Спогад

На полотні небеснім низько-низько

з’явився місяць в тиші голосів.

А срібло зір, начищене до блиску,

Пірнало в став, як зграйка карасів.

Учух вітрище, листя і антени.

Вечірній смуток заливав міста,

де крізь вітрини пахли хризантеми,

та ліхтарі світились неспроста.

Бо в колір непроглядного маренго

вдивлялись ми і Ригель (Оріон).

тонули у ночі тополь шеренги

і мерз ледь-ледь освітлений перон…

Ти випурхнула із моїх обіймів,

Немов метелик з лялечки торік.

І зникла назавжди… Любов наївну

Так довго я у серці ще беріг. 

Вокзал. І до четвертої платформи

прибуде знову потяг. Як тоді.

Маренго лиш щільніше. Місяць повний.

І роки промайнули молоді.