ПОПЕЛЮШКА 9

 Шкіра — кров з молоком, тіло — наливне яблучко, фігура — глянеш і впадеш, очі — голубі озерця, посмішка — ясне сонечко. Ой, красива ж я тоді була! Тепер я теж нічого, та вже не те, що раніше. Тридцять два — старість не радість. Ну, так от. Жили ми собі і жили, горя не знали, мов сири у маслі каталися, гадали, що вічно так буде, грошей було стільки, що я їх ніколи і не лічила, як пачка товста, то багато, а як тоненька, то мало — треба докладати. І от одного дня з'являється до мене високий, худий, та ще й зігнутий. Сам у цивільному, а брюки формені. Я, хоч і молода була, та враз розгадала те маскування. Мент, а хто ж  ще, і певно, по мою душу. Біжу до куховарки, а та знову якоїсь тухлятини насмажила, аж сморід стелю підіймає. Пізно, думаю, вже не попередиш, доведеться іншим способом виплутуватись. Повернулася до стійки, а той уже там, стоїть і у меню заглядає.

     -  Вам чого? — питаю. А він із зміїною посмішкою:

         - Та мені б чогось м'ясного і картоплі товченої, як її у ваших місцях дражнять, пюре.

Маскується, гад, під селюка лоповухого, та мене не обдуриш.

Почекайте, будь ласка, кажу, поки розігріють, бо давно вже такого ніхто не замовляв, а я вам, якщо ви не проти, горілочки сто п'ятдесят наллю, у нас добра, московська, м'яка і навіть солодка, а на закуску бутербродик з шинкою чи сухою ковбаскою. Ви що більш полюбляєте?

Він покліпав, покліпав очима, оглянув мене з голови до ніг, зітхнув і очі опустив. Я відразу здогадалася, що йому не закуску потрібно. Збігала до кухні, гримнула на куховарку: дивись, стерво, не підведи. Бо удвох сидіти будемо, там тебе і придушу.

А та перелякалася, руки трусяться, очі бігають, хоч зараз її бери — готова.

—    Ах ти, падлюко, - кажу, - вміла красти — вмій і виплутуватись. Сип перцю у м'ясо, та побільше, а до пюре олії долий, щоб сморід відбило і цибулею смаженою заправ, та хутко — такі чекати не люблять.

Дала наказ, а сама до пляшки. Схопила і думаю:

—  Ні, проста горілка не допоможе, треба снотворного підси­пати, та звичайна горілка для цього не підходить, помутнішає, треба чимось забарвити. Треба, але чим?

І тут згадала:

—  В мене ж самограйчик добрий є на каві, дружок мій дуже добре його приготовляв, навіть обізнана людина від кон’яку не відрізнить, а ця міліцейська калоша і подавно.

Розтовкла чотири таблетки у кружці, розмішала добре і до чарки кришталевої налила, подивилась на світло — гаразд, думаю. Поставила на тацю чарку, тарілку з бутербродом та й ще салат прихопила. Віднесла до нього.

—  Пийте на здоров'ячко та закушуйте, а м'ясо вже розі­грівається.

Поклацала на рахівницях:

—  Поки з вас два тридцять п'ять, — кажу, — а за інше окремо розрахуємось.

—    Добре, тільки от що, як ви здогадалися, звідки я?

—    Ну, це не важко, по штанях, у кого ж ще такі можуть бути?

—    Ну і дівка, — сміється, — глаз-ватерпас. Як тебе

звуть?

—    А хіба не знаєте, вас же перевіряти саме мене прислали.

—    Багато вас грішних, а я один праведний, забув.

—    Ну, гаразд, кличте Любкою.

—    А не грубо? Може, Любашею?

-  Не люблю.  Любаша— манна каша, чи ще гірше: Любаша

кваша. Ні, кращого за Любку не знайти, так і звіть.

  - Добре, Любка, сміється, а послухай мене, може, вип'єш зі мною за компанію, незвичний я на самоті пити.

   - Та ви що? — роблю круглі очі, — в робочий час, на виду у всіх. Та відразу ж скарга -  і виженуть. Ви що?

     - Аз іншими, коли пила, чому не лякалася?

      - 3 ким це з іншими?

       - Це тобі краще знати, прізвищ назвати, звісно, не можу, але факти про це у кількох скаргах приведені.

        - Яких ще скаргах, кому це я дорогу перебігла? Ну й народ! У вічі всміхаються, а поза очі підступи чинять. А хто ж автори цих скарг,анонімні, чи прізвища є?

    - І тих і тих вистачає, в переважній більшості — жінки.

—Так я і знала, то ж вони мстяться, що я вродлива, а вони шкапи, тьху, прости мене, Боже, як вилаюсь, та інших слів для тих брехух у мене немає. Та як я там  пила? Їхні чоловіки за моє здоров'я келих підійма­ли, а я пригублювала, тільки щоб не образити, от як! А вони — пиячила! Покажіть мені хоч одну з тих, враз очі і язика вирву. Змії подколодні — ось вони хто.

—    Ну, заспокойтесь, заспокойтесь, — зупинив він, — мова в нас піде зовсім про інше, це я так, до слова. Знаєш, що, чому б нам не усамітнитися. В тебе, певне, є тут якісь апартаменти, там і пообідаємо разом, і поговоримо без свідків, гадаю, це в твоїх інтересах, навіщо, щоб сторонні чули?

—    Ха! – відповідаю -  апартаменти, чуланчик менший за домовину, ще й стіл і топчан втиснуті, а для стільців уже місця не залишилося.

Дивлюсь, а він зніяковів трішки. Ну, думаю, голубе, і ти не кращий за інших: і хвилини не минуло, а вже втюрився по самісінькі вуха. А раз так, треба ласкою заманити ще ближче, тоді мов шовковий стане, чоловіки люблять, коли до них з ласкою.

Усміхнулась йому лагідно, торкнулася рукава і кажу:

—   Добре, я згодна, запрошую вас до себе, тільки не дуже приглядайтесь, там не надто прибрано, бо гостей не чекала.

От перебазувалися ми до мого чуланчика, а він хоч і невеличкий, зате затишний був. Сервувала стіл, як у ресторані, збігала  до куховарки — та все уже за моїм наказом зробила, та ще й супчику зварганила з фрикадельками. Хоч і переполохалася, стерва, та все ж второпала, що з ситою людиною справу краще мати, ніж з голодною.

От посідали ми, я у свою чарку того знаменитого самограйчику налила аж по самі вінця.

—             Щоб не ображалися вже, - кажу, - раз за знайомство, то треба по повній.

Випили. Він головою покрутив, приходячи до тями, та заїдати нічим не став.

—             По першій не закушують, наливай ще. Добрий у тебе кон’ячок, як у Вірменії.

Випили ми другу, а там і третю, він, мабуть, споїти мене вирішив, щоб далі усе як по маслу пішло, та не знав, голуб, що з першою чаркою чотири таблетки снотворного проковтнув, а я сама від двох через двадцять хвилин засинала, мов убита.

—             Їжте, їжте, - кажу,  - після доброї чарки закусити треба, щоб мозок не затьмарився.

Він почервонів трохи, та ні в жоднім оці, я ж вигляд роблю, що сп'яніла, сміюся, мов дурненька, та балакучою прикидуюся. Ось поїв він, подякував, обхопив долонями голову та замислився. Посидів так хвилинку чи дві, та каже:

—             Хороша ти баба, Любка, та час вже до справи перехо­дити.

А я вигляд роблю, що не розумію:

—             До якої такої справи? Немає важливішої справи по обіді, ніж відпочинок. Тут, хоч і тіснувато, та ноги простягнути є де. Ви ж з дороги, певно, втомилися.

Він посерйознішав:

     - Ні, час для розваги вже вичерпаний, скарги на тебе, Любко, неабиякі. Встряла ти, скажу я, у халепу. Хіба можна такою необережною бути. Дівка ти молода, видна, розумна, а стільки усього наробила. Перш за все, покажи мені те м'ясо, з якого куховарка готує, а по-друге, скажи, хто в тебе якісні продукти купує, та де і через кого реалізує, ну, а по-третє, вже, будь-ласка, де ти ту тухлятину береш, через яку на тебе усі скаржаться. Така молода, я гадав зустріти тумбу якусь нафарбовану, а тут ти — молода і гарна, як кінозірка, та що ті кінозірки, вони нафарбовані, а у тебе все своє, природне, як же ти могла до такого удатися. Вийшла б краще заміж за начальника великого та й жила б собі за його спиною. Ні, діловарка, полізла у таку багнюку, а мені, хочеш не хочеш, справу завести на тебе доведеться. Ну, годі вже базікати, ходім. Покажи мені свої протухлі товари Ех, ти!  Ані сорому, Ані сумління у тебе немає.

Зін сказав слово «товар», а в мене блискавкою вдарило:

 - Товар, кажеш? Зараз будуть тобі товари, подивимось, чи встоїш ти проти них! А діло влітку було, надворі спека, на мені крім халатика тоненького, нічого не було. Розстіонула я  три ґудзики і до нього повертаюся.

              - Ображаєте, - кажу, - де це ви бачили тут трухляві товари. Ось погляньте, такі тут не водяться. В мене товар якісний та привабливий, чи не так?

Він спочатку зблід, мов крейда, потім почервонів, як рак, і занімів — ані пари з вуст. Правильно вгадала, — сором'язливий трапився, треба ініціативу до своїх рук брати. Пригорнула я його:

   - Йди вже, дурнику, йди. Скільки можна чекати, поки ти на мене увагу звернеш? Ти ж мені з першого погляду сподобався, голубе ти мій. А про справи ми вже якось іншим разом, не жалій мене, врубай строк на усю катушку, раз винна, тільки передачі носи, бо ні від кого більш не прийму.

Він схилив голову і почав мене у груди цілувати, а губи у нього слизькі, слюняві. Огидно мені, аж поперек горла стало, та  терплю, бо інакше кінець, і прощавай, моя воленька. Підштовхнула я його до топчанчика, вклала, а потім і сама поруч. Він, мов навіжений, а я чекаю, коли ж подіє. Довгими хвилини мені здавались, та ось, нарешті, захропів. Я аж підскочила, та до крану свої грудочки біленькі від тих губ брудних відмивати. Ну, так все і злагодилося. Справу він зам'яв. Більш ніхто мене не турбував.

А щоб долю не випробовувати, я швиденько звільнилася та перебралася до іншого райцентру й іншого буфету, вже не при залізниці, а у самому центрі. Я ж красунею була, мене усі начальники-чоловіки залюбки брали. І почалися інші історії й інші баталії. Розказувати тобі про них не буду, бо ти не звична до цього, від такої дрібнички он уже як розшарілася. А може, я помиляюся, та ще тобі щось видати на останнє.

—    Ні, — відповіла гостя, — не треба, час уже додому бігти. Діточки у мене ще маленькі — чотири і два роки усього. Красива ти, таким жінкам я колись заздрила, а тепер ні. Скільки  ж бідна, ти витерпіла, скількох чоловіків ублажати тобі довелося. Які погляди і досі у твій бік кидають. Ні, краще вже бути, як я, сірою і непомітною. Жити воно якось спокійніше.

—    Ні, — всміхнулася Любка, — хай воно хоч як, а іншої долі, та й іншої зовнішності я б собі не бажала. От іду собі вздовж вулиці,