=====
Блакитне небо впало низько На крони клена золоті, А поряд молода берізка Жовтіла в дивній красоті.
Жила гарячою красою, Котра лиш восени бува, Біленька з жовтою косою Пори чарівної дива.
І прив’ядаючи прекрасні В своїй прощальній красоті, Ось-ось дощі з вітрами власні Зірвуть попони золоті.
І в тім розгулі непогоди Упадуть дивні кружева, І в коловороті тім, - природи, Наступить новая зима. СЛІД Вільний струмок кольорової нитки В скатерці білій тече і петля, Ніби то слід, котрий взявся нізвідки, В сніжному полі блукає, гуля.
Що він шукає в зимовому полі, Тут у безмежнім та білім краю? Може весну у родинному колі, Може загублену осінь свою.
Поле без краю в наметах біліло, Не відшукати минулу весну, Слід той у полі , як лихо носило, Не повернути ту днину ясну.
Сніг усе падав з небесної висі, В білій полові сліди замітав, А у наметах чубатих і лисих Вітер бездомний гуляв і літав.
Нитка шовкова струмочками в’ється У скатертині на білому тлі, Слід безпорадно метається, б’ється В полі зимовім у сніжній імлі.
Нитка шовкова гуля вишивана Вільним узором туди і сюди, Сніжнеє полечко білим саваном Вже поховало останні сліди. ======
Діти і внуки злетілись Здалеку в рідний наділ, Весело стайкою всілись В хаті за батьківський стіл. Знову велика родина Вся за широким столом, Мама,бабуся й дружина Всіх пригощає вином.
Батьківській чистій світлиці Діток низенький уклін, В чарках вино,як годиться, В чарках малиновий дзвін. Три покоління у хаті Свято з’єднало усіх, Мудрії тости крилаті, Щебет дитячий та сміх. Всім побажаємо нині Миру, здоров’я, добра, Нашій великій родині Завжди любові й тепла. =====
На полях гуляє літо, Грає блиском на щоці, В сарафан квітковий вдіта Йдеш з ромашками в руці. Наче марево ти літнє, У очах-бездонна синь, В них загадка безодвітна, В них і солод, і полин. Розплети шовкові коси, скинь квітковий сарафан, як раніше в срібні роси упадем в туман-обман. Попливем в минуле літо, як сльозинки по щоці, в сарафан квітковий вдіта йдеш з ромашками в руці.
=====
Нарвав би тобі маків, А може, і бузку, Та і поклав би вранці Тобі на поріжку. Заграв би на сопілці, А може, на ріжку, Як став би на світанні На тому поріжку. Я заспівав би пісню, Чи арію яку, Якби не було слизько На тому поріжку. А може, дам я волю Оцим своїм віршам, Та обійду поріг той І краще буду сам. =====
Спілі зерна в колосках Ще не на погості, А у хаті у кутках Павуки і гості. Сіли гості за столи, Келихи налиті, Рвуться в танець постоли, Вовки виють в житі.
Ой, раз та ще раз, Наливай солодкий квас. Розгулялась біднота, Все у хаті підліта. Ой, туп, тупа-туп, Мов молотить сотня ступ, Та гулянка весела В хаті куряву зняла.
А худоба в сараях Мекає голодна, - Не до неї, в тих краях - Свято всенародне. В житнім полі колоски Падають нежаті Та тріщать усі кутки Від гулянки в хаті. ======
За селом гуляє вітер По широких по полях, І клубиться пилом звідти Безкінечний довгий шлях. У дорогу в полі рівнім, З пилом сірим угорі, Проводжали тебе півні Хриплим криком до зорі. Залишилась тополина, Тополина край села, І та вітряна година Її гнула і рвала. Там у полі на світанку Розбишака-суховій На дорозі без устанку Слід сховав в пилюці твій. =====
Рвуться все слова у вірші, Як на волю коні, Не хочуть стояти більше, Тупцюють в загоні. У високу чисту риму, Стрибком через щаблі, Через поле у долину, Наче посвист шаблі. Заплітайте вітер в гриви, Грудьми його рвіть, Зустрічайте вільні ниви В загони не йдіть. Розлетіться ви по світу Через перепони, Не вертайтеся ви звідти У міцні загони. У тісних загонах спокій Вам сплутає ноги, Політайте в світі доки Є воля й дороги. ДІАЛОГ
- Що це в небі , мамо?- спитала дитина. - То летить над нами зграя журавлина. Клопітливо й шумно журавлі летять. - А чому так сумно, жалібно кричать? - А тому, мій сину, що тепла нема. Гонить на чужбину їх люта зима. Дивиться синочок, Над краєм землі Журавлів клиночок Розтає и імлі. - Не сумуй, мій сину, З приходом весни В рідну Україну Прилетять вони. =====
Дитина буремного року, В той рік ще гриміла війна, Та вже не спиняючи кроку Ішла переможна весна. Ішла в солов’їних світанках, Під гуркіт останній гармат, І квіти розквітли на танках, Як усмішки мужніх солдат. Прийшла Перемога, як повінь, Неначе травнева гроза, І впала в колиску, як спомин Гірка материнська сльоза. Того, що було, я не знаю, Та радість і сльози разом Відтоді, до нині й до краю Від матері вбрав з молоком.
ТОПОЛИНА
Гуляв вітер за селом Та й зустрів тополю, Обійняв її крилом Та й зігнув до долу. Ой козаче, вітре мій, – Вона шепотіла, - Так гарячий подих твій, Що встоять несила. Віктор палко так кохав Юну тополину, Що в гарячці поламав Її, як билину. Буйний вітер політав В любовнім угарі, Вранці тихо позітхав Та й сховався в хмарі. Недалеко за селом, На краєчку поля, Лежить сохне помелом Зламана тополя. ПІСНЯ
Летіла пісня здалека Над занімілими полями, А з нею йшла журба така, Яку не вимовить словами. Не розібрати в пісні слів, Лиш сум високий з краю поля, У душу тихо залетів І защемів неначе доля. Високий сум злітав, літав Понад полями і рікою, І серце краяв, розривав Своєю тихою журбою. І чувся в ньому шум беріз Перед холодною зимою, І смак солодких давніх сліз Пролитих ранньою весною. Було у пісні тій іще Минуле щастя не здобуте, Воно вже вимите дощем, Уже далеке і забуте. Летіла пісня здалека Над занімілими полями, А з нею йшла журба така, Яку не вимовить словами. ===== А на світанку впали роси Чи то із неба, чи землі, І розпустили трави коси, Зігнулись молячись в імлі.
Була нечутною молитва, Уже світліли небеса, І на тонких й широких листях Світилась чистая сльоза.
Та ось у небі диск червоний Повільно виповз, засіяв, Прозорі сльози з трав поклінних Промінням ніжно познімав.
І трави знов заколосились, Підняли коси із землі, Під вітром теплим покотились Широкі хвилі по траві. =====
Ще пахла теплим вереснем Берізка восени, Та мріяла вже березнем Майбутньої весни.
Здавалося білесенькій У жовтій красоті, Що ляже сніг рівнесенько На плечі золоті.
Прийшла зима колючая, Зірвала коси їй, Тріпала, вітром мучила В хурделиці лихій.
Діждалася берізонька Весняної пори, Пролила чисті слізоньки З пташиної гори.
Обняв берізку березень, Втер слізоньки оті, Заплів на білім деревці Знов коси молоді.
ДЖЕРЕЛО
З-під гори вниз у долину Струмочок тікав, І від радості свободи Горі лепетав: - Прощавай, гора високая, Темная неволя, Побіжу мерщій від тебе, Аж до краю поля. Там в долині у широкій Чудова природа, Доберуся до ріки я, Там воля й свобода. Все тихіше промовляв він, Бо кінчилась сила, Всю відвагу молодецьку Земля зупинила. Зупинивсь на півдороги, Висихав потроху, І благав гору високу: - Дай сили хоч трохи! Відповіла гора чорна, Похмура, немила, Бо зухвалого синочка вона породила. - Попливеш тепер ти, сину, Білосніжним паром, І прийдеш до мене знову Прозорим нектаром. Так і ми, як той струмочок, У чесну годину Забуваємо про дім свій Та свою родину, Забуваєм рідну матір, Отакі сини ми, Лиш вертаємось додому З дощами рясними. =====
Тут гора і там гора, А між ними в долині – Голубая ріка Несе воду і нині. Очерет-очерет Берегами густин, У воді там портрет Неба синього синь. Вдалині-вдалині За туманами літ, Босоніж в мілині Літа теплого цвіт. Там на річечці тій Вічне літо святе, Там від бризк заметіль У веселці цвіте. Невблаганні літа Вкрали літечко те, Уже сива зима Білим снігом мете. Дві гори, гори дві, Річка тихо пливе, У щасливії дні Пам ять світлу несе. КВІТИ ПОЛЬОВІ
Простора зала в квітах вся, В оранжерейних та тепличних, Куди не глянь, зблизька й здаля Усе в красі слащавій, звичній. У срібній вазі на столі, Як бідні родичі стояли, Простенькі квіти польові Красою ніжною сіяли. Ввібрали ніжні квіти ці Проміння сонця спозаранку, Пісні, які їм солов’ї Співали в срібному світанку. Ці квіти скромні польові Із сріблом старим подружили, І граціозно так свої Голівки в боки похилили. Було у квітах щось іще До болю справжнє і потрібне, В них поле зрошене дощем, Та відблиск сонця в старім сріблі.
КАЗКА
Розкажи мені казку, Коли ніч за вікном, Подаруй мені ласку, Приголуб перед сном.
За вікном ходить нічка, У темряві блука, Слів чарівная річка З твоїх вуст витіка.
У високім митарстві Слів солодке вино: -В тридев’ятому царстві Жили-були давно…
Казка, казочка мила, В ній неправда свята, Чарівна у ній сила, В ній душа розцвіта.
Хай у казці ми будем Я принцеса - ти принц, Хай слова твої будуть Води чистих криниць.
Ти розказуй, мій милий, Казку ніжно свою, Хай кінець в ній щасливий Гріє душу мою.
У життєвім митарстві Слів солодке вино: -В тридев’ятому царстві Жили-були давно…
Миле, ніжне лукавство Посміхнулось в вікно, Тридев’ятеє царство, Як в дитинстві давно.
РОЗВІДНИКИ
Впали в річку ясні зорі У забутій вже красі, Попливли в нічнім дозорі По нейтральній полосі.
На переднім краї тихо, Черкне світло від ракет, І проснувшись, як те лихо, Застрекоче кулемет. Тихо-тихо, щоб не плеснуть, Не порушить зірок пил, Йшли розвідники по плесі Через брід в ворожий тил.
По одному розчинились В мерехтливім світлі зір, Та й навіки залишились В нашій пам’яті з тих пір. =====
Закрутила нас осінь крилата, Сповила в невимовній журбі, З жовтим листям приходить розплата, Бути поруч – кожен сам по собі.
Замело жовтим листям доріжки, Де ходили удвох навесні, Наяву б того щастя хоч трішки, Яке сниться щоночі вві сні.
Ми ще поруч, але вже далекі, Сумний погляд, холодний, як лід, Розлетілись кохання лелеки, В різні боки – на захід на схід.
Буде осінь багряна горіти, Зітліють душі у тихій журбі, Будем жити, минуле жаліти, Ти сама і я сам по собі. =====
У весняну ніченьку, Десь у темноті, Грає ніжно скрипочка Тихо в самоті.
Скрипалю, скрипалику, Мов спів солов’я Манить, зове здалеку Музика твоя.
Лине понад берегом У безмежну даль, Носять струни бережно Радість і печаль.
Залітала музика У дівочі сни, Тішила і мучила Звуками весни.
Під вербою тепла ніч Та зорі ясні, Скрипаля солодка річ Приснилась мені.
Ой, милий скрипалику, Серденько не край, Не зови журавлику В нездійснений рай.
У весняну ніченьку, Десь у темноті, Грає ніжно скрипочка Тихо в самоті.
ПЕРЕМОГА
Усе далі відносять літа Лихоліття, ту днину трагічну, Та щороку нам нова весна Повертає годину величну.
Наша пам’ять у Вічнім вогні Бачить знову буремні дороги, Ті дороги, ті ночі і дні, І щасливий наш День Перемоги.
Перемога велика іде, Їй вклонімося знову і знову, Хай сльозинка, як зерня впаде, Вже відмита від бруду й полови.
Знову радість у нас на очах Крізь сльозу, що обплутала вії, То наш День, котрий завжди в серцях, А не дата, вже згорнута в звії.
Лихоліття лишилось в імлі, Стихла біль і нестерпна тривога, В чистім небі весна й журавлі І Велика Свята Перемога.
СПІВ СОЛОВ’ЇНИЙ
Відблиски зірок на тихому ставі, Теплая ніч, в діамантах трава, А на високих деревах над нами Десь в темноті соловейко співа.
Ніжні обійми і теплії руки, У півтемряві гарячі вуста, Під солов’їні солодкії звуки Нічка спливала туманная та.
Веснонька тепла та літечко жарке, Осінь багряна та біла зима, Уже розтанув туман спозаранку, Стихла в гаю солов’їна весна.
Все замітають холоднії вихрі, Довгії ночі в тривозі без сну, Спів солов’їний, мов сонце що вийшло, Нас повертає в далеку весну.
Знову з бездонного темного неба Зорі упали у чистий ставок, Спів солов’їний для тебе й для мене Чути в тривозі років голосок.
ТУМАН На світанку зорі гаснуть, Перед ранком квіти пахнуть. Покотив туман – Марево, обман.
Чорні очі в поволоці, Як туман на тому боці. Всі твої слова - Казочка нова.
На світанку тіні тануть, І слова твої всі стануть, Наче та вода, Темна, як біда.
Проспівали треті півні, А слова твої чарівні - Сиві, як туман, Як старий обман.
Вздовж по березі крутому В різні боки йшли додому. Туман розтавав, Очі відкривав.
Запалало сонце ясне, Не журися, дівча красне, Немає біди, Покинь, відійди.
Розгоралась днина нова, Згасли ті слова чудові, Як вогонь в печі, Що пекли вночі.
ОСІННІЙ ЛІС
Нарядний ліс в осінній днині В багрянім золоті стоїть, А перед ним блищить в долині, На легкій срібній павутині, - То літо бабине горить.
На синім тлі небес стіною Ліс, як крона золота, Стояв над долами й рікою Та тішив очі нам красою, Яка так швидко відліта.
Уже туман повільним плином Поплив по річці, по траві, І журавлі тривожним клином Курличуть в небі блідо-сірім, Летять до теплої землі.
Вже скоро золото червоне, Що впало з гілля до землі, Підхватить вітер і погоне, В дощах холодних ліс потоне, Розтане, зникне у імлі.
ЗОРІ НА СНІГУ
В мережковім світлі зір падав сніг лапатий. Мчала в полі поміж гір трієчка крилата.
Неслись рижі по снігу у безмежнім полі, в сніжній хмарі на бігу без упину коні.
Бігли коні, згаряча цілину місили, припадала до плеча милая щосили.
В чисте полечко на сніг зорі з неба впали, Зупинили коні біг, зорі не стоптали.
В молодого візника в гарячій долоні ніжна, трепетна рука в солодкім полоні.
Закрутились зорі й сніг, та й сплели дві долі. В Новий рік у новий біг полетіли коні.
Зорі ясні на снігу золотом сіяють, відведуть від них біду, оберегом стануть.
В полі рівнім на снігу пролягла дорога, у гарячому бігу щастя і тривога. =====
Теплий вечір на землю лягає, Не дзеркалить вже тиха вода, І задумливо віти схиляє Над водою старенька верба.
А за річкою місяць злітає І до ніг світлу стрічку кладе. Все минуле, невдале змітає, Вдалечінь своїм світлом веде.
По воді, золотавій доріжці Перший зробим замріяний крок, І ведемо надію ми ніжно, У високе безмежжя зірок.
На світанку туман дуже низько Покотив по воді і землі, І гарячії губи так близько В світанковій ховались імлі.
На воді стрепенулася рибка, Ще і ще у повітря зліта, І кругами пішла хвиля зибка, Розірвалась доріжка злата.
В небі місяць з зорею вже грають, Мріє наша не гасни, лети, У новій акварелі вже сяють І ріка, і далекі світи.
ВІН І ВОНА
Опустилися сутінки знову, Тихий вечір дарує весна, Йдуть в місця невідомі нікому На побачення він і вона.
Дві стежинки зустрілися в лузі, Де запахла під вечір трава, Солов’ї заспівали в окрузі, Як зустрілися він і вона.
Ніч пливла у солодкім тумані, Зірка впала з небес не одна, Чи насправді, чи може в омані Їх ловили і він, і вона.
У похилених травах шовкових Заховала їх крона лісна, Цілу ніч зорепадові новім Милувалися він і вона.
Потухали вже зорі останні У безмежнім просторі без дна, Йшли додому уже на світанні Понад берегом він і вона.
День новий піднімався над світом, Ніч чарівна, як казка мина, Зустрічало їх сонце привітно, Йшли до сонечка він і вона. ======
Поведи ти мене, поведи, Вздовж ріки у простори плавневі, І на чистому плесі води Покажи мені зорі серпневі.
Покажи ти мені, покажи, Літню ніч у густім очереті, І високе ти слово скажи, Що, як птиця, тріпоче на злеті.
Посади ти мене, посади, У шовки літніх трав над рікою, Де по рівному плесі води Срібний місяць пливе за водою.
Пригорни ти мене, пригорни, Хай твої мене гріють долоні, Я по вишитім сріблі ріки Попливу у солодкім полоні.
Не буди ти мене, не буди, Не поруш мою казку чудову, На світанні по краю води Ми підемо щасливі додому.
ТРОЯНДА ЧЕРВОНА
Вогнем згораючої свічки Троянди в’янула краса, І на її атласні щічки Роса упала, як сльоза.
Одноманітною капеллю В траву летіли пелюстки, І в ніжній сонячній купіллі Вмивались гострі колючки.
Ще б доторкнутися, погладить Пелюстки ніжні ті її, Та в тій красі пізнавшій зраду Уже мовчали солов’ї.
Летів тихенько цвіт і падав, Несміло кликав до обнов, І залишив одну відраду - Від колючок на пальцях кров.
А ми шукаємо у скверні Троянди згублені свої, Знаходимо лиш гострі терні І занімілі солов’ї.
Як пелюстки летять світанки, Троянди вмиті у росі, Вже облетіли без останку В забутій ранішній красі.
Приспів: Троянда червона, квіточка рання, Красива і ніжна зросла, Троянда червона, квітка кохання В піснях солов’їних уже відцвіла.
СЛОВА, СЛОВА…
Твої слова - чарівні звуки, Безумний хміль солодких вин, Втопились ніжні твої руки В туманах шовкових тканин.
І я пливу в рожевих хмарах, Чи в море падаю на дно, У тих високих ніжних чарах Іще не випивши вино.
Злітає шовк одеж донизу, Немов туман тече з долин, І загораюсь я без хмизу, Без покаяння і провин.
Твої слова – підступна зброя, Та тільки хто ж кого здолав? Коли упала гарда Троя В її полон ти сам попав.
Слова, слова, мов квіти терну, В колючки сховані слова, Чи стануть хлібом ваші зерна Пізнавши долі жорнова.
Без слів найвище покаяння І щире прощення без слів, Тихенька ніч несе світання, А білий день відлуння снів.
БАБИНЕ ЛІТО
Вже бабине літо носило В повітрі прозорі нитки, Дерева і землю укрили Сріблясті його завитки.
Вони не давали проходу, На плечі лягали самі, І в’януче злато природи Втопилось у срібній каймі.
Прийшло срібне літо неждано, Упало на голови нам, Прозорим біленьким туманом, Як срібна окраса літам.
І було в окрасі тій срібній - І спокій, і сум водночас, Такі невмолимі й потрібні, Такі ж незворотні, як час.
І що ж поробило ти з нами, В осінній своїй правоті, Уже пролетіли над нами Сріблясті літа й золоті.
І знову осіння година Почне над землею політ, І знов полетить павутина, Як підсумок прожитих літ.
КОЛЬОРИ
Швидка річка прожитих років Змалювалася в часі як колір, Світлим променем чистих мазків, Тихим смутком осяяла спомин.
Білий колір дитинства сія Чистим небом та літечком теплим, Босоноге, наївне маля Та пташиний у зеленні щебет. Незабутні його кольори, Чисті відблиски ясного сонця, Білий промінь тієї пори На відкритій дитячій долоньці.
Червоніє, гарячий як жар Другий колір, мов грона калини, Що здіймав в юнім серці пожар, Полихаючи з ночі до днини.
Відгорів, відпалав та не згас, Іще сяють світанки червоні, Спопеляючи душу підчас У червоному ніжнім полоні.
Третій колір уже до воріт Жовте листя пригнав до світанку Чисте золото прожитих літ Змів до купочки все без останку.
У осінньому кольорі є Тиха мудрість, яка златом стане, Лише білого не дістає, Та й червоний у сірому тане.
Кольори, кольори, кольори Білі, жовті, червоні і чорні - Незворотньо ви йдете згори, Не іди лише кольоре чорний.
=======
Верба-вербонька, чому зажурилась, Чому над водою низько похилилась; Що у ній там бачиться, що тобі там чується, Що тобі, красунечко, у водах малюється?
Може пригадала ти свою весну, Може літню днину, днину золоту, Може лід згадала темний під собою Та вітри холодні білою зимою.
Чи в тумані бачиш явора поставу, Що до тебе лине через води ставу, Де тепер той явір, підточили води, Повені весняні затопили броди.
Вербо, вербонько, що ти наробила, Довгі коси разплела, у воді втопила. У воді втопила зелену красу, В ставку розчинила сльозу, як росу.
Верба-вербонька стоїть, зажурилась, Над водою чистою низько похилилась. Що тобі там бачиться, що тобі там чується, Що тобі, красунечко, у водах малюється? ЛЮБОВ
Коли Земля, як та зоря, струмила лаву наче кров, в потоках чистих янтаря на світ з’явилася любов. Була гаряча, як вогонь, і сонцем сяяла до дна, дивись, милуйся та не тронь, бо спалить золотом вона. Але знайшлися смільчаки, що приголубили її, торкнувшись пальцями руки серця поранили свої. Тепер безумці тут і там Землею ходять без кінця, в маленькі села і міста несуть обпалені серця. Від злата чистої смоли, яка іде з глибин, з основ, у щасті й горі носем ми велику таїну – Любов. =====
В огранці акацій колючих, Що в рівних колонах ростуть, Старенький садочок родючий Ще балує фруктами люд.
Поріс у траві він високій, Яку вже не косить ніхто, Одні лиш граки та сороки На гілках панують давно.
Забуті, старенькі дерева В поривах високих, живих, Протягують віти до неба, Як руки в молитвах німих.
Стою серед саду старого, І сам, як дерева оті, Не бачу спереду нічого В гнітючій своїй самоті.
Вітри навіжені літають, Морозить дерева зима, Та вперто вони зацвітають, Коли наступає весна.
Приносить весна перемогу Над холодом, мороком тим, І знову зове у дорогу Квітковий, оновлений дим. ======
Ой, мабуть, це було не зі мною, я тоді появився на світ, коли світ ще боровся з бідою у тривозі палаючих літ. Я пішов у багрянець старанно, вздовж малої в заплавах ріки, по вологому березі рано у спокійні роки і віки. Та закінчилась річка вузенька, перейшов я її через брід, вийшов в поле широке раненько і відкрився мені цілий світ. На тім полі широкім і рівнім вже закінчилась бійня свята, та на полі відтоді й донині кураями неправда літа. Котить з краю у край свою кривду вітер славних, звеличених змін, все руйнує, кидає у прірву не віддавши нічого взамін.
ВАШІ РУКИ
Мою руку ваші руки взяли ніжно у полон, і солодкі мої муки повернулися, як сон.
Сон далекий і примарний, і неясний, як туман, тускле світло в небі хмарнім, то лиш мій сумний роман.
Сторінки того роману стерлись в пам’яті давно, залишилась біль обману та зашторене вікно.
У вікні тремтячий вогник вже не жде вас, не пала, та руки короткий дотик враз назад все поверта.
Ви були так недосяжні, наче в небі журавлі, що курликанням звитяжним душу ранили мені.
Ніжні, теплі ваші руки, їх хвилюючий полон, я солодкі свої муки пригадала наче сон.
ГОЛУБИ
В холод зимового ранку, Як морозець заскрипів, Сіли зігрітись на ганку Пара, як сніг голубів.
Грудочки білі тремтіли, Білі і чисті, як сніг, Звідки до нас прилетіли Й сіли на мерзлий поріг?
Двері відкрити – злякаєм Парочку змерзлих птахів, Тихо з вікна поглядаєм, А сніг все летів і летів.
Звідки до нас прилетіли, Де у вас дім, де гніздо, Чом ви замерзлі, безсилі, Може сполохав вас хто.
В білім снігу непомітні Білі, як сніг голуби, Знаки неясні досвітні - Віри, надії, журби. =====
За вікном у морознім тумані, Під розмірену пісню коліс, Все біжать у німому прохані сумні очі вологі від сліз.
Колискову співають колеса, Заколихує пам’ять вагон, І зимові засніжені плеса Не приносять ні спокій, ні сон.
Пам’ять знову вертається болем Тих перонних непрошених сліз, Мерехтять пробігаючи полем Силуети безлистих беріз.
Бігли білі берізки додому, У далекий і рідний мій край, Не відняти цю радість нікому, Бігти подумки в кинутий рай.
У той край, де весняний лелека Своє мостить високе гніздо, Де зажурені очі далекі Поглядають крізь ніч у вікно.
Я ЗНОВУ ТУТ
Було мені не більше десяти. Я йшов додому по горі високій, А на душі так легко, хоч лети, Як тій пташині в небі синьоокім.
В огранці срібній чистої ріки Моє село відкрилося раптово, В долині хаток рівні три ряди І ясне світло купола святого.
Дитям стояв під куполом отим, А кругом мене фрески та ікони, Вдивлявся у зображення святих, Вбирав величні й праведні закони.
Текла вода, пливли мої літа, Уже минуло більше півстоліття. Мої місця, моя земля свята, Вас оминули війни й лихоліття.
Через багато літ я знову тут стою, Дивлюсь розгублено довкола: На місцях хат чагарники ростуть, Куди поділись церква, моя школа?
В долині річка майже не тече, Ледь-ледь блищить в густому очереті, Вже не гуркоче, льодом не реве, Її закрили греблею на злеті.
Усе кругом мовчить в гнітючій тиші, Немов біда та мор пройшли, Аж раптом по воді в казковій висі Два лебеді з дитинства пропливли.
ПАМ’ЯТНИК ТАНКІСТАМ
Стоїть при дорозі, неначе горить, У літнім багрянці світанку, То пам’ятник слави героям стоїть - Танкістам і славному танку.
У сірім бетоні з тих літ, з глибини, Обличчя танкістів суворі, У ратній роботі Вітчизни сини Застигли в каміннім полоні.
Гриміли бої, тут стогнала земля У танковій схватці пекельній, Останній рубіж, тут остання межа В весняній порі березневій.
«Мерси» та «Оппелі» зліва і справа Мчать по дорозі тихі тепер, Танкісти все мітять у ціль в панорамі В «Тигрів» скажених, в диких «Пантер». Навічно застигли в каміннім полоні Герої-танкісти і танки. Летять журавлі у нерівній колоні, Палають багряні світанки. ======
Край стільця ти присіла, як пташка, так незручно, немов на карниз, сивочола, моя ти ромашка, похилила голівку униз. Чом задумалась ти на хвилинку, що ти ще не зробила за день, перероблено, зроблено стільки без спочинку, без сну і пісень. Підняли твої руки на крила діточок та й онуків уже, материнська й бабусина сила у їх леті високім живе. Відпочинь, та й натруджені руки поклади на постільку колін, за труди і за праведні муки перед ними схилімось в уклін. =====
Повстала гора перед очі В блакитній, аж синій імлі, Як дим, що мене серед ночі Хвилює в казковому сні.
Цей сон не проходить з роками, Минулого повінь стрімка, Тече і біжить між горами Блакитна, аж синя ріка.
Є в цьому висока потреба, І снам цим низенький уклін, Бо в них, з світанкового неба, Я чую малиновий дзвін. ======
Понад озером, край полечка, По крутому бережку Йде, петляє моя доленька Та й ховається в ліску.
Прокотилась кураїною Через поле з краю в край, Над водою темно-синьою В калиновий лісний рай.
З краю лісу у прогалині Цвіте біла калина, А за нею край галявини Лісу темного стіна.
Зупини мене, калинонька, Білим світлом обпали, Восени мою стежиноньку Ізумрудом застели. =====
По долоні широкій блукала, Пальцем лінію долі вела, І про все, що узнала сказала, Все до купочки складно звела.
Спозаранку чекає дорога, Не впусти тільки свій інтерес, І тоді вже чекати недовго, Впаде доля щаслива з небес.
Погадала циганка швиденько, Та й монетку на ручку взяла, А моя бідна доля тихенько Вслід за нею у натовп пішла. =====
Засніжений грудень, початок зими. Малесенький скверик, і юність, і ми. В фонтані фігурка вже воду не ллє, у сніжній накидці сніги сама п’є. У світлі ліхтарнім іскрять в висоті, кружляють сніжинки, немов конфетті. Ми бігли по скверу, на бистрім бігу упали на ковдру пухнасту, м’яку. У юних забавах палає щока, і мокрі від снігу щока і рука. Дивилися зверху ялини-свічки, сіяли, сміялись високі зірки. А з неба все падав лапатий сніжок, підстав йому руки і щоки дружок. Малесенький скверик, початок зими, Засніжений грудень, і юність,і ми. =====
Ходить сонце в небі низько, У грудні майже без тепла, Як твій погляд, котрий близько, У очах, котрі без дна.
Я вдивляюсь, як в криницю, В глибочінь твоїх очей, Бачу літні ті зірниці В жарких спалахах ночей.
Бачу в них чарівну нічку, Зорі, річку й очерет, Відблиск вогника на личку І на двох один намет.
Та зникають дивним чином Нічні вогники в очах, Наче птиці рваним клином Розчиняються в очах.
ЖОВТІ КВІТИ
Жовті квіти вплелися у долю, Душа плаче, все валиться з рук, У Всевишнього прошу і молю: - Захисти від біди і розлук.
Ой, здригнулася вогником свічка, Коли падала склянка вина, Знать останньою буде ця нічка, Не на щастя розбилась вона.
Згасить свічку холодний світанок, І даремно благання німі, Оглянешся, махнеш наостанок І підеш по вологій траві.
Розчинився ти в сивім тумані, Замело жовте листя твій слід, Моє щастя примарне, обманне, Уже впало росою із віт.
А край неба в надії палає, Розгорається нова зоря, Жовте листя і сніг позмітає В моїй долі прийдешня весна. =====
У дні осінньої пори прийшли художники згори, в контраст небесній далі, в легкому сумі і печалі, творили жовті кольорі. Ліси втонули у багрянцю, у позолоченій каймі, і потягнулись рано вранці у небо з криком журавлі. У дні осінньої пори ліс зачарований стоїть, над ним з небесної гори багряне сонце ще горить.
| 
у Вас 
0
