Безвізовий режим, безвізовий режим.
Гудуть, як оси з кожного екрана.
Безвізовий би хай, а от режим то радуватись рано.
Якесь чуже і кострубате слово.
І не хотілось би із ним зустрітись людям знову.
Колись, літ сімдесят чи й більше, теща розказала,
її сусідка, тітка Якилина, в якої від роботи дугою стала спина.
Режим з Сибіру пішки протоптала,
а на руках мала дитина.
Кат відпустив, подумавши, нехай іде,
дорогою всерівно пропаде.
Але не знав невиліковний ідіот,
що семижильний на Україні живе народ.
Отож прийшла до рідної домівки, солом'яної хати,
а там уже живуть завзяті активісти.
Так тітці не те що в хаті, у дворі недали сісти.
Прогнали, затюкали, давай горлати.
То бідна тітка у конюшні на соломі
кілька літ жила мов у своєму домі.
Ходила по дворах, хліба все просила
й мале дитя з собою на руках носила
аж поки добра душа не прихистила.
Сьогодні нам знову обіцяють режим без віз аж до Європи.
Та от біда, і сміх і гріх, за тисячу триста пенсії
і мізерну зарплату нема прикрить чим голі попи.
Хіба що секондлахміттям з тієї ж таки жирної Європи.
Якщо ж серйозно, то Європу можна й дома будувати
Жили без віз і далі можна жити.
Була б зарплата, мир, та було би де робити.
Адже у нас в країні є усе:
багаті надра, родючі землі, хліб і сало,
людей, що люблять працю, теж чимало, студенти, діти
нема лиш одного - мудрої народної еліти,
яка б не за гаманці, а про добро народу дбала.
Отак мережаться слова, гіркі мов хрін
і мабуть на Україні не я такий один.
Нас тисячі терзаються душею
та виглядають благодать, обіцяну десь за межею.
А може дійсно, лихо з ним, в Європу то й в Європу.
Була б робота, хліб та тепла хата.
Та тільки щось лякає слово кострубате,
отой режим.
| 
у Вас 
0
