Мій Дніпро.

( Присвячений пам`яті мого діда Юхима.)

Ось-ось прийде наказ – в атаку.

Як живете, мої рідненькі?

Завити хочеться собакою,

А як там діти, як старенькі?

Нам перейти б його, який широкий!

Це мій Дніпро! Сто грамів не працює.

Та все ж ми будем з того боку,

Хоч німець-падло так лютує!

Це мій Дніпро, бо я тут виріс,

Тут на світанку десь рибалив,

Не може бути, щоб цей вирід

Під нами встояв, коли ми повалим!

Молю тебе, люб`язна Василино,

Щоб діток наших берегла,

А ми тут зараз усім миром

Таки зламаєм  німчурі хребта!

Спалили нашу хату – знаю,

Я відбудую, серденько, не плач

Я зараз їм усе згадаю

Та ось команда, все, пробач.

Ура! Вперед! І я вже не боюся

Ні смерті, а ні німця, не ”отця”,

Лиш тихцем подумки молюся,

Щоб Бог залишив нам життя.

Добратися б до річки цілим,

В ковіньку, в душу, в бога матір,

Земля горить, та ще мене не вбили

І їх ми будемо на смерть карати!

Ми їх повинні подолати!

Комбате, серденько,  не кинь в погибель.

Ми їх зубами будем шматувати

За Батьківщину, за дітей, ну гниди!

Команда – полонених не беремо!

Вони ж прийшли, щоб знищить нас,

По трупах пройдемо, даремно,

Що смерть усюди, який жах!

Ой, як ударило у груди!!!

Ох, передайте всім моїм,

Що бив я німців, як паскудин,

Що воював так, як умів.

Так думав дід і мій і твій,

Коли з окопу піднімався,

Коли пішов в останній бій,

Коли вже смерті не боявся.

Це дід листа мені писав

Онуку, правнуку, ще далі,

Щоб хтось із нас колись згадав,

Як наш Дніпро солдати брали.

01/05/2005

Дуб С.П.