Вила вовчицею дико-пребілою,
аж ізкипали сніги схарапуджені...
гнана вечірньо-незримим Аттілою-
кігтя гострила морозами. Сучині
скиглили голодно діти і вчилися,
сьоме чуття нашорошити й вижити:
кровоп"янила калинова китиця,
стежка зміючила, запахом вишита.
Сьорбали з неба медузяне сяєво-
блідо-упирську, високу Сизигію
і напивалися теплого марeва
напантрувавши хатину... За кригою-
ген, за озерною сосни замантрені-
стовбури вигнуті - знаки огамові-
ветхорипіли розхвильно у славені
білій добі,- завірюшено-драмовій.
Зірна омана в зіницю котилася-
вогником душу люлюкала...звовчено
вила завія -розхристана сила ця
била людське завіконня замовчане...
панцирі рвала комфорту і будностей
у розприроднене его вдарялася...
біла вовчиця не любить закутости,
зими не вірять у вигріті млявості.
| 
у Вас 
0
Це наче вибагливе мереживо!Як завжди, чудово! 
