Цікаво спостерігати за людьми, які не знають, що на них дивляться..
Цікаво знати речі, про які, на думку інших, ніхто не знає…
А все чому? Тому що люди звикли крутитись довкола власного ядра… І в кожного те ядро, отой центр власного всесвіту геть інакший. Для когось то власне сердечко, що тьохкає при кожному шорохові коханої людини. Для когось – чергова цяцька, яка недовгий час пануватиме, наче злісний титан. А дехто геть не такий… Однак таких одиниці… Певно, на пальцях можна перелічити тих, хто звик бачити очима, чути вухами, та аналізувати серцем, хоч і не йти у нього на поводу.
Цікаво, що більшість людей не підозрюють, що володіють такою могутньою силою. В пошуках «істини» всі натхненно забивають на почуття, стають егоцентричними скептиками, на кшталт, певно, мене… А ще є ті, що живуть виключно за поштовхом серця. Куди поманило – туди й вітер спиночку погнав (як не дивно, мене в цю категорію теж відписати можна).
Здавалося б, а чого ж іще хотіти? Серце маєш, чуєш ним? То й тішся… Так ні… Розуму, бачте схотіла. Тут вже, паняночко, вибір робити треба. Але кому воно треба? Знов цікаво? Еге ж. І ота цікавість, ота жага до знань, вічно пхає кудись свого носа, кожного разу рубаючи душу на дрібнесенькі шматочки. Отак ідеш собі, ідеш. А тут бац – і серце стало, а од чого? Боляче стало. Вже й не цікаво, вже й розуму не надто хочеться. Тоді вже нема бажання ні до чого. Лиш той неспокій дивний.
Цікаво. Тут і посперечатись важко. Куди його діватись від «любопитства»? Спостерігаєш, бува, за дорогими тобі людьми (вони ж і гадки не мають, які емоції відтворюють ті милі серцю личка), а вони тобі як в серце ніж: плювок, другий, третій. Наче, й поганого не вчинили, а гірко стало.
А ще трапляється побачити емоції, яких, здавалося б, краще й не знати. Та ні… Куди ж? Цікаво, еге ж? От і я про це. Так ось дивишся, а людина, що хвилину назад кричала про байдужість (чи то пак кохання, ніжність, ненависть – тут вже обирайте самі),а обличчя гарно вимальовує геть протилежне. Кричиш, що не треба, а очі видають – більше сонця й світла потребуєш. Шепочеш ніжно-тлінно «Люблю», а губи кривляться, наче перед очима найгидкіше створіння, що тільки може на цьому світі існувати.
Ото надивишся на таке, то й не цікаво стає. Кого обманюю?! Інтерес лиш міцнішає… Бо цікаво стає: а що ще люди приховують. Скільки ще лицемірства, жадоби чи прихованої щирої любові можуть містити людські серця?
І тоді стає цікаво вже інше: як? Яким чином зробити все так, аби ліпше побачити двоякість душі? І ненароком причаюєшся. Починаєш тихо сприймати потрібно-непотрібну інформацію, спокійно розсортовуючи все по поличках. Як виявляється, не так вже люди й переймаються тим, що і кому розповідати. Власне, причина не в цьому. Більшість просто вперто вірить в те, що оточуючи ну ніяким чином не здатні прислухатись до інших. (Що не кажіть, а тут судить кожен сам по собі.)
Почула недавно фразу: «Не слухай ти мене. Свої проблеми маєш. Нема чим перейматись?». Та, ніби, й маю. Але й допомогти хочеться. Знаю, що рано чи пізно знадобиться й мені поміч. Гляди, та й знайдеться добра, що відкликнеться на тихий беззвучний до крові крик. Ну і де причина? Виходить, всі роблять АБСОЛЮТНО все суто з корисливої точки зору. А хай навіть так. Хай роблять.
І знов цікаво. А чим я чи ти інакші? Тим, що щиро віримо у добро? Чи тим, що допомагаючи іншим, не чекаємо миттєвої ласки та навіть якогось доброго слова? Ну не можна ж отак наївністю і людяністю людей відлякувати… Таких зараз нема, не водяться. Певно, витравили їх. Бо й сліду нема.
Нецікаво. Чомусь геть нема інтересу до біди. Нікому. Ні до чиєї. А чому? Всі звиклись із думкою: «Кожен сам за себе». Призвичаїлись? Молодці, ну що тут іще скажеш? Нічого… Геть нічого. Крапка. Фініта. Бо тут розпинайся-не розпинайся, а сенсу не зміниш. Я маю свою хату. У мене свої проблеми. То не лізь до мене зі своїми трагедіями. Проста жалюгідна філософія, якої притримується десь кожна друга-третя жива істота, що проживає на рідній планеті Земля.
Здається, все.. Кажете цікаво? А ні. Геть нецікаво.[/size]
Добрі роздуми душі про душу... цікаво спостерігати і за світом, і за людьми, а найцікавіше - за самим собою, ну стільки всього можна там побачити незвичайного, якщо вміти бачити і чути, а не лише дивитись і слухати...
Філософські роздуми... Душа людська - енергетична сутність, яка належить Господу і яка прагне до воз'єднання, і тому всі люди-душі приходять на землю, щоб учитися чи набиратися досвіду, або ж відпрацьовувати пропущений "урок", а так, як у людини свобода вибору, то життєвих варіантів безліч і такі ось філософські.
Навiть не знаю, що й вiдповiсти.. На превеликий жаль, ми не вчимось на помилках... До того ж мало хто висновки робить... Але в одному ви правi: у кожного свiй шлях!
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
