ПОПЕЛЮШКЕ 2-47

    Але це вже, як то кажуть, зовсім інша  історія. І героїня наша не мала до неї жодного відношення. Та і перейматися усім цим Наталі, що постійно перебувала у вирі дій і подій, було ніколи. Успіх її йшов по. наростаючій. На  концерти, що відбувались щотижня, а то і частіше, квитки було придбати майже неможливо , та Андрію, про якого, гадаю, ви ще не забули, якось поталанило. 
        А сталося це так.  З ним у групі навчався Кость Мальований. Вчився ніби то і непогано, та на відміну від Андрія, що навчання на каравела вважав за найвище щастя, Костю ж це  саме навчання здавалося не те що смертною мукою, але і наругою, над його особистістю. І причина такого ставлення до майбутньої випадково обраної професії,  була досить поважна. Ну, не полюбляв  Кость техніки і взагалі точних наук, хоч і мав до них незаперечні здібності, як і його батьки – викладачі політехнічного інституту. А чому так? Та дуже просто, бо з раннього дитинства не тільки захопився музикою, але й виказавав неабиякі здібності до неї, і тому вихователька  молодшої групи дитсадку наполягла на тому, щоб батьки відвели здібного, хоч і дуже ще малого хлопчика до палацу піонерів, де з давніх часів існував потужний дитячий хор із давніми традиціями. Конкуренція у  хорі була просто шалена, та попри все, у віці вже п’яти років став Кость одним із провідних солістів хору.  Із далекого сибірського міста, де народився здібний хлопчик, неодноразово потрапляв він у складі колективу і до Москви, і до Ленінграду, а одного разу у віці дев’яти років і до уславленого Артеку потрапив. Батьки, заклопотані у справи навчального процесу, не дуже переймалися проблемами виховання сина. Проти співу і усього пов’язаного із ним,  звичайно не заперечували, та всерйоз усього цього   якось і не сприймали. 
           -Ну, поспіває трішки, - гадали вони, а коли підросте, обере, як і ми у свій час обрали, поважну добре оплачувану професію.
               Так гадали вони, та Кость тримав у голові і серці зовсім інше. Тому і поєднував навчання в загальноосвітній школі з навчанням у музичній, а крім того по кілька разів на тиждень відвідував довгі і виснажливі репетиції у хорі. 
   Викладачі  музичної школи і керівники хору всіляко підтримували і підбадьорювали юне дарування. Лише злегка дивувалися - чому такого талановитого хлопчика практично не підтримують батьки - інтелігентні добре освічені люди. Пустили всі на самоплив, хіба не розуміють, як це все хибно і небезпечно? 
    Та небезпека таїлася зовсім не у тому кутку, з якого її очікували. У чотирнадцять років у хлопчиків відбувається ломка голосу. Відбулась вона і у Костя. Але ж як? Замість баритону, про який так мріяв Кость, бо саме баритон був у його улюбленця Мусліма Магамаєва, йому діставсь такий високий тембр, що навіть і до контр-тенора не дотягував, а більш за все нагадував жіноче контральто. Куди з таким голосом сунешся? Засміють, бо повний неформат. До того ж і зріст підвів – вже  п’ятнадцять років виповнилось а він не дотягував  аж п’яти сантиметрів до метр шістдесят. Звісно, що  товариші з хору вже потихеньку почали потішатися і навішувати на учорашню зірку і загального улюбленця дуже вже влучні, а з того і дуже образливі призвіська.  Та хоча б у вічі, тоді б він мав привід виплеснути на кривдника весь свій відчай, але ж ні – завжди за спиною, тихенько але  чітко і виразно, так, щоб  обов’язково почув, зрозумів і викривився від душевного болю..  Що залишалося Костю? Тільки змиритися і обрати собі інший шлях у житті.  Після довгих поневірянь і важких роздумів так нарешті і сталося. У батька був добрий приятель ще із студентськіх часів, який викладав сопромат у Ленінградському кораблебудівному. Списалися, домовилися і Кость відбув до далекого міста на Неві. Чому так легко погодився хлопець на батькову пропозицію? Адже точні науки він люто ненавидів, а все пов’язане з музикою обожнював. Як би все від нього залежало, то певно б у ваганнях і розмірковуванні провів би ще чимало часу, уникаючи і очей і порад батьків. Та час плинув безповоротно і вже менше ніж за рік мав йти Кость до військової служби, а з таким писклявим голосом та й ще таким малим зростом,      йому було вкрай жахливо навіть і помислити про це.  Ось  чому вступ до будь-якого вищого навчального закладу, який його зовсім не цікавив, вважав за ману небесну.
Ось саме з цим Костем і мешкав Андрій у гуртожитку в одній кімнаті, і навіть койки їхні стояли поруч.
          Та не зважаючи на це, спілкувались і навіть бачились вони вкрай зрідка. Андрій  проводив дні чи в інституті, чи в науковій бібліотеці. Трохи пізніше, вступивши до студентського конструкторського бюро, Андрій нерідко не тільки вечори, але й довгі безсонні ночі став проводити за кресленнями і розрахунками. А то як же? Адже нарешті долучився до справи, яка одна його  і цікавила. Не тільки на його очах, але і за його участю народжувався дивовижний корабель, а як точніше – величезна вітрильна яхта. 
             Кость теж бував у гуртожитку тільки зрідка. Бо увесь вільний від навчання час проводив у  бажаному і знаному, хоч і не доступному на даний час, світі   музики. Він відвідував майже усі концерти, і навіть репетиції відомих виконавців. На це він витрачав не тільки всю стипендію, але й усі гроші, що раз на місяць висилали йому батьки. Поступово його не тільки помітили і оцінили у музичних колах, а  навіть почали прислухатися до його завжди виважених і слушних думок. 
                  Нелюбий  інститут рятував  від Армії і надавав, хоч якийсь, та все ж притулок, а музика тішила  чутливу ображену душу невизнаного генія. У ту мить, коли  мрії його потерпіли повний крах, він зробив справжнє святотатство у відношенні до своєї обраниці - полишив її, гучно грюкнувши дверима.  Та звичайно, цього ніхто не почув і не відчув, і у першу чергу сама обраниця, яка і без нього почувалася достатньо добре і впевнено.
               Це лише він вважав поразку свою остаточною і безповоротною, після якої подальше життя видавалось  безглуздим і обтяжливим. 
        
                Але минув якийсь час, і біль притупившись не був вже такий пекучий, а тому врешті-решт настав день, коли він знову здатний був повернутися до музики всім своїм єством, усією своєю сутністю. І вона, вигнана із душі під час негод, що обрушилися на нього, не образилася, не відвернулася від нього, а знову почала    потроху відкриватися перед ним  у всій своїй величчі і досконалості.  
                  І хоча тепер він був не творцем її, а лише спостерігачем, це не пригноблювало його, не повергало  у відчай. Він просто знайшов своє місце,  якого раніше не бачив, а тому і не розумів, зайняв його і знайшов любов, спокій і заспокоєння. Як склалася його подальша доля, нам невідомо, та це вже і виходить за межі нашої розповіді. А цікавить нас разом із читачами лише одне, як посприяв Кость знайомству студента Андрія із відомою і знаною  у широких музичних колах співачкою Наталею Новохацькою.
               Одного разу, ще навчаючись на першому курсі, потрапив Кость на збірний концерт в малому залі філармонії, які в просторіччі називають солянками.