стару очима
повними сліз і стомлено проказала: «Знов завіється десь на довго. Сил моїх
більше немає!»
- Усіляку зачіпку
вигадує, аби з хати геть.
- Та вже нехай би йшов світ за очі, аби тільки
не ті кляті карти! Скільки боргу наробив!.. Хоч би Марію скоріше заміж видати
за якогось заможного, хоча б за вдівця якого, аби тільки борги було чим
покрити!
- Ой, горе, горе! –
Забідкалася Явдошка. - Не дарма кажуть: «Не було щастя з малку, не буде і до
останку.» - І красою, і розумом вийшла, а хто порядний безприданницю та
сиротину візьме?
Фрося затулила
обличчя руками і заплакала, схлипуючи
по-дитячому.
- Ну, годі, дитино,
годі! Чого вже плакати? Долі конем не об’їхати. Жити треба. Господь добрий. Може й до нашого
віконечка колись зазирне сонечко.
У дитячій затіяли
метушню діти. Фрося піднялася і, нехотячи, попленталася заспокоювати дітлахів,
а Явдошка заходилася прибирати посуд, щось без кінця бурмочучи собі під ніс.
Про Марію всі забули, а вона й досі сиділа внизу
у порожній залі, куди втекла від образливих слів Костянтина і заховалася за
великим старовинним буфетом, що одиноко притулився в куті колись багато
прибраного приміщення. Вона завжди, як тільки їй було особливо тяжко, ховалася
сюди. Тут було тихо, так тихо, аж дзвеніло навколо. Товсті стіни і тяжкі
старовинні штори, що залишилися від колишньої розкоші, заглушали всі навколишні
звуки. Тут вона могла слухати своє серце і мріяти, безконечно мріяти про щастя,
що неодмінно мало знайти її… Коли б тільки знала ця одинока душа, де блукає воно? Чогось
саме зараз, коли так замріялась про те щастя, зринув образ кудлатого, подібного
на цигана Распутіна. Наче з темноти порожньої зали вп’ялися в саму душу
пронизливі колючі очі. На мить їй привиділося що почула його регіт і слова такі страшні, і не зрозумілі: «Між
воронами чайка плакати буде!» Їй не сила було відігнати цей непроханий спогад.
Тоді Марія прожогом кинулася геть зі
свого сховку, бо здалося, що залишися
вона тут у куті хоч хвилину, то неодмінно помре. Задихаючись від страху, що раптом охопив її, вибігла на вулицю і біля
самих дверей зіштовхнулася з Андрієм. Від несподіванки хлопець обхопив дівчину
за плечі. Якусь хвилю вони стояли занімілі, притулившись один до одного. Їх
погляди зустрілися і Марія потонула в його голубих, наче небо, очах. Вона годна
була так простояти вічність, але вроджена цнотливість примусила її вислизнути з
тих несподіваних для обох обіймів. Дівчина залилася рум’янцем, а він посміхнувся зовсім по-дурному, піддаючись
тим почуттям що раптом захлиснули його серце.
- Куди ви так
поспішаєте, Марія Арсенівно? – намагаючись приховати своє хвилювання, запитав
парубок.
Марія ще більше
почервоніла і ледь чутно пролепетала: «Я… прогулятися.»
- Дозвольте вас, Маріє Арсенівно, супроводити
у вашій прогулянці. - Пишномовно
попросив Андрій, якось незграбно поклонившись дівчині, але, дивлячись на неї
так ласкаво і щиро, що вона мимоволі
посміхнулась йому радісно. Та невимушена посмішка одразу зламала усі
перепони між ними.
|